На головну Новини Суворий  вишкіл Вовчака проходять і нинішні українські герої

Суворий  вишкіл Вовчака проходять і нинішні українські герої

  Поїхати на Вовчак у пору, коли дерева вбираються у золотисті та багряні шати, було нашою давньою мрією, яку редакція «СП» втілила напередодні Покрови. Навмисне поїхали не у свято, аби без зайвої метушні та натовпу оглянути це легендарне місце, що просякнуте кров’ю і потом наших героїв та відчути його особливу енергетику. А присвятили цей прес-тур, який умовно назвали «Золота осінь із нотками патріотизму» 80-річчю газети. До редакційного колективу долучились наші ветерани та друзі «Слова правди». 

 

- реклама -

З Володимира-Волинського на Вовчак, що знаходиться у свинаринському лісі на межі нашого та Турійського районів, можна дістатись двома шляхами – луцькою трасою, звернувши уліво біля Микулич, або ж через Овадне. Їхати потрібно до Свійчева, а звідти до урочища ще близько дев’яти кілометрів. Переїхавши міст, що, як ми потім дізнались має назву Пінський, через потічок, який колись був чималою річкою Турією, до урочища вже рукою подати. На початку лісу встановлені покажчики, тож прямуємо у саме серце повстанської бази лісовою дорогою.

Для частини екскурсійної групи це вже не перша поїздка на «Волинську січ», де в жовтні 1942 року зародилась УПА. Утім, більшість тут побувала уперше, тож з цікавістю слухали розповідь тутешнього господаря – коменданта історико-культурного комплексу «Вовчак-Волинська січ» Василя Мазурика. Колишній лісівник та голова Турійської РДА, як п’ять пальців, знає тутешню місцевість, з якої, як він каже, може вийти наосліп. Починаючи з 2000 року він опікується цією унікальною пам’яткою, але лише за останні кілька років завдяки підтримці ВО «Свобода», тут почав створюватись справжній музейний комплекс із відновленими криївками та різними цікавинками для туристів.

Армія, якій заздрив Шарль де Голль

Пан Василь, вітаючи гостей, одразу попереджає – на території Вовчака не смітити та не вмикати російську музику. Після невеликого екскурсу в історію створення ОУН,УПА та подій, що розгортались  на цій території в роки Другої світової, вирушаємо оглядати тутешні об’єкти.  У 1942 саме тут знаходився штаб УПА «Північ» військової округи «Заграва», де готували старшинський склад УПА. А нині бойовий вишкіл тут проходять сучасні герої – добровольці, що захищають Україну на Сході, та патріотична молодь.

 

   Найперше спускаємось у криївку, де колись жили повстанці. Таких колись по всьому лісу було багато, але відновили наразі тільки одну. Коли очі звикають до темряви, бачимо посередині невеликого вогкого приміщення дерев’яний стіл, а вздовж стін – двоярусні  лежаки, де могли б розміститись з десяток повстанців. З криївки є ще один вихід в окопи та бліндажі з яких можна вести перестрілку із ворогом. Весь тутешній ліс в таких окопах, які утворювали аж три лінії оборони.

   «УПА створювалась саме на Вовчаку, – стверджує Василь Мазурик, – а головним його призначенням була підготовка молодших командирів. Це були 18-22-річні юнаки, більшість – члени  ОУН, надзвичайно мотивовані та патріотично налаштовані. Вони поставили собі єдину мету – відродити Українську державу, або згинути у боротьбі за неї. Обрали це місце недаремно, адже колись  його оточували  грузькі болота, а Пінський міст був непрохідним для техніки. Саме тому німецькі війська жодного разу не змогли узяти Вовчак. Тутешні повстанці загону імені Богуна навіть мали в своєму арсеналі два танки – один трофейний, що відібрали у німців, а другий саморобний».

Генерал Шарль де Голль, який організував французький рух опору, казав, що «якби я мав таку армію, як УПА, то ніколи б чобіт німецького окупанта не топтав землю моєї рідної Франції». Утриматись на своїх позиціях проти двох найбільших армій світу і продовжувати боротьбу у підпіллі аж до 1956 року повстанцям допомогло чимало чинників. Один з них – це жорстка дисципліна, розповідає комендант Вовчака. Наприклад, лише за вживання алкоголю бійця могли розстріляти.

   Цікаво, що у цьому урочищі посеред лісу, колись розташовувалось село із однойменною назвою Вовчак. У 32-х хатах жило 36 сімей, серед яких були і поляки. Від стертого із лиця землі червоними партизанами населеного пункту лишилось лише невеличке кладовище із трьома пробитими кулями пам’ятниками. Вражаючий факт про те, як рідні ховали своїх загиблих повстанців, розповів Василь Мазурик – тіла забирали таємно і хоронили вночі у свіжі могили на кладовищі, аби жодним чином не видати себе. Інакшу усю сім’ю могли репресувати. І таких могил у навколишніх селах дуже багато.

Село відроджується у двох хатах

Вирушаємо туди, де колись розташовувалось село. Нині воно потрохи відроджується, адже на цьому місці стоять дві старі хатини – одну перевезли два роки тому з хутора, щоб був за 700 метрів звідси, а другу, над якою нині чаклують «свободівці», із сусіднього Свійчева. У першій хатині 1906 року, де жили дві дівчини-повстанки на прізвище Сачук, уже створено справжній музей українського побуту першої половини ХХ століття – старі меблі, посуд, вишиті рушники і подушки люб’язно подарували жителі навколишніх сіл. Серед них речі родини свого зятя упізнала наша постійна дописувачка Антоніна Солодуха. Ще більше експонатів зберігаються у музеї-криївці на території комплексу.

  Поруч із знаряддями праці та предметами побутового вжитку в охайному із розписаними стінами будиночку – зброя, каски, бойові знамена та прапори як тодішніх, так і сучасних героїв. А біля будинку із яскравим жовтогарячим дахом – невеличкий город із доглянутими грядками. Особливо пишається комендант  цьогорічним врожаєм моркви. Він бере на руки маленьких кошенят, що саме грілись на ґанку. Каже, що їх хтось підкинув зовсім сліпими і безпомічними, довелось годувати з піпетки молоком. Пан Василь жартома називає себе «котячим татом» і зовсім не зважає,як трійко кошенят вилазять йому на плечі, поки він веде свою розповідь.

  «Вовчак був багатонаціональним – «Слава Україні!» вигукували вірмени, казахи, грузини, азербайджанці і навіть росіяни. Вони потрапляли сюди, як правило, із військового полону. Звідси транслювалось радіомовлення – етнічний бельгієць трьома мовами вів передачі, які слухала вся Європа. Таким чином повстанці доносили світу інформацію про свою боротьбу, розповідаючи, що це національно-визвольний рух, війна за територіальну і національну незалежність», – розповідає комендант Вовчака.

У Вовчаку і прилеглих до нього лісах було більше двох десятків будівель: казарми, склади, лікарня, школа, кузня, пекарня тощо. Через увесь ліс проходили телефонні кабелі, адже тут був головний вузол зв’язку.

Місце сили і духу

Вдихаючи надзвичайний аромат хвойних дерев, яких тут висаджено дуже багато, ми залюбки прогулялись територією історичного комплексу – побували у бункері, де сучасні жителі Вовчака зберігають замість боєприпасів банки з огірками,  доторкнулись до двох кількасотлітніх дубів, один з яких носить ім’я Клима Савури, відвідали новозбудований пам’ятник Левку Лук’яненку, хвилиною мовчання вшанували пам’ять борців за незалежність біля братських могил, що на колишньому сільському кладовищі, помолились у тутешній дерев’яній Церкві всіх святих землі української.

   Упізнали ми і почерк відомого майстра Олега Дубинчука у численних дерев’яних скульптурах, які він свого часу подарував Вовчаку. У сусідньому Свійчеві стоїть його батьківська хата, тож про Вовчак чув змалечку, але уперше побував тут лише за часів незалежності.

Додому ми повертались сповнені гордості за своїх героїв, переконавшись, що Вовчак, на відродження якого держава не витратила жодної копійки, – це таки справжнє місце сили, яку потрібно черпати кожному українцеві.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

 

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -