На головну Новини Ритму старому місту задавали інтелігентні міщани. (Друга частина)

Ритму старому місту задавали інтелігентні міщани. (Друга частина)

 

   Друга частина нашої розповіді – про тих володимирських міщан, які писали історію і стали самі вдалим прикладом для прийдешнього покоління. На жаль, нам невідомо, як склалося подальше життя більшої частини з них, але хочеться вірити, що вони прожили довге і щасливе життя.

- реклама -

 

Цинкаловські відкрили нащадкам княжий Володимир

Саме так коротко можна охарактеризувати батька володимирської історії – Олександра Цинкаловського. Він народився 9 січня 1898 року у  нашому місті. Батько Микола родом з Київщини, мати Христина – з польської дворянської родини Нітецьких. А дідусь Павло Нітецький був першим збирачем історії. Тому й не дивно, що Сашко так багато часу проводив з ним, слухаючи історії про місто, мандруючи разом по курганах та городищах.

Родина Цинкаловських була шанованою у місті. Саме в її будинку зароджувалася культурна інтелігенція. Історія, «Просвіта», розкопки, книги, свіжі газети, музика, пісні, друзі, тихі розмови, родинні свята, виховання, освіта, театральні вистави – все це таке звичне тоді і таке миле серцю.

Любляче батьківське серце дасть дітям усе, що може, навчить, як жити по правді, величати свій край. Бо і самих спіткало горе. Микола та Христина поховали двох маленьких донечок – Віру та Любов, але віднайшли у собі силу виховати ще шістьох дітей.

Борис, наче справжній Ромео, закохався в польку Броніславу Ковалевську і, попри вмовляння батьків, узяв її за дружину і прийняв католицизм. Та згодом батьківське серце розтануло, адже шлюб був вдалим, а  син щасливим. Броніслава працювала медсестрою в лікарні. Вона захворіла на туберкульоз і померла. Борис тяжко пережив втрату коханої, повернувся жити до батьків, аби не залишатися самому в порожньому гніздечку, звитому з дружиною.

Олексій мав надзвичайно гарний голос та грав на струнних інструментах. Одружився з Валентиною Корбін, представницею збіднілого дворянства.

Володимир не мав нахилу до науки і музики, але його золоті руки творили дива. Він  став прекрасним столяром. Дерево в його руках перетворювалося на ідеальний витвір: чи то стільчик, чи то розкішне крісло. Його майстерність пішла значно далі – Володимир зробив іконостас, який у маленькому сільському храмі дарував людям світлу Божу ласку, яка давала надію.

Олена, улюблена донечка, працювала вчителькою у одній із міських шкіл. Навчала приватно дітей удома. Не стояла осторонь людської біди. А тоді її було вдосталь. Йшла війна, і місто перетворилося на великий концтабір, у якому, наче в жорнах, перемололи тисячі душ. Олена разом з сусідками варила густу кашу, наливала у відра і несла до табору полонених. Ставили відра обабіч дороги, і коли німці гнали полонених, ті встигали зачерпнути варива і хоч трішки вгамувати голод. А шматочки хліба, печену картоплю та інші тверді харчі кидали їм просто за огорожу.

Олександр – професор, історик, археолог – невизнаний в Радянському Союзі, але знаний і шанований в Польщі, пише наукові праці, досліджує та оспівує рідний Володимир перед західними колегами. А  словник «Стара Волинь і Волинське Полісся» везе додому, до Києва, в Академію наук. І чекає. Довгих шість років. Проте, як виявилося, у Радянському Союзі ця наукова праця не потрібна. “Петлюрівець”, “буржуазний націоналіст”,  автор вважався  ворогом радянській ідеології.  Цей словник побачив світ у Канаді завдяки зусиллям друзів з діаспори. Але Олександру Миколайович  його  не побачив. Він помер у квітні 1983 року.

Виростали в любові сини та доньки, а життя безперестанку штовхало вперед. А там війна, розлука та смерть. Польські бандити вбили батьків – Христину і Миколу Цинкаловських та братів – Володимира і Бориса. Найстарший Микола загинув у Другій світовій війні у с. Балки Запорізької області.

Хтось з мудрих колись сказав: «Не шукайте після смерті могилу нашу в землі – шукайте її в серцях освічених людей». Сьогодні те серце – то Наталя Грабарчук, донька Олени Цинкаловської та Назарія Грабарчука. Вона, як берегиня свого великого роду, ділиться прекрасними спогадами.

 

Єврейський лікар на псевдо «Скрипаль» на службі в УПА

Варм Шая Давидович, єврей за національністю, народився у Варшаві у 1909 році. У жовтні 1928 року поїхав на навчання до м. Гренобль (Франція), де вступив до медінституту. Після закінчення першого курсу приїхав додому на канікули та захворів на плеврит. Одужавши, продовжив навчання у Медичному інституті Варшавського університету. У 1937 році закінчив його та отримав диплом за фахом – лікар-терапевт.

Восени 1939 року переїхав у  Володимир-Волинський, де працював лікарем-епідеміологом та начальником курсів медсестер. З квітня 1941 року працював лікарем у с. Свищів Вербського району – до початку Другої світової війни.

З травня 1943 по серпень 1944 року – лікар УПА. Його дружина Варм Естера Шіївна працювала при ньому медсестрою.  Був лікарем у загоні УПА імені Івана Богуна ВО-3 «Турів» Порфира Антонюка «Сосенка» та куреня Олексія Громадюка «Голубенка».
З протоколу допиту за 9 серпня 1944 року Варм Шая Давидовича відомо, що вступив він в УПА в перших числах травня 1943 року. До нього звернувся повстанець на псевдо «Сокіл» і сказав: «Нам потрібний лікар. Ви поїдете з нами, певно, знаєте, що німці ліквідують усіх євреїв». Так разом з дружиною його перевезли у село Вовчак Турійського району.

Цього єврея поважали повстанці за його високу кваліфікацію медика. Розвідниця УПА Галина Коханська у спогадах писала: «Варма був добрим лікарем, котрий у бункерних умовах робив складні операції. Він чудово грав на скрипці, з якою ніколи не розлучався. Він і псевдо отримав «Скрипаль». Коли траплялася вільна хвилина, повстанці збиралися на галявині, запрошували Варму, котрий грав для них. Його всі любили та берегли».

За те, що Варм Шая Давидович вилікував понад 200 українських повстанців, він отримав від радянських «органів» 20 років заслання. Є версія, що, за клопотанням популярного радянського радіоведучого Юрія Левітана лікаря Давидовича звільнили з в’язниці набагато раніше. Він деякий час мешкав у Луцьку, згодом виїхав за океан.

 

Зі шкільного комітету в мерське крісло

Відомостей про родину Черановських немає. Була лише одна особа, яка залишила свій слід в історії міста. Євген Черановський – молодий, активний учасник проукраїнських подій у місті. Він завзято підтримував січових стрільців. Його молодість припала саме на буремні роки Першої світової війни, австрійської окупації та УНР.

Разом з Миколою Саєвичем очільником комісаріату Українських Січових Стрільців у Володимирі, Гнатом Мартинцем – посадником (мером) міста, Черановський домігся створення та відкриття першої української школи. Був головою шкільного комітету. Піклувався про вчителів міста, планував та проводив перші на Волині курси грамоти,  підтримав видання українського часопису для місцевого населення. Разом з січовими стрільцями допомагав біженцям та зубожілому через війну населенню.

22 листопада 1918 року Євген Черановський став на місце міського голови. Його керування припало на дуже важкий час. Армія УНР втрачала позиції. Поляки швидко наступали. Місто деякий час було без влади. Коли УНР остаточно програла, поляки знову окупували місто і усунили Черановського від влади.

Похований Євген Черановський на Ладомирському кладовищі.

 

Микола Звойницький – великий патріот України

Мало хто в місті знає про цього дивовижного чоловіка – щирого патріота, інтелігентата доброї вдачі людину. Наталія Грабарчук згадує про нього: «Такої щирої, порядної, доброї людини вже не зустріти у наш час. Пан Звойницький був справжнім!»

Микола Звойницький став активним учасником просвітянського руху Володимира, працював учителем. Під час німецької окупації керував у місті освітою. Німці направили його у Німеччину, де мав перейняти педагогічний досвід. Коли Звойницький повернувся додому, німці практично вже втікали. Як тільки в місті постала радянська влада, Миколу Звойницького арештували як буржуазного націоналіста та ставленика фашистів. Його відправили до Харківської пересильної в’язниці. У Володимирі довгий час не знали, де Звойницький подівся, розповідали, що його розстріляли чи вивезли до «білих ведмедів». Його дружина та донька втекли з міста, рятуючись від арешту.

Минув час – і про Миколу Модестовича забули, та й згадувати було страшно, адже каральна машина НКВС вишукувала нові жертви. І лише коли Україна отримала незалежність, стала відома доля пана Звойницького. Виявилося, що разом із ним у Харківській в’язниці сидів багаторічний політв’язень з села Лудин Степан Куцай, автор книги «3688 діб у сталінсько-беріївських концтаборах».

У спогадах він писав: «Тут у палаті № 19 я зустрів старенького сивого дідуся з Володимира-Волинського, пана Звойницького. Я знав його ще з 1937 року, за часів Польщі, за перших совітів… Це була надзвичайно освічена, скромна, інтелігентна людина. Взимку 1941-1942 року він з районною «Просвітою» чудернацьки грав у виставі «Сватання на Гончарівці» роль Стецька… Звойницький був туберкульозний і з дня на день знесилювався все більше і більше. Він по декілька разів на день говорив мені: «Молодий юначе… Може, Бог ще збереже вас і ви повернетеся в Україну, на Волинь, то передайте моїй донечці Галині, яка з дружиною виїхала в Молдавію, щоб їх не вивезли, що я помер тут. Вони збиралися поселитися в Чернівцях.

Його очі заливали рясні сльози. Був би я художником, змалював би його кожну зморшку, кожну складку шляхетного старечого обличчя. Він дійсно помер в тій тюрмі, але вже після мого від’їзду в сибірські табори».

 

Мер міста, що залишив по собі велику «червону» спадщину

З 1904 по 1914 роки міським головою був Іван Казимирович Зубович – останній ставленик царської Росії. Разом з дочкою Євгенією, окрім посадової роботи, займався освітньою діяльністю, входив до Повітової училищної ради. А ще мав чин губернського секретаря.

Донька у 1914 році була викладачем у чоловічому, у 1915-му – у жіночому вищих початкових училищах. Коли розпочалася Перша світова війна, міська управа ще діяла – фактично аж до 20 липня 1915 року. Саме тоді був наказ відступати. Разом з військовими була евакуйована міська управа та родина її голови. Окрім чиновників, з міста виїхали вчителі, священики, міщани. Евакуація була примусовою, а місто розграбоване.

Але за 10 років головування Іван Зубович залишив по собі велику «червону» спадщину: це будинки з червоної цегли, які й донині є чи не найгарнішими елементами архітектури міста («червона школа» на вулиці Драгоманова, інфекційна лікарня, казарми, Юріївська церква та ін.).

 

   І як би швидко не біг час – добрі справи не стираються з пам’яті, вони передаються з вуст у вуста і знову оживають. Варто знати про тих, хто вершив свою епоху. І якщо серед вас, читачі, є ті, хто пам’ятає про згадані сім’ї, просимо поділитися інформацією, щоби разом дописати правдиву історію про цих людей, про місто загалом. Телефон адміністрації ДІКЗ «Стародавній Володимир» 3-89-89.

Орися ВОЗНЮК,

науковий співробітник ДІКЗ «Стародавній Володимир».

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -