На головну Блоги Щастя жити здоровим, або Байдужість, що вбиває

Щастя жити здоровим, або Байдужість, що вбиває

Три роки тому в польській Познані  я познайомилась з Ніком Вуйчичем. Там він виступав на величезному стадіоні разом із моїм сином Артемом, співаком, переможцем «Х-Фактор Польща». Не маючи рук та з однією маленькою ніжкою він їздить на скейті, катається на дошці для серфінгу, одружений і має дітей, вільно подорожує світом.

Саме тоді він порушив в моїй свідомості усі межі можливого. Адже саме тоді я розпочала боротьбу з власною важкою недугою. Луцькі лікарі пророкували єдине: операція і нічого оптимістичного не світить, а будь-яке лікування надто дороге і безрезультатне. Та здатися – це не мій вибір. Коли звернулась за консультацією до володимир-волинської лікарки Еліонори Миколаївни Губар, то вона переконала, що надія є і лікування можливе. Уклінно вдячна цій жінці – високому професіоналу за своє теперішнє чудове самопочуття.

- реклама -

Поряд з моєю квартирою на вулиці Сагайдачного, 7 проживав дядя Саша, котрий теж боровся за щастя жити здоровим. Однак…

Восени, не зустрівши вранці дядю Сашу на порозі нашого будинку, я забігла до нього у квартиру на першому поверсі. Чоловік став інвалідом-візочником без обох ніг. Так за нього вирішили лікарі. У напівтемній квартирі без сонячного світла дядя Саша мовчки терпів свою долю. Тоді і розпочалась моя депутатська боротьба  за пандус у нашому під’їзді. Особисто звернулась до міського голови Петра Саганюка під час сесії міськради, в Інтернеті знайшла креслення пандуса, пристосоване до «хрущовок», буквально падала на коліна перед працівниками ЖЕКу, коли не допомагало – кричала і лаялась. Минули осінь, зима, проходила і весна, а півпандус так і залишився недороблений у під’їзді на Сагайдачного, 7. ЖЕК не виконав свого обов’язку, а влада не надала законного права людині без ніг на вільне пересування. В однокімнатній квартирі на першому поверсі панували  суцільні сутінки, адже сонячним променям важко пробитися через стіну старих паркових  дерев, які теж так і не порізали, проігнорувавши прохання дяді Саші.

Окрема мова про місцевих лікарів. Після складних операцій дяді Саші не запропонували жодного курсу психологічної та фізичної реабілітації. Останній тиждень свого земного життя він відмовився їсти, на всі вмовляння не здаватися тільки сумно хитав головою. В очах цієї багатостраждальної, тихої і скромної людини були зневіра і безнадія. «Тихо жив, тихо й помер», – резюмувала наша сусідка.

У моїй пам’яті дядя Саша залишився доброю людиною і мужнім чоловіком. Востаннє, зібравшись із силами, він обперся на худющі руки й підвівся. Щоб востаннє посміхнутись мені. Він так хотів прогулятися білим світом перед темрявою Вічності… На завтра його не стало, як і не стало більше проблем ні для ЖЕКу, ні для виконавчої влади міста. Залишилось тільки пів пандуса на вулиці Сагайдачного, 7.  Як символ байдужості. А вона  теж вбиває.

Ганна ФУРМАН,

жителька Володимира-Волинського, депутат районної ради.

comments powered by HyperComments
- реклама -