На головну з редакційної пошти    Село, яке  …переїхало

   Село, яке  …переїхало

   -Хочу розповісти про своє рідне Залужжя, – зателефонував колишній устилузький вчитель Арсентій Боритюк. – Розтривожив душу, побувавши на Дні села, приємно бачити ошатні садиби земляків, радію, що село наше живе, працює, молодіє. Однак не можу стримати спогадів, тим більш, вже мало залишилося тих, хто пам’ятає значимі сторінки з історії Залужжя…   Розповідь учителя слухала журналістка газети «Слово правди».

Їх переселяли у травні 1940-го

- реклама -

Важко зараз визначити, скільки віків стояло зелене й квітуче навесні від білопінних садків Залужжя. Наприкінці 19 століття це село за 13 кілометрів від Володимир, називали Залуже. Нараховувалося у нім 30 хат із 540-а жителями. Перед Другою світовою дві його вулиці лежали понад Лугою, ще дві – над Бугом. Хата Боритюків стояла крайньою від кладовища. Працьовиті землероби ростили хліб і дітей, а, розжившись, намагалися прикупити землі, аби забезпечити майбутнє нащадкам. І навіть не припускали, що їхнє село може «переїхати»…

У «золотому вересні» 1939 на Волинь прийшли «перші совєти», новий кордон між Польщею й Радянським Союзом проліг майже через Залужжя. Тому село вирішили перемістити дещо у глиб української території, на порослий кущами пустир, а на його місці розмістили прикордонну заставу.

Селян почали переселяти у травні 40-го року. Для людей це стало трагедією. Дерев’яні хати й хліви розбирали, стріхи здирали, розв’язували, вантажили на підводи і кіньми перевозили на нове місце. Скільки потім знову доводилося зв’язати тих снопків! Дощі підганяли, накривати оселі треба було якомога швидше.

Та Боритюкам і ще п’ятьом сім’ям довелося журитися іншим – як неблагонадійним, їм заборонили оселитися поруч із односельцями і вивезли за Затурці, у колишню німецьку колонію Дмитрівка. У чім провинилися? У жодних партіях не перебували, їх об’єднувало лиш те, що володіли більшими, ніж інші, ділянками землі. Батько Арсентія Боритюка мав 12 гектарів, близько десяти було у Дукельських, Махновських, Адамчуків. Одна сім’я, Адамовичі, постраждала через те, що їхній батько й чоловік, впійманий на контрабанді, бо щось перевозив через Буг, сидів у тюрмі. Разом із цією родиною і оселили Боритюків – дев’ятьох в одній хаті.

Повернулися звідти у 1942 році, коли замість радянської армії прийшла гітлерівська, згадує Арсентій Арсентійович .

-На старому місці вже не було ні нашого будинку, ні новозбудованої батьком стодоли – усе розвалили, облаштовуючи заставу, прикордонники.  Не залишилося і заготовленого матеріалу на нову хату. Тоді батько пішов до німецької управи Устилуга, головою якої був Стецюк, і нам дали половину хати єврея Фреймана, у другій жила сім’я директора млина Бурди. Довелося, правда, поставити стодолу, бо попередні господарі не тримали худоби .

  Гітлерівці півсела спалили

На початку німецької окупації постраждала половина вже нового Залужжя. Спровокували біду двоє місцевих чоловіків, убивши двох гітлерівців, які приходили в село збирати яйця. Німці, коли побачили застрелених, вигнали  людей з домівок і спалили всю вулицю від лісу, вирішивши,  що на їхніх солдатів напали партизани. Ласка Божа, що не розстріляли нікого з селян.

Не оминули село й міжнаціональні конфлікти. Свідком трагедії у 43-ому році випадково став малий Арсентій.  Уже не пригадує, чому пішов того разу до баби і діда у Залужжя. А щоб не сумно було, згадав хлоп’ячу забаву – загинаєш дрота, береш фаєрку з плити і гониш її поперед себе. Отак, за фаєркою, біг слідом, проминув уже два мости…

-Вбігаю на край старого Залужжя, той куток називають «Наталіподоллє», і чую постріл. Сховався у кущах, перечекав, як визирнув, побачив: четверо чоловіків пішло у бік Видранки (Пархоменкове), а один, з підводою, залишився. Він застрелив Ніну Шевченко, яка працювала на городі, а  тоді підійшов до її чоловіка, Гриші: «Бери лопату, йди, закопуй свою жінку». Той, розуміючи став тікати. Поляк стріляв по ньому, та не влучив. (Аж тоді я вийшов зі схованки і побіг до бабусиної хати).  Тим часом той чоловік догнав своїх друзів і вони разом поїхали до Видранки. Там, на краю лісу, зловили мого дядька Миколу Шліхту, Івана Шліхту, Йосипа Коложинського і Павла Герасимюка. Коложинський навтьоки, його поранили, він прикинувся вбитим. Івана вбили, Миколу жорстоко мучили. Павла дотягнули до поля й спалили у копиці соломи. Це все бачив поранений Коложинський.

Почувши про це,  продовжує Арсентій Боритюк, батько забрав чоловіка своєї сестри Миколу, привіз тіло в Устилуг, аби за християнським обрядом підготуватися до похорону. Аж  тут забігають на подвір’я поляки, серед них Міхал Стежинський (дружина якого переховувалася від побоїв свого благовірного у Боритюків), і наказують прибрати труп, погрожуючи: «Бо усіх переріжемо-перестріляємо!». Сусід допоміг знову покласти убитого на підводу, й тато поїхав до батюшки Садовського. Священик відкрив хату поряд із церквою, де і переночувало тіло покійного. Родичі, споряджаючи його в останню дорогу, нарахували на Миколиній голові 12 ножових ран. Наступного дня його поховали на устилузькому цвинтарі.

Колгоспне стадо у дідовій стодолі

У 45-ому сусіди виїхали до Польщі, а Боритюків радянська влада із єврейського будинку вигнала, бо там відкрили поліклініку. Сім’я подалася у нове Залужжя, до діда з бабою, материних батьків. Тож на 23-х  квадратних метрах оселилися іще п’ятеро. Батько відразу поїхав до Луцька,  де жила його двоюрідна сестра, влаштувався бухгалтером газети «Радянська Волинь».

Тим часом у Залужжі уже починали організовувати колгосп. «На голому місці, не маючи ні тваринницьких приміщень, ні заготовлених кормів для худоби!»,- дивувалися хазяйновиті селяни. Дід Мусій вже записався, згадує пан Арсентій, викликали до сільради і матір.  Вона відмовлялася, мовляв, не можу такого вирішувати без чоловіка.  Добу тримали жінку (малий Арсен носив їй вузлика з їжею, що бабця зготувала) і таки змусили написати заяву про вступ до колгоспу.  У сім’ї досі зберігається акт про конфіскацію корови, бо іншого майна не мали.

-Колгоспні корови стояли у стодолі діда Мусія, тож мама-доярка доїла тут свою корову, а молоко пили і ми, і сусідські діти. Так було, поки не поставили колгоспний корівник,  – розповідає Арсентій Арсентійович. У ту першу зиму худоба страждала від голоду, ослаблені коні похворіли на коросту. Годували їх соломою, обдертою зі стріх.

Наступного літа колгоспниці заготовляли лісоматеріали для будівництва  на Мораві, в урочищі біля Мосура, що входив тоді до Устилузького району. Звечора туди їхали підводами хлопці-підлітки, завантажували ліс, ночували, і з першою зорею вирушали кіньми доЗалужжя. Тож невдовзі на колгоспному дворі з’явилися і корівники, і конюшні.  

Залужанські парубки в 30-х роках 20 століття.

   Рано дорослішали

Діти тоді рано дорослішали, каже Арсентій Боритюк і розповідає про ситуацію, в якій важко уявити сучасного восьмирічного хлопчика. Одного разу, уже перед відступом,  німці прийшли забрати коней. Поки батько у хаті вмовляв їх цього не робити, малий із матір’ю потайки вивів  тварин через інші ворота із обійстя і повів їх у ліс. Переночувавши, вранці подався до діда, на Залужжя, де було спокійніше.

Повоєнні підлітки, розуміючи, як тяжко батькам діставалася кожна копійка, старалися і самі  щось заробити для сім’ї. У 50-му році на канікулах Арсентій возив у колгоспі снопи, дрова до локомобіля, до молотарки, косив на «лобогрійці»  – заробив 56 трудоднів. Коли йшов по заробіток, мама дала торбу, а в неї аж 11 кілограмів зерна насипали.

А ще здавали металолом. Тож хлопці ходили на Корчунок, до дзотів, по метал. Діставши снаряд, треба було відкрутити боєголовку, витягнути запал, спалити порох – цьому навчилися самі, а мідь потім здавали. Якось, розповідає Арсентій Боритюк, зібралися восьмеро:

-Поділилися по двоє – я з Шуриком Максимовим, Вася Дацюк  з Василем Ачкевичем, два Мотики  та Білогородський із Тарасом Шевченком. Ми вже всі порозбирали свої снаряди, сидимо збоку, у карти граємо, Мотики – « у ножичка», а Білогородський із Тарасом ніяк не можуть свого подужати. І тут вибух! Обом їм  пообривало руки, животи розпанахало! Постраждали і Мотики – Жорі осколок відрубав пальця, а Васі – потрапив у п’яту.  Ми побігли додому, сказали батькові Тараса, він миттю коня запріг і поїхав. Хотів доправити хлопців  до володимирської лікарні, але довіз лиш до озера Лісного, до мосту, обоє померли. Поховані в одній могилі. Їм було по 13-14 років. Після цього випадку більше ніхто з нас не ходив на дзоти.

За доноси на односельців – по пять карбованців

Лиш почало налагоджуватися життя, як у селі знову трапилася біда – за одну ніч заарештували вісьмох чоловіків. Серед них і Арсентія Боритюка, котрого незадовго перед тим перевели в Устилузький районний земвідділ, а потім – бухгалтером у колгосп. За що? «Батько та ще троє – Махновський, Кравчук та Дячук за німецьким наказом, коли гітлерівці були під Москвою,  збирали у селі кожухи, валянки, інший теплий одяг», – пояснює вчитель. Доніс на них секретар цієї комісії, котрий сам таким чином уник арешту. До речі, жителі Залужжя добре знали ще трьох односельців, двох жінок і чоловіка, котрі вечорами ходили попід хатами й підслуховували розмови, а потім доносили на своїх сусідів і знайомих кадебешникам. Гроші за те, що садили людину в тюрму, одержували невеликі, по п’ять карбованців на місяць.

Арсентій Боритюк. Фото 1935 року.

Троє із тоді заарештованих у рідне село так не повернулися, померли у тюрмах. Ще двоє через постійні переслідування КДБ наклали на себе руки вже після звільнення. Батько нашого оповідача відсидів шість років у таборах Новосибірська та Улан-Уде, де підірвав здоров’я. Його, освічену людину, яка чудово знала бухгалтерський облік, взяли у колгосп завідувати зерноскладом. Тато був умілим до всякого діла, розповідає син. Шив гарні хромові чоботи, туфлі, міг сам виготовити шафу, у тюрмі працював столяром, добре знався на будівництві й сільському господарстві. Через пережите, незважаючи на туберкульоз легень, палив багато цигарок.  Помер рано, у 67 років.

Кроси бігали, шир танцювали, спектаклі грали

Початкова школа у Залужжі на дві класних кімнати відразу по війні розміщалася у будинку Деришевського, біля млина. Учнів нараховувалося до 60-ти , адже сім’ї були великими – Зубки, Адамчуки, Ничипори, Михновські, Охромські мали по шестеро-семеро дітей.  Згодом  збудували нову  школу, клуб, магазин, ФАП. Залужжя у перші повоєнні десятиліття було спортивним селом – мали дві сильних волейбольних команди, які перемагали на першості району, майже щодня молодь проводила пробіжки з одного кінця вулиці в другий. Пізніше, коли Арсентій Боритюк почав працювати вчителем фізкультури, його учениця, залужанка Валя Козлюк,  стала чемпіонкою України з легкоатлетичного багатоборства. (Тепер пані Валентина, яка у дитинстві повторила рекорд України з бігу на 60 метрів, займається домашнім господарством). Половина складу збірної району з легкої атлетики, яка виступала на першості області, були жителями Залужжя. Молодь працювала на різних роботах у колгоспі, на володимирській швейній фабриці, та знаходила час і для спорту, і для художньої самодіяльності.

У сільському клубі діяв танцювальний гурток, хлопці й дівчата виступали на концертах із запальною  малдованяскою. Старші жінки вчили молодь танцювати старовинний шир – у чотири пари.  Філько Васильчук і Володимир Ничипор, які керували церковними хорами, вели  у клубі драматичний гурток та хор,  акампонував баяніст Гриша Шевченко. Із виставами залужанці їздили у Зорю, Коритницю, Стенжаричі. Був якийсь час у селі й духовий оркестр – коли переселили українців із Польщі, тоді із Лужкова приїхали кілька сімей музикантів, які мали у Залужжі родичів. Вечорами, як збереться їх чоловік з вісім – грали на все село!

У радянський час тут з’явилися російські прізвища – з місцевими дівчатами одружувалися хлопці-прикордонники. Наприклад,  Потєхін, який  працював завклубом, а згодом, здобувши освіту, ветлікарем. Залишився Дев’яшин, котрий  і брата свого сюди перетягнув, а той – ще одного родича, тому є тепер у селі і Лобастови. Їхні діти одружуються з місцевими і стають залужанами.

   Живи, моє село,  у злагоді і мирі, – цим віршем вітав земляків у День села старий вчитель Арсентій Боритюк. Залужани – трудолюбивий народ, з любов’ю каже він. Та лише четверо залишилося із тих, хто переселився із  старого Залужжя – Софія  Дев’яшина, Ніна Адамчук, Зінаїда Махновська, Софія Стрижовець. Усі інші народилися вже у новому Залужжі. 

Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -