Красноставська довгожителька шість разів у Почаїв ходила

Ганна Селещук лише з першого погляду – звичайна сільська бабуся. Так, вона, як і більшість її ровесниць, дбала про свою родину, вела домашнє господарство, обробляла колгоспні буряки, працювала з ланкою у городній бригаді.

А вечорами вишивала, ткала барвисті вовняні килимки. Але місцевий священик і односельці поважають пані Ганну не лише за її натруджені руки, а за її особливу, глибоку духовність. Бо чи багато ви знаєте людей, котрі шість разів пішки ходили на прощу до Почаєва? А Ганна Селещук ще у 73 роки пішла разом з іншими паломниками до цієї святині. Крім того, молилася у багатьох Київських соборах, численних монастирях. Очевидно, саме у таких місцях відчувала Божу мудрість і благодать Господньої ласки.

– Родом мама – , розповідає донька Ганни Михайлівни Марія, – із хутора Свічувка, неподалік Свійчева. Її батьки були досить заможними господарями – мали до 20-ти гектарів землі. Із їхніх п’ятьох дітей Ганя народилася другою, шостого серпня 1921 року. Вона закінчила п’ять класів польської школи. Вчилася б і далі, але батьки вважали, що її руки потрібніші у господарстві, тим більш дівчині треба було шити, вишивати, ткати – готувати собі посаг.

Заміж Ганя пішла у 16 літ за Федора Селещука у Красностав, точніше, на хутір Комарівка. Її суджений був не набагато старшим – мав 19. У «золотому» вересні Ганну, як досить освічену для того часу людину, призначили головою місцевого сільпо. Тим часом нова влада заледве не розкуркулила її батьків, врятувало лише те, що двоє синів пішли у Червону Армію, а сам Михайло Котелюк відразу вступив до колгоспу. Чоловіка Ганни також призвали до війська, то ж вона тим часом повернулася до батьківського дому.

Друга світова війна забрала життя обох Ганниних братів, один загинув, захищаючи блокадний Ленінград, другий – у Німеччині, вже у 45-му. Разом із похоронкою прийшов душевний лист від командира, який докладно описав, як і де поховав свого товариша і обіцяв обов’язково провідати батьків. Але так і не приїхав, напевно, й сам загинув.
Уже після Перемоги, через 11 років від весілля народила Ганна дочку Марію. Працювала у колгоспі, а її чоловік головував у сусідньому селі. Коли Марія виросла, оселилася з сім’єю через город від батьків. Вона – колишня сільська листоноша, уже пенсіонерка.

У бабусі Ганни троє внуків, семеро правнуків, троє праправнуків. Років 12 вона вже не бачить через глаукому, яку оперувати лікарі не радили. Дочка буває у неї щодня, а коли у внука, учня третьої міської школи, яким опікується після смерті своєї доньки, канікули,то майже цілодобово разом із хлопчиною у Красноставі. Ганна Михайлівна вже пережила обох своїх батьків, та, на думку доньки. Бог дарує їй довгі літа за добрий характер і щиру віру. Вона терпляча, невибаглива, і у свої 95 намагається щонайменше докучати рідним, навряд чи коли з ким сварилася, смиренно приймає усі життєві випробування.