На головну Новини Стиглий заболотський виноград, яким нікому ласувати

Стиглий заболотський виноград, яким нікому ласувати

Як живе старе село?

Заболоття одне із небагатьох сіл Володимирщини, яке за історію свого існування ні разу не змінювало історичної назви, походження котрої  говорить саме за себе – колись поруч із цим населеним пунктом були непрохідні болота. Та вже давно немає тих боліт, які осушили меліорацією ще в радянські часи. Та і  місцевих жителів можна полічити на пальцях – нині тут постійно живуть лише дві родини та ще два одиноких пенсіонери.

- реклама -

  

Від Володимира до Заболоття – близько 25 кілометрів. Добиратись можна двома шляхами – через Устилуг та Стенжаричі, або ж, звернувши біля Верби у бік Зорі. Щоправда, дорога, а, точніше, битий шлях, у цьому напрямку направду жахливий. Легкова автівка ледь переїжджає з горба на горб, минаючи ями та вибоїни. І чим ближче до Заболоття – тим ситуація гірша.

Перше враження від села дещо змішане – таке відчуття, наче час тут зупинився у радянську епоху, адже більшість будинків збудовані у 60-70-х роках минулого століття. Де-не-де у вікнах сіріють запилені фіранки, подвір’я, що давно не бачили коси та сокири, порожні собачі будки, порожні лелечі гнізда, а ще виноградна лоза ледь не біля кожної хати зі стиглими, налитими сонцем гронами винограду, яким, проте, нікому ласувати. Справжнісінький знімальний майданчик зони відчуження. Та водночас тут панує напрочуд заспокійлива та затишна атмосфера, усі думки та проблеми лишаються десь позаду…

На літо до батьківської хати

Довгенько нам довелось поблукати, аж доки на горизонті побачили першого місцевого жителя – чоловік кинув швидкий погляд на незнайомців та зник у будинку. Прямуємо туди. На подвір’ї біля старенької хати на металевих деках сохнуть на сонці гриби та ягоди шипшини,а з будинку доноситься шкварчання пательні – господар саме готував собі обід, коли до нього завітали непрохані журналісти.

   Як дізнались із розмови, Михайло Мартинюк живе у Володимирі, працював на «Мікрокліматі», а коли вийшов на пенсію все частіше почав навідуватись до батьківської хати у Заболоття. Доглядає тут бджіл, обробляє город та ходить по гриби. Каже, що найбільш грибні місця у лісі біля села Мосир, за сім кілометрів звідси.

– Влітку такі файні були білі гриби, до 37 см у діаметрі! То насушив собі декілька банок,  – захоплено розповідає чоловік.

Добиратись до села без власного транспорту нині непросто, адже сюди не ходить жоден автобус. Михайло їздить з Володимира до Заболоття через Зорю, де зберігає в свого тестя мотоцикл. Влітку проводить тут більшість свого часу, а на зиму знову повертається до міста.

Він ще пам’ятає рідне село людним та жвавим. У кожній родині було не менше трьох дітей. До школи ходили у  Стенжаричі,  долаючи пішки близько семи кілометрів. Після війни місцеві жителі працювали у стенжаричівському колгоспі, а пізніше –  турівському.

– За Польщі тут було 110 дворів, де жило 10 польських сімей, одна єврейська родина та решта українці. Коли прийшли німці, євреїв забрали у володимирське гетто, але одній дочці вдалось уникнути розстрілу в П’ятиднях та згодом виїхати до Америки, – розповідає Михайло, якого завжди цікавила історія рідного краю.

Добре знає чоловік  і свого відомого земляка – Почесного жителя Волині, краєзнавця та письменника Ярослава Царука. Пригадує, що раніше затятий дослідник рідного краю постійно приїздив сюди на велосипеді, аби поспілкуватись із тамтешніми старожилами, котрі ще пам’ятали трагічні сторінки з життя села.

Михайло каже, що занепадати село почало за часів незалежності – молодь повиїжджала із Заболоття, а старше покоління відходило у Засвіти. Нині тут  лише чотири двори, де постійно живуть люди.

– На моїй вулиці  тільки в одній хатині живе ще один пенсіонер, а решта стоять пусткою. Все позаростало, аж боляче глянути, – зітхає Михайло та веде нас за ріг будинку, аби  продемонструвати своє невеличке господарство – кілька вуликів, які дістались йому у спадок від дядька, що жив по сусідству. Жаліється – фермери зараз сильно кроплять хімією свої поля, а бджоли від цього хворіють, тому такими темпами за кілька років їм не буде звідки брати меду. Також пан Михайло помітив, що цього року бджоли вперше не роїлись, а це є тривожним сигналом.

Кандидат філософських наук у волинській глибинці

Вертаємось на початок села, адже там, як нам розповів пан Михайло,  по сусідству стоять одразу дві  хатини з мешканцями. В одній з них живе інтернаціональна родина – чоловік-поляк з дружиною-українкою та чотирма дітками. Перших, кого зустрічаємо на подвір’ї – ватагу жвавих в’єтнамських поросят з мамою-свиноматкою, котрі, помітивши чужинців, стрімголов кинулись до хліва. На чималому обійсті порпаються качки, кури та гуси.

   Назустріч виходить не менш здивований господар. Кшиштоф Писара, як з’ясувалось, живе у Заболотті вже три роки. Економіст та філософ за освітою, що здобув в цій науці ступінь доктора, працював у польському банку та мав власний бізнес, а нині із задоволенням господарює на українському селі.

– Познайомились з Тетяною в Польші у моєму рідному місті Лодзь, куди вона приїхала на роботу. Мені одразу впала в око миловидна українка, яку зустрів на швейній фабриці. Побралися, народили троє діток, але дружина дуже сумувала за батьківщиною, тож вирішили переїхати в Україну. Спершу винаймали в Білині хатину, де народили ще одну дитину, а потім придбали власне житло тут у Заболотті. Віддали за цю хату тисячу доларів. Пізніше придбали у цьому ж селі іще одну хату, – розповідає пан Кшиштоф і демонструє залишки повикорчовуваних нетрів, які ще три роки тому оточували будинок.

Окрім чималого господарства, адже мають Писари ще теличку та кози, утримують і власний бізнес – викупили старі сільмаги в Селиськах та у Турівці, де за прилавком працює Тетяна. Поки дружина на роботі, Кшиштоф сам порається по господарству та доглядає за старшим сином, який має аутизм. Решта дітей уже всі школярі, за ними щодня приїздить автобус, який відвозить їх до школи в Стенжаричі.

І у 88 можна на мотоциклі ганяти

Поруч із будинком українсько-польської родини – чепурна  хатина в якій мешкає 88-річний Степан Рибай. Доглянуте подвір’я, де у відгородженому вольєрі походжають кури, свіжопофарбований паркан… Одразу і не скажеш, що тут живе одинокий дідусь.

Степан народився «за Бугом» – в  селі Сліпче Грубешівського повіту. Коли його родину вивезли на Волинь, батьки придбали землю у вже неіснуючому селі Стрілецьке. Після того, як воно було спалене в роки війни,  переїхали до сусіднього Заболоття, де він і провів решту свого життя. Ще за його молодих літ у цьому селі було 80 дворів.

Дружина пана Степана померла три роки тому, відтоді хазяйнує сам. Має вже правнука, двох онуків та дві дочки – одна живе у Заріччі, а друга у  Сургуті, втім щоліта навідується до батька. Все життя чоловік пропрацював трактористом в Устилузькій ПМК, яка займалась  меліорацією тутешніх земель. Кращої роботи знайти не міг, адже до школи майже не ходив, тож заледве докупи складає букви, а з письма опанував лише власний підпис.

– Моє дитинство припало на Другу світову війну, тож тоді було не до науки. Коли жили у Стрілецькому, до школи потрібно було ходити у Турівку, але взимку  це було неможливо, адже взутись не було у що та й зими тоді були не такі, як зараз. Тому вже у дорослому віці трохи ходив до Острівецької школи, де навчився елементарної грамоти, – зізнається пан Степан.

Востаннє пенсіонер  бував у районному центрі близько п’яти років тому, коли ще сюди ходив автобус. Та попри поважний вік, дідусь на місці не сидить – щотижня їздить до сусідньої Турівки за кермом власного мотоцикла, аби придбати слоїк  молока, яке для нього є улюбленою і основною їжею, адже їсти варить собі рідко.

***

   На зворотному шляху вирішили заїхати у сільський магазин родини Писар, що у Турівці. За прилавком нас зустріла симпатична господиня торгового закладу, який ще недавно був у занепаді, а нині відремонтований, з новими вікнами та дверима.

   – Тільки не пишіть у своїй статті, що село у  нас депресивне. Я навпаки вважаю, що села нині не вимирають, а трансформуються, повертаючись до тих форм, які здавна були притаманні українцям, тобто до хуторів. Адже колись було нормально, коли люди жили і господарювали на своїй землі, а найближчих сусідів мали за декілька кілометрів, – намагається переконати дружина доктора філософії,дізнавшись мету нашої мандрівки до Заболоття.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -