Лише за сім кілометрів від Володимира-Волинського, одразу ж за Фалемичами зручно розташувалось між лісами та полями село із співзвучною назвою – Вілька-Фалемицька. Про цей присілок на правому березі річки Луга важко знайти інформацію навіть в інтернеті, адже нема окремої статті, яка була б присвячена Вільці у Вікіпедії, а ті згадки, які вдається віднайти, надто мізерні. Та чи бережуть пам’ять про село його місцеві жителі? Чи є ще життя у цьому невеличкому населеному пункті Володимирщини? Аби дізнатись це, рушаємо у першу в цьому році краєзнавчу розвідку спільно із ДІКЗ «Стародавній Володимир». 

У краєзнавчому словнику Олександра Цинкаловського Вілька-Фалемицька згадується як Вілка або Вулька Хвалемицька, а також як Волиця Хвалемицька.

- реклама -

Села з назвою Вілька або Волиця на території України дуже поширені. Ще з давніх давен наші предки цінували волю і так називали багато сіл, хуторів і містечок. Саме таким способом жителі хотіли увіковічнити важливу цінність – свободу.

Колись Вілька-Фалемицька належала до луцьких владик. Згідно з ревізією луцького замку 1545 року була це власність того замку, пізніше належала до князя Михайла Сангушка Ковельського.  На початку 20 століття тут було 24 домів, у яких мешкало 150 жителів. До 1914 року на території села були руїни замку графа Лєдуховського.

Про давню минувшину Вільки-Фалемицької нині тут нічого не нагадує. У селі близько двох десятків будинків, переважна більшість яких побудована у 70-80-х роках минулого століття. Деякі  із них вже добряче поросли бур’янами та чагарниками, так що навіть на подвір’я не зайдеш, а покрівлі господарських споруд, наче шапки, поз’їжджали набік. Та біля деяких будинків здається ще вчора дихало життя – бігали і сміялись діти, було чути розмови та пахнуло свіжоприготовленою вечерею. Нині ж тут пахне цвітом півоній та інших квітів, які колись насадили дбайливі господині біля своїх обійсть, котрі зараз закриті на надійні замки. А зі звуків чутно лише цвірінькання птахів та дзижчання комах.

Простуємо єдиною вулицею у селі по битому шляху, вкритому ямами, у пошуках хоч якихось ознак життя. Врешті, бачимо на горизонті чоловіка, який хвацько орудує косою, викошуючи траву, а згодом і жінку з граблями, котра наводить лад на городі біля будинку. Чоловік майже не реагує на непроханих гостей, а жінка спершу теж неохоче йде на контакт, мовляв, що ж про нас тут писати? Тим паче про село і його останніх жителів, котрі повмирали чотири роки тому, уже писали в котрійсь із газет. Та слово за словом, розмова зав’язалась.

Подружжя Ростислава і Надії Заварикіних – єдина родина, яка і досі залишається вірною селу, де вже 13 років поспіль проводить кожне своє літо. «Зимують» у квартирі у Володимирі, а на літо перебираються до батьківської хати дружини, де залюбки вирощують городину та господарюють, відпочиваючи від міста. Більше в селі, окрім них, жителів не лишилось. Є ще декілька дачників, котрі час від часу навідуються на город.

– Чоловік  у мене після інсульту, йому складно говорити, – пояснює Надія мовчазність свого чоловіка. – Сталось це рік тому тут у селі – Ростік різав дрова і раптом йому стало зле. Пішов перепочити до хати і тоді помітили, що почало йому мову затягувати. Поки швидка довезла до лікарні, то мову взагалі відняло. Після реабілітації отримав інвалідність. Але добре, хоч фізично ще може працювати і водити машину лікарі також не заборонили, бо сама б господарство не потягнула. Тим паче цього року придбали козу Лєру та цапа Пашу. Чекаємо невдовзі на поповнення у цій козячій родині. Окрім цього, маємо ще і курей, тому, можливо, лишимось тут вже і на зиму.

Надія та Ростислав разом уже п’ятнадцять років. Зійшлись уже в зрілому віці, адже для обох це другий шлюб. У Ростислава від першого шлюбу є дорослі син та донька, а в Надії дітей нема. До інсульту Ростислав працював на заправці, а Надія за своє життя змінила чимало професій –  працювала і у відділі статистики, і і на одному із підприємств, і у залі ігрових автоматів, і прибиральницею, і барменом.

На обійсті Заварикіних затишок і приємний затінок від крон високих беріз і ялин. Їх, як розповідає пані Надія, вона садила разом із батьком ще півстоліття тому. Під одним із дерев чимала собача буда із вольєром – це колишнє помешкання чотирилапої улюблениці, яку торік  збив автомобіль газовиків. Зараз тут живуть два товстобокі і коротколапі песики, які зустрічають гучним гавкотом нечисленних гостей.

А неподалік будинку височіє кремезна стара верба. Надія розповідає, що їй уже понад сто років, а виросла вона із гілочки свяченої верби, яку посадив при дорозі котрийсь із місцевих жителів, який вертався із церкви у Фалемичах. Більше ніяких особливих історій, пов’язаних із селом, жінка не пам’ятає. Каже, що колись мама, яка тут народилась і прожила все життя, розповідала щось, але час стер із пам’яті ці спогади.

Єдине, що спадає на згадку пані Надії це те, що колись Вілька-Фалемицька  була чималим селом із власною початковою школою та фермою. Школа в селі діяла до 1957 року. Потім діти почали ходити до школи у Фалемичі, пізніше – у Зимне. У 90-х роках минулого століття тут діяло підсобне господарство консервного заводу. Завдяки цьому село газифікували та заасфальтували дорогу, а також побудували водонапірну башту.  У 2000 році господарство відокремилось від заводу, перейшло на власний баланс і стало окремою юридичною одиницею з назвою СВК «Фалемичі».

Найчастіше до села дістаються власним автомобілем, але інколи Надії доводиться їздити до міста громадським транспортом – аби дістатись найближчої автобусної зупинки потрібно пройти хвилин 15 до траси. Там сідає на горохівський, червоноградський або маркоставський автобуси. Ще один варіант – їхати з Фалемич, але добиратись туди не завжди зручно, особливо вранці, коли трава повна роси.

Село Вілька-Фалемицька нерозривно пов’язане із Фалемичами, адже на тамтешньому кладовищі поховані жителі Вільки, та й до церкви туди завжди ходили. Надія каже, що в селі вони аж ніяк не відірвані від цивілізації – мають у своїй хатині два телевізори і комп’ютер. Щоправда, через негоду частенько виникають проблеми з електропостачанням.

57-річна жінка зазначає, що коли в юності переїхала з села до міста, то її завжди  тягнуло до батьківської хати. А нині, коли проводить тут більшість часу, відчуває себе тут спокійно та гармонійно. Незважаючи на те, що останні жителі села давно повмирали, обом їм  аж ніяк не самотньо, адже регулярно сюди приїздять родичі, котрі також обробляють город – племінниці та брат Надії тут постійні гості.

– Полола якось буряк на городі, аж тут вулицею йде колишній сусід, який свого часу емігрував до США. А в нас, до речі, тут таких чимало. Почали розмовляти про життя, а він каже: «Чого переживаєш, що ти тут сама? В Америці людина, яка має найближчих сусідів за п’ять кілометрів, вважається багатою і щасливою!», – посміхаючись, зазначає пані Надія.

У Вільці-Фалемицькій лишилось  чимало  добротних будинків, які з кожним роком все більше руйнуються. Надію дивує,  чому ніхто із власників цих хат не виставляє їх на продаж, адже потенційних покупців вистачає – не раз приїжджали люди і цікавились, чи продає тут хтось нерухомість, та так і їхали ні з чим.

Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -