– Шукаєте Миколу Місана? Його обійстя з живоплотом, на початку  Хобултови, зразу за хрестом,- скаже у селі кожен. – Наш Григорович – чоловік хазяйновитий і людяний, – розповідає колишній сільський голова Лідія Рудчик, – тому кілька каденцій обирали його сільським депутатом. Він і зараз, на пенсії, не сидить без діла.

Микола Григорович народився і все життя прожив у Хобултові. П’ятнадцятирічним підлітком, закінчивши восьмий клас, почав працювати підвожчиком у колгоспі. На останньому курсі технікуму механізації жнивував помічником комбайнера, тому з переддипломної практики командирували збирати пшеницю аж у Казахстан, у Кустанайські степи.

Демобілізувавшись після армії, а служив у Мукачево,  планував влаштовуватися на  бавовняно-прядильну фабрику, яку будували у Нововолинську. Але з легкої руки тодішнього славнозвісного голови колгоспу Миколи Гловацького,залишився у рідному селі. Спершу погодився завідувати майстернею, а як налагодив у ній роботу, запропонували йти помічником бригадира тракторної бригади. Це була дуже відповідальна ділянка колгоспного виробництва, адже лише зернових комбайнів господарство мало 18! Дев’ять років керував бригадою «Хобултова-Підгайці». За час його трудової біографії колгосп замість «Шляху Леніна» став «Золотим колосом», а згодом – відділком товариства «П’ятидні». Передостаннє місце роботи Миколи Місана – пилорама, яку сам  відновив, і де налагодив роботу. Майже 10 років сторожує і меле осипку на хобултівському млині. Досвідчений механік, мудрий керівник, вмілий організатор, та ще й раціоналізатор-винахідник, чиї пристосування і досі успішно використовуються механізаторами-практиками.

На запитання, чи не шкодує, що не переїхав до Нововолинська, відповідає: «На балкони ніколи не тягло, звик до землі, до техніки. Та тут жива природа – й коня тримаю, і корову, бджіл люблю…». Усе, як кажуть, з толком, у Григоровича і вдома. Грабину, якою колись обсадив подвір’я, щороку двічі на літо підстригає, формуючи рівний живопліт. У селі всього навчишся, каже пояснюючи це своє дизайнерство.

Уже виросли діти – дочка – український філолог, викладає у Льотничівській школі, син, інженер за освітою, працює у ТзОВ «Гербор холдинг», там же й онук. Ще двоє – студенти агроколеджу.

Онук сфотографував Миколу Григоровича із його улюбленим помічником, сторожем і, за сумісництвом, вмілим пастухом Рексом. Із вигляду звичайний безпородний чорний пес вирізняється кмітливим розумом і сам може пасти череду. То ж чесно відпрацьовує свою миску каші з шкварками. А господар цінує його як справжнього надійного друга.

   Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -