На головну Інтерв'ю РІК В АМЕРИЦІ: інтерв’ю з учасницею програми FLEX Ольгою Верко

РІК В АМЕРИЦІ: інтерв’ю з учасницею програми FLEX Ольгою Верко

Наскільки реальна Америка схожа на себе у книгах і кіно? Чого в ній більше – вуличного бойовика чи підліткової комедії? Чи справді шкільне життя типового американського підлітка саме таке, яким ми його уявляємо? Про це і не тільки мала нагоду дізнатися школярка з нашого міста Оля Верко, яка рік провела у США за програмою майбутніх лідерів FLEX. Своїмивраженнями і набутим за океаном досвідом поділилася із читачами «Молодіжної тусовки».

«Якщо не пройду – плакати не буду», – заявила на комісії

   – Програма FLEX давно діє в Україні, багато школярів з нашого міста хочуть взяти в ній участь і практично щороку кільком це вдається. Ти теж мріяла про неї?

– Не так сильно, як моя старша сестра Аня, яка свого часу теж пробувала свої сили і пройшла у відбіркових конкурсах досить далеко, але у США все ж не поїхала. На перший тур я пішла швидше «по приколу», як і половина мого класу. Заради десятихвилинного тесту чекали аж до вечора, бо було багато учасників. Після цього половина людей відсіялася, а я пройшла у другий тур – писала уже складніші тести у Луцьку. Далі був третій тур, який включав спілкування, співбесіду. А після нього на нас із батькам чекав складний квест – треба було заповнити десятки найрізноманітніших анкет і подати документи на американську візу, ще навіть не знаючи, чи стала я фіналістом програми чи ні.

   – Для того, щоб пройти до фіналу, треба, мабуть, блискуче володіти англійською мовою?

– Насправді, знання граматики, вміння правильно використовувати часові форми не є вирішальним фактором. Більше того – коли перед нами стояло завдання за короткий час написати три есе про певні ситуації в житті, то граматичні помилки на їхнє оцінювання не впливали. Для FLEXшукають не філологів, а лідерів. Особистісні якості, вміння проявити себе, свої лідерські задатки набагато важливіші. Тому на третьому турі зважають на те, як ми поводимося у групах, як спілкуємося з іншими учасниками, як приймаємо певні рішення.

Оля Верко біля Ніагарського водоспаду

   – Щасливчиків, які виявили необхідні лідерські риси і на рік поїхали у США, було багато?

– Приблизно два відсотки від усієї кількості тих, хто прийшов на перший тур. З Володимира фіналісткою стала лише я. З Волині нас таких було десятеро, а загалом з України – близько трьох сотень. До речі, з-поміж усіх країн, які беруть участь у програмі FLEX, найбільше фіналістів відбирають з України.

   – Очікування результатів було хвилюючим?

– Звичайно, трохи мучила цікавість і нетерплячка. Але якби я й не пройшла, то через це не плакала б – так, до речі, і на співбесіді сказала. Пам’ятаю, коли телефонували куратори програми, щоб повідомити результат, до мене додзвонитися не змогли. Набрали маму, і я не зрозуміла спершу, чому вона говорить по телефону і плаче. Виявилося, від хвилювання. Воно охопило і мене, коли почула: «Вітаємо, ви стали фіналістом FLEX і наступний рік проведете в Америці». Хоча той факт, що я дійсно там житиму, повністю усвідомила лише тоді, коли сіла на літак.

   – Вас якось готували до поїздки?

– Нас зібрали у Києві на «передвиїзну орієнтацію». Розказували про специфіку країни, про культурний шок, про те, до чого готуватися. З України ми теж вилітали усі разом – спершу до Франкфурта, потім до Вашингтона. А звідти до наступної пересадки у Чикаго і зрештою до місця призначення, міста Толедо, уже летіла сама. Переліт був справді довгим – довелося змінити аж чотири літаки.

Америка, яку не побачиш по TV

У Штати ти їхала з певними очікуваннями і уявленнями про цю країну. Наскільки реальність їм відповідала?

   – Америка буває різною. І я потрапила якраз у ту, яку зазвичай не показують по телевізору. Штат Огайо – не найбагатший і не найбільш благополучний, з високим рівнем злочинності, а місто Толедо, у яке я потрапила, – одне з найкримінальніших. Вуличні перестрілки тут – звична річ, тому по містом просто так не погуляєш. За рік я відвикла бачити перехожих, які спокійно ідуть вулицею – у Толедо намагаються зайвий раз не виходити, щоб не наразитися на небезпеку. За час, який я провела там, двоє моїх тамтешніх знайомих стали випадковими жертвами вуличних перестрілок. Звучить це страшно, але насправді, боятися мені не було чого – моя американська мама всюди возила мене автомобілем, тож небезпека мені не загрожувала.

   – Розкажи про гостьову сімю – як вона прийняла тебе?

– Дуже тепло і гостинно. Моя американська мама, Ліза, раніше була пожежницею, а тепер працює продавчинею. У неї є дванадцятирічна донька Елізабет, яку вона просто обожнює. І так само тепло, як до рідної дитини, мама Ліза ставилася і до мене. Завдяки їй і Елізабет моє американське життя було по-справжньому класним.

   – Яке враження справила на тебе американська школа?

   – Це була типова high-school – вища школа, де навчаються з 9 по 12 класи, я була в 10 – так само, як мала б навчатися в Україні. Особливість цієї школи – помітне культурне і національне розмаїття: у деяких класах лише я була «біла». Було цікаво знайомитися з однокласниками, пізнавати їхнє життя.

Виявилося, що реальна школа дуже відрізняється від тої, яку показують в американських підліткових комедіях. Наприклад, отой класичний поділ на «красунь», «спортсменів», «гіків», «ботанів» та мікрогрупи, спілкування між якими буцімто неможливе, насправді відсутній. Логічно, що футболісти частіше спілкуються між собою, ніж з іншими, бо багато часу проводять разом. Але чіткого поділу, тієї «кастовості», на якій тримається сюжет багатьох фільмів, насправді немає.

Щодо навчання я знала, чого очікувати, адже нам розповідали про тамтешню систему освіти і про те, що ми самі обираємо предмети (окрім кількох обов’язкових).  Тому я зосередилася на тих, яких немає в українських школах, і тих, які мені знадобляться в майбутньому. Навчання виявилося набагато легшим, ніж тут. Рік закінчила з найвищими оцінками «А» з усіх предметів, а в загальному рейтингу учнів з усієї школи була десятою.

   – Які предмети вивчала?

– Обов’язковими були три – Англійська, Американська історія і Математика. В останній можна самому вибирати рівень, то я взяла найпростіший – перший рівень алгебри, щоб трохи відпочити від неї (сміється. – Авт.). З-поміж інших я вибрала Здоров’я і Біологію – бо з цим буде пов’язана моя майбутня професія, Speech, тобто мовлення, яке допомагає вдосконалити розмовну англійську, а ще – Хор і Драму, яку згодом замінила на Band – шкільний оркестр.

   – Як відбувалося навчання?

– У Штатах воно мало схоже на українське. Якщо на Англійській, яка поєднує у собі і мову, і літературу, ми справді багато працювали – розширювали словниковий запас, виправляли граматичні помилки у реченнях, читали важливі твори американських письменників – наприклад, «Про мишей і людей» Стейнбека, – то на Мовленні ми просто весь час спілкувалися між собою. Біологію  вивчали на різноманітних дослідах.У хорі співали, виступали на різних заходах, їздили з концертами в інші міста. У бенді я грала на барабанах, і ми супроводжували усі футбольні ігри, брали участь у міських парадах. І хор, і бенд завдяки тісному спілкуванню були немов окремі сім’ї. А ще у нас були однакові костюми, тому виглядали ми особливо ефектно.

Самі уроки, спілкування учнів з учителями виглядають менш формально, ніж в Україні. Коли хочеш відповісти на запитання, ти не мусиш піднімати руку. І абсолютно нормальним вважається, коли учень слухає вчителя буквально одним вухом. А іншим – музику в навушнику. За це не сварять навіть на тестах.

А списування там дійсно відсутнє як явище. Прохання про допомогу на контрольній сприймається як дикість. Кожен сам відповідає за себе і за свої знання.

Бінго з бабусями і зірка реслінгу, або Куди приводить волонтерство

   – Чим наповнений позашкільний час типового американського підлітка?

   – Ой, це залежить від того, з якого району цей підліток. У групі гьол-скаутів я спілкувалася із такими пафосними білими дівчатами із заможних родин, то у них типові розваги – пікніки біля озера, шопінг, вечірки. А більшість із тих, з яким я навчалася і спілкувалася, трохи простіше проводять вільний час – слухають музику (у тренді – реп і R’n’B), дивляться серіали на популярному каналі Netflix – у цей період якраз всі фанатіли від міні-серіалу «Тринадцять причин, чому». Усі ходять у спортзал, займаються спортом  і практично кожен грає за якусь команду – чи то футбол або чирлідінг (так-так, «дівчатка з групи підтримки» – теж спортсменки!), чи великий теніс або сокер (європейський футбол), чи баскетбол. Я пробувала себе у різних видах спорту, але по-справжньому закохалася у софтбол – жіночий варіант бейсболу. Дуже шкодую, що в Україні він не такий популярний, хочеться продовжувати грати.

І, звісно, усі займаються волонтерством.

   – Чому американські підлітки так легко і охоче стають волонтерами?

– Для них це абсолютно звична, природна справа, до якої звикають з дитинства. Грає роль ще й те, що для вступу в коледж потрібно набрати певну кількість волонтерських годин. Але найважливіше, мабуть, виховання – допомагати іншим американці звикають змалку. Це може бути будь-яке заняття – побавитися з песиками у притулку чи намазати бутерброди для благодійного обіду в церкві. Це гарна нагода отримати новий досвід, познайомитися з різними людьми. Я й не підозрювала раніше, що бути волонтером – так цікаво і весело. Але сама за цих 10 місяців якось непомітно «наволонтерила» 200 годин.

   – Чим ти займалася?

– Куди мене тільки не приводило це волонтерство! Я була у складі Молодіжної групи міста, і часто ми працювали у місцевому спортивно-розважальному центрі. Продавали морозиво, солодку вату й інші перекуси на різних концертах і спортивних іграх. Якось там розташувалася арена WWE, і я мала нагоду побачити видовищний бій «зірки» американського реслінгу Джона Сіни.

А ще ми відвідували мешканців будинків для літніх людей, спілкувалися з ними, грали в бінго й інші настільні ігри. І це мені подобалося найбільше! Я була вражена, наскільки ці старенькі люди приємні, щирі, світлі, відкриті. Подружилася з однієї бабусею, яка народилася у Словенії – вона з цікавістю розпитувала мене про Україну, розповідала про своє життя. Тут, удома, мені хотілося б продовжити таке волонтерство.

Смажені мариновані огірки і конгресвумен з українським корінням

   – Чи вдалося тобі побачити різну Америку – не тільки ту, що в Толедо?

– Так, я ми відвідували різні міста. Я бачила вражаючий Ніагарський водоспад і хмарочоси Нью-Йорка. Була в Балтиморі на з’їзді учасників програми студентів по обміну, гуляла у тамтешньому парку і акваріумі. Була задіяна у програмі «Молодь в Уряді» – вона дає можливість старшокласникам спробувати себе в ролі конгресменів, написати закон, пройти його обговорення у такому ж студентському «уряді», який відображає роботу реального. Відбувалося це все в місті Коламбус – столиці штату Огайо. А ще побувала на справжньому родео, де навіть покаталася на коні.

   – Що в американському житті видалося тобі найбільш дивним, а що – по-доброму вразило?

– Я так і не змогла зрозуміти, за що мої друзі і знайомі так люблять дуже дивну страву – смажені на сковорідці мариновані огірки (сміється. – Авт.). Зате традиційні американські панкейки мені дуже засмакували. А якщо серйозно, то найбільше мене вразила гостинність і щирість людей, яких я зустріла у своїй школі. В останній шкільний день передвід’їздом в Україну зі мною попрощатися прийшло дуже багато людей, підготували мені масу сюрпризів. Я цілий день плакала, так не хотілося з ними розлучатися. Ми досі спілкуємося з однокласниками і моєю американською сім’єю.

   – Серед багатьох зустрічей і знайомств були такі, які запам’яталися найбільше?

– Так, це зустріч із конгресвумен Марсі Каптур, яка сама захотіла зі мною побачитися і запросила мене у свій офіс. Виявилося, що вона – нащадок українських емігрантів. Ми багато говорили про Україну. А ще одна незвичайна зустріч трапилася у Нью-Йорку, в магазині українських продуктів. Я з подругою поїхала туди купити гречки і шоколад «Оленка», аж тут хлопець, який там працює, заговорив до мене українською. Виявилося, що він теж з Володимира, вже певний час живе у Штатах. Отак за кілька десятків тисяч кілометрів від дому зустрілися двоє земляків!

   – Ти сумуєш за Америкою?

– Я щаслива знову бути з сім’єю, з українськими друзями. Але й за американськими теж сумую. Та попереду у мене напружений рік – випускний клас, підготовка до ЗНО. Дуже хочу усе найкраще, чому навчилася, до чого звикла в Америці, спробувати продовжити в Україні.

Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -