Учасник бойових дій російсько-японської війни, підполковник у відставці Віталій Литвинчук воював на Забайкальському фронті, вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, а демобілізувавшись, ще чверть століття служив у Володимирі-Волинському в різних військових частинах. Незважаючи на поважний вік – у вересні відзначатиме 90-річчя, він має відмінну пам’ять, читає без окулярів, майже не признає ліків, а більш довіряє народній медицині, й каже, що за допомогою трав уникнув двох операцій.

І КЛАДНІВ ТІЛЬКИ У СПОМИНАХ

Зі щемом Віталій Павлович згадує рідний Кладнів, розташований у лісі – від нього до Польщі рукою подати. Нині це мальовниче село вважають зниклим. Два десятки літ тому тут проживало 12 людей, було п’ять дворів, тепер мешкає одна…

Колись у Кладневі вирувало життя, було кілька десятків дворів, своя школа, навіть стояла пристань зі складами, звідки зерно річкою Західний Буг на баржах переправляли у Європу. Тут поляки жили, євреї й українці, й всі діти разом у школу ходили, тут Віталій закінчив чотири класи польської. Пригадує, євреї були кравцями – шили одяг, а ще торгували – по хатах крам носили. У сусідній Коритниці стояла кам’яна Свято-Михайлоархангельська церква із дзвіницею – у ній вінчалися його батьки Павло і Надія, ще їх не хотіли одружувати, бо наречений не мав і 18-и. І поляки мали свій костел, і синагога була – всі молилися у своїх храмах. Церкву у війну розбомбили, а потім і зовсім розібрали. До 1939 року ця місцина була під владою Польщі, а коли по Західному Бугу пройшов кордон, у Коритниці збудували приміщення застави, Кладнів опинився у прикордонні. Людей переселили у тодішні Берестечківський, Горохівський, Торчинський райони, а Литвинчуків – у Локачинський, спершу в колонію Буява. Батько Віталія кілька місяців працював сільським головою у приміськім селі Вуйма Локацька, а його родину поселили у приміщення сільради, що мала два входи – парадний і боковий. Друга світова війна повернула біженців додому, й вони обживалися по-новому. Та глава родини навіть не встиг  збудувати хоч яке тимчасове житло  – його забрали на фронт, й довго про його долю ніхто не чув. Лише після війни, написавши у воєнні архіви кілька письмових запитів, отримали відповідь, що рядовий Павло Литвинчук загинув у 1945-у та похований у братській могилі у Польщі.

Увесь тягар воєнного лихоліття ліг на плечі його синів і вдови – старшому Віталію тоді виповнилося 16 років, молодший Сергій не мав і 14-и. Щоб закінчити врем’янку, яку не встиг збудувати батько, хлопці рубали сосни, зв’язували їх докупи, між колод запихали солому, замазували її глиною. По хліб ходили у Володимир, а  Сергій, вертаючись назад повз табір військовополонених, що був на околиці Володимира, крадькома кидав бранцям за огорожу – то – картоплину, то – скибочку хліба. Жили у постійнім страху не тільки вони, а й усі кладнівці та жителі ближніх сіл, бо, окрім німців, ще й поляки вчиняли на українців  збройні напади.

І ПЕРШІ БУКВИ У ЛИСТІ ЗІ СЛОВОМ «КИТАЙ»

Нові випробування випали на долю Віталієвих рідних, коли його демобілізували на фронт. Тоді ще невідомою лишалася доля батька, а тут чомусь зник безслідно і його син. Листи у Кладнів приходили зрідка, й то без зворотної адреси. З плачем його мама їздила в Устилуг, прохаючи у військкоматі: скажіть, чи хоч живий? Там лише знизували плечима, мовляв, нічого не знаємо. А кмітливий солдат, аби сповістити рідних, де він служить,  перші букви у рядках написав так, аби вийшло слово «Китай». Але це було значно пізніше.

З устилузького військкомату Віталія Литвинчука доправили до станції Сурок, що в Марійській автономній області, звідтіля ще – в «учебку» у Білорусію, а опісля – у Монголію, де служив у гвардійській стрілецькій дивізії. У серпні 1945 року, коли Друга світова війна перекинулась на Далекий Схід, солдат потрапив на півострів Ляодун у складі Забайкальського фронту, й каже: вздовж і впоперек пройшов усю Монголію, аж до кордонів з Китаєм. Служив санітарним інструктором у медсанбаті, у танковому і мотострілецькому полках.

– Цей регіон вирізнявся нестабільністю: Японія хотіла панувати в Азії, аби контролювати природні ресурси, яких їй не вистачало, – каже колишній фронтовик. – Але на заваді їй стали радянські війська, які розгорнули військову  кампанію. На радянсько-маньчжурському кордоні постійно відбувалися збройні провокації, у сутичках гинули мої побратими, мене там поранили у ногу і голову. Служилося важко й через нестачу техніки і зброї, бо тоді ще тривала війна з Німеччиною. Харчів вистачало, а води видавали лише 700 грамів на день. Їли страви з  маньчжурського сорго (гаолян) і головчастого проса – чумизу.

Японське командування посилало пілотів-смертників, які скеровували літаки з вибухівкою на наші позиції – цих самогубців називали «камікадзе», або по-японськи «божественний вітер». Серед японців були добровольці, яких обв’язували вибухівкою і вони кидалися під броньовані машини. Бойові дії тривали менше місяця – з серпня по вересень 1945 року. Коли ж радянські війська взяли у полон імператора Маньчжоу-Го, японці капітулювали. На той час Союз уже окупував Сахалін, Курильські острови, Маньчжурію і частково – Корею. І хоча акт про перемир’я був підписаний, ще у Монголії служив до 1951-го року. За неповних сім років заробив 50 тисяч китайських юані – це шість тисяч російських рублів, які клали на ощадну книжку у польському банку. Демобілізувавшись, купив усім рідним подарунки, а найперше – кілька центнерів пшениці, жита і ячменю – за це збіжжя заплатив майже тисячу рублів, а ті гроші, що лишилися, віддав матері.

СЛАВНА ТРУДОВА ДИНАСТІЯ ЛИТВИНЧУКІВ

Після служби, як Віталій ставав на облік у військкоматі, йому там запропонували роботу, й він вісім років працював помічником начальника четвертої частини з обліку сержантського і солдатського складу. Продовженням його військової біографії стала служба у 44-у Гвардійському полку у відділі секретного діловодства, пізніше – у зенітно-ракетному полку. Загалом його військовий стаж налічує чверть століття. За бойові і трудові подвиги має державні нагороди – орден Червоної Зірки, медалі «За бойові заслуги» і «За перемогу над Японією», понад десяток грамот і подяк від командування.

Добрими словами згадує Віталій Павлович свого молодшого, нині вже покійного брата Сергія, котрий свого часу служив у розвідувально-артилерійських військах у Калінінградській області, а демобілізувавшись, усе життя пропрацював майстром-підривником на четвертій шахті у Нововолинську, відзначений знаком «Почесний шахтар».

Береже світлу пам’ять про батька його донька Зоя Литвинчук – педагог за покликанням, котра майже пів століття провчителювала у школі, яка тепер НВК №3. Вона – відмінник освіти, має вищу категорію, нагороджена грамотами ЦК ВЛКСМ і Міністерства освіти України. Упродовж кількох років працювала заступником директора з виховної роботи, брала участь у різних конкурсах  професійної  майстерності. Саме пані Зоя є хранителькою добрих традицій своїх рідних – щороку вона їздить на проводи у Кладнів, відвідує їхні могили й збирає давній родовід Литвинчуків. Усю зібрану інформацію передає доньці Наталії, котра мешкає на Закарпатті, й у Мукачево трудиться головним бухгалтером на меблевому підприємстві, аби та з сином Сергієм відтворила родинне дерево, яке бере початок з 19 століття. До слова, це з ініціативи Зої Сергіївни і відбулася зустріч з її дядьком Віталієм.

У березні минуло 65 літ, як Віталій Павлович та Ірина Іванівна  вперше стали на весільний рушник. Своє «залізне»  весілля подружжя святкувало у сімейному колі, запросивши на гостину доньку Галину і сина Павла з родинами. Знаково, що у дідуся Віталія є два внуки-тезки і ще онук Борис та правнучка Ірина, котра навчається у Тернопільському медуніверситеті. Галину Віталіївну добре знають, як старшу медичну сестру у пологовому відділенні, а її брат довгий час трудився у вуглерозвідці. Цього дня найчастіше для єдиного найстарішого  вихідця Кладнева та його дружини лунали побажання, щоб ще довго вони дарували одне одному радість і щастя бути разом.

Тетяна АДАМОВИЧ.

comments powered by HyperComments
- реклама -