На головну Новини Шевченко у публікаціях нашої газети і в нашому житті

Шевченко у публікаціях нашої газети і в нашому житті

   Знову повертаюсь до кінця 50-х років, цього разу, аби переглянути нашу тодішню газету «Червоний прапор» і опубліковані у ній матеріали про нашого славетного Кобзаря.

Звичайно, на першій сторінці великими літерами вислови Микити Хрущова: «Тарас Григорович Шевченко близький і дорогий усім народам нашої великої Батьківщини, тому що він у своїх творах виражав думи не тільки української бідноти, але й думки трудящих усіх націй».

- реклама -

9 березня 1959 року  зазначається:   «Трудящі району широко відзначили145-річчя з дня народження Тараса Григоровича. Проводилися бесіди про його життя і творчість, колективні читання творів».

Також була опублікована відповідь колективу колгоспу ім. Шевченка на критичну статтю  про відсутність низової преси, адже тоді вимагалося, щоб в кожному колективі раз на тиждень виходила своя стінгазета. І в тому, що шевченківці її не мали, вина ставилася секретарю парторганізації тов.  Ожаревському. А відповідь такого порядку: «Це вдалося виправити, зараз міцніє господарство, поліпшилась трудова дисципліна і в цьому заслуга колгоспної газети «Колгоспний перець».

На Володимирщині у ті часи колгосп ім. Шевченка, хоч точно стверджувати не буду, знаходився і в селі Микуличі Перші (поблизу Хрипалич). Після укрупнення колгоспу з такою назвою якийсь час не було, значно згодом, наприкінці 80-х років,  з’явився такий у Турівці.

На 1 січня 1971 року у області нараховувалося 355 колгоспів і 19 радгоспів, з них дев’ять носили ім’я народного поета, це колгоспи у селах Угринів Горохівського, Липне Ківерцівського, Олеськ Любомльського, Велика Яблунька Маневицького, Глухи Ратнівського, Секунь тоді Ковельського районів. Знаменно, що у селі Секунь, нині Старовижівського району у жовтні 1846 року побував сам Тарас Шевченко. За дорученням Київської археологічної комісії він приїхав на Волинь, щоб змалювати старі  польські церкви. У Секуні він не тільки змалював церкву, а й реставрував для неї ікону Богородиці. Про це у церковній книзі є  запис: «В 1846  году образ сей реставрирован живописцем Тарасієм Шевченко»

10 березня 1961-го – 100 років, як не стало Кобзаря. У будинку культури доповідь «Великий син українського народу»  прочитав директор другої міської школи Дем’ян Іщенко.

     Він тільки два роки, як був призначений директором. Але цей чоловік з Дніпропетровщини ще юнаком бачив наш Володимир з-за колючого дроту гітлерівського концтабору «Норд-Офлаг-365»,  куди потрапив лейтенантом.

А жителі району раділи, що наші села – наче писанки, про це писав у газеті колгоспник М. Фурманюк: «У ці дні, коли ще раз і ще раз перечитуєш твори великого Кобзаря, мимоволі постає перед очима українське село, яким його уявляв Тарас Григорович

Село! І серце одпочине…

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село…

Неважко тепер знайти такі села. Вони, куди не глянь, і у нашій місцевості – Хобултова, Овлочин, Сусваль, Бубнів та інші. Хочеться  кілька слів сказати про рідне село Стенжаричі. У центрі – середня школа, клуб, бібліотека, поштове відділення, ощадна каса, радіовузол, сільмаг, буфет. Широкі вулиці, добротні будинки, оточені садками».

А школи у той час змагалися, яка донесе більше «Кобзарів» до кожної хати: «15 червня 1961 р. учні 6-Б класу школи № 4 Біляк, Ткач розпродали 40 примірників «Кобзаря»».  До речі, директором цієї школи тоді був товариш Шевченко. І першим секретарем райкому партії  працював, не повірите, Г. А. Шевченко. Правда, не було у  нашому місті вулиці з іменем поета і пам’ятника йому, тільки кінотеатр імені Шевченка.

Найвищий на волинській землі пам’ятник поету стоїть у Ковелі, він має висоту сім метрів. Минулого року на  свято Незалежності його одягнули у вишиванку, на яку пішло 35 метрів тканини.  В українську вишиванку минулого літа вбрали і погруддя Кобзаря, встановлене перед міською радою в Устилузі, про писала і газета «Слово правди».

З 1984 по 1990 роки головою Президії Верховної ради УРСР  була Валентина Шевченко.   Коли я служив в авіації, у нашій частині, сталася авіакатастрофа – над Балтійським морем загинув старший штурман полку підполковник П. Тякін, киянин. Похоронили ми його у Києві, а  дружині і сину, маленькому школяру, було важко проживати у селищі, над яким постійно літали вертольоти.  Тоді льотний склад, без погодження із командуванням флоту, звернувся листом до Валентини Семенівни – аби допомогла сім’ї загиблого товариша з наданням квартири у столиці. І, хоча, мало хто у це вірив,  однак, не минуло й року,  як вона сама додзвонилася до нас, у той далекий гарнізон: «Приїжджайте за ключами!» Хтось із балтійських льотчиків тоді сказав:  «Так  могут  только  Шевченки!»

Дійсно прізвище «Шевченко» належить до найпоширеніших в Україні, його носять близько 160 тисяч осіб.

Петро ПІДГУРЕЦЬ.

comments powered by HyperComments
- реклама -