На головну Новини Там Божа благодать і тисячі разів у день лунає молитва: як живе...

Там Божа благодать і тисячі разів у день лунає молитва: як живе монастир Різдва Христового

Більше 15 літ минуло, відколи відродився во славу Божу Свято-Різдва Христового жіночий монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату. Нині усіх насельниць тут тільки три – ігуменя Анна, монахиня Юліанія, котра недавно прийняла постриг, й послушниця Ірина.
Як живе обитель, яка має давню історію у понад 250 літ й названа у пам’ять найвеличнішого свята усіх віруючих – Різдва Христового, розмовляємо з ігуменею Анною (Кулінець), яка сюди повернулася після перерви у 13 літ.

Древня обитель чекає на меценатів
Настоятелька запрошує у невелику, але ошатну трапезну. У ній – прості кухонні меблі, газова плита, довгий дерев’яний стіл, З невеликого вікна видно молодий сад зі щепами і кущами, на підвіконнях квітнуть білі орхідеї та інші вазони.

Ще у 18 столітті тут був чоловічий монастир, єзуїтський. У радянські часи в цій будівлі облаштовували і школу, і склад міндобрив, і овочесховище. А 15 літ тому у занедбане приміщення, яке не опалювалося, вселились монахині й потроху стали наводити лад.
Нині монастир займає перший поверх: тут домова церква Успіння Пресвятої Богородиці, декілька келій, трапезна, санітарні кімнати і великий коридор – у нім справжня квіткова оранжерея. Біля церкви невелика крамничка, у якій можна придбати ікони, свічки, подати записки про різні життєві треби.

21 століття наклало відбиток і на життя черниць, які користуються такими ж благами цивілізації, як і всі: тут провели газ, їжу можна підігріти в мікрохвильовій печі, помитися – у душовій кабіні, а зв’язок зі світом тримати завдяки мобільному телефону.

Якщо перший поверх ще більш-менш придатний для проживання, хоч і тут ще з порога чути сирість, а стінами від підлоги «повзе» грибок, то другий потребує значного ремонту. Він не опалюється, тут сиро, цвіль, монахині часто відчиняють вікна, щоб провітрити приміщення. Не так давно покладено підлогу і підбито стелю, а раніше тепло знизу «втікало» наверх через зогниле перекриття. Згодом на другому поверсі планують розмістити келії, бо у монастир приїжджають паломники. На ремонт треба чималі кошти, але, як каже матінка Анна, з Божою поміччю за допомогою небайдужих вірян і це зроблять, пригадавши, у якому занедбаному стані побачила це приміщення понад 15 літ тому: довкола бур’яни у пояс, позаду будівлі купи сміття, три келії мало придатні до проживання, скрізь сирість і холод. Звісно, багато що змінилося у ліпший бік, але і роботи вдосталь.

– Хотілося б, щоб на цю старовинну споруду звернули увагу і місцеві меценати, адже кошти, які йдуть на монастир з пожертв вірян, надто мізерні, а будівлю треба рятувати від руйнування, – каже ігуменя. – Місцеві розповідають, що у радянські часи майже біля стін була вигрібна яма, яку пізніше засипали, але, вочевидь, стоки від неї роз’їли стіни, тому вони вкриваються цвіллю. Сестри і прихожани, які зголосилися допомогти, майже щомісяця обмазують їх антигрибковим покриттям, миють хлоркою, але це мало допомагає.

Сюди самі не приходять, їх приводить Господь
Прокидаються монахині рано: о 7-й годині – вранішня молитва у домовій церкві, у свята – Божественна літургія. О 17-й – вечірня служба, о 21-й – вечірнє правило, ближче до півночі – полуношниця. Словом, спозаранку черниці вже моляться, і ввечері вони ще у молитві. А між молитвами і службою – послух на виконання якоїсь роботи, духовне читання, бесіди. Тут є свій статут, свої правила, які треба виконувати. Приміром, якщо дзвін проб’є три рази, то він кличе до трапези, а коли сім – до молитви. На всенічне богослужіння ходять у собор Різдва Христового, до якого примикає корпус монастиря, – у давнину це був єдиний комплекс. А потім моляться у своїй домовій церкві.

У монастирі, як і у церкві, голова має бути завжди покрита, навіть, лягаючи спати, тут не знімають хустини і підрясника. «Господь сказав: у чому застану, в тому і судитиму». Як помре людина гола-боса, то й так гола-боса стоятиме на суді», – пояснила матінка Анна.

У цім монастирі, окрім настоятельки, живуть дві насельниці. Чи не хотіла б ігуменя, щоб у монастирі було більше сестер?

– Звичайно, хотіла б, охочі є, та не всіх сюди приводить Господь. Чому людина покидає монастир, хоч ніби мала намір відійти від мирського життя? Бо не може підпорядкувати свою волю чужій. Це те, що виганяє з обителі: якщо прийшов у монастир і не можеш покласти себе у поступ настоятелю, то дуже тяжко, таких людей сатана виштовхує у плечі. Недобра сила докладе будь-яких зусиль, щоб людина не жила у святій обителі, оскільки може тут спастись, а їй це не подобається. Підпорядкувати комусь свою волю досить складно. І той, хто не готовий покласти усе на жертовник Бога, не здатен молитвами душу насичувати, вернеться назад.

Кажуть, у монастир люди йдуть, аби зрозуміти, хто вони у цьому світі й для чого живуть. Сюди приводять безвихідь, втеча від якихось проблем, відчай. Але такі тут також довго не затримуються, бо повинна бути міцна віра і бажання, пояснює ігуменя. Сюди йдуть і молоді, і старші. Господь приводить до монастиря тих, хто зазвичай все життя був біля церкви. А мирській людині у старшому віці піти у монастир можна, але дуже складно. Бо треба мінятися повністю й перебороти те, до чого звикли. І навіть непросто підставляти тіло для посту, адже тут обмеження в їжі цілорічне, принаймні, м’яса ніколи не їдять. Та на все воля Божа.

Молитвами відроджують монастир

В обитель, де завжди дотримуються чернечих уставів, часто приїжджають паломники з Львівщини, Рівненщини, Тернопільщини, Київщини та інших областей, й лишаються тут на певний час, бо ласку Божу відчувають сильніше, ніж деінде, тут зцілюють душу ті, хто не має сил противитись злу Це чи не єдиний монастир на Волині, де це дозволять.

У такі дні клопоту додається, адже миряни не завжди готові до таких перемін, хоч і хочуть їх. Але праця і молитва зцілюють їхні тіло і душу, як і мощі мучеників і преподобних отців. У домовій церкві є багато ікон, часточки мощей Святої Варвари привезли з Києва, а убієнних младенців – із Єрусалиму. До Святої Варвари і до чудотворної ікони Катерини приходять дівчата і жінки, ті, хто подорожує. Хто хворіє, преклоняються перед іконами «Всецариці», цілителів Пантелеймона і Агапіта Печерського. Ікона «Неупиваєма чаша» зцілює від алкоголізму, наркоманії, психіатричних розладів. У середу і п’ятницю о 17.00 у монастирській церкві служать акафіст до Всецариці, у свята і неділю о 8.00 – літургію.

Щодня незліченну кількість разів тут чути молитви: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну…», «Пресвята Богородице, спаси мене грішну…», «Святий ангел-охоронитель, моли Бога за мене грішну…» А ті, хто б’є поклони перед розп’яттям Ісуса, не помре нагло, тобто Бог дасть можливість підготуватися до смерті й гідно її прийняти. Зворушує молитва до ангела-охоронителя: «Святий ангеле, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою… Зміцни мої немічні сили у боротьбі з гріхами і наставляй мене на спасенну дорогу…». Коли ж насельниці у послуху, кількість молитов сягає тисячі разів!

Більшість паломників тільки на десять відсотків виконують те, що вчить устав, але, вочевидь, і цього для них достатньо. Мирський одяг змінюють на монастирський, зовсім не їдять м’ясних страв, щодня багато моляться. Для них монастир це інше життя – без розваг, друзів і рідних, різних спокус, тут є можливість порівняти, де краще, де спокійніше. Для них матінка Анна – духовна наставниця. Завжди радо зустріне тих, хто потребує допомоги й духовної підтримки. А свого часу і її спрагла душа шукала Бога.

«Схили голову, монахине…»

Такі слова почула 13-річна дівчинка Наталія, котра приїхала у Почаїв з Рівненщини, аби посповідатися і причаститися. «Я не монахиня, – відповіла тамтешньому монаху на сповіді. «То будеш нею», – почула у відповідь.

Й справді через два десятки літ Господь привів її в обитель. Спершу була у Корецькім монастирі, потім – у Дубнівськім, опісля направили у Володимир, звідки повернулась назад у Дубно, де практично відродила давню святиню поряд з хоспісом для онкохворих. І з лютого минулого року, на прохання єпископа Матфея, за рішенням священного синоду ігуменя Анна (Кулінець) через 13 літ повернулася у Володимир.
Свого часу вона відвідала багато святих місць – Києво-Печерську і Почаївську лаври і монастирі, Флорівський – на Подолі, Свято-Введенський, Покровський, Прибалтики й Білорусії.

Поки триває пилипівський піст,  що споживають монахині? Матінка Анна пояснила, що він не такий суворийий як Великий, у свята і в неділю дозволяється олія і риба, а у всі інші дні їдять каші, овочі, гриби, готують вареники, овочеві голубці, тушкують капусту, печуть бульбу. Сама настоятелька прихильниця здорового харчування, тут обходяться без смаженого, а готують у пароварці, чи запікають. Вона й сестер вчить утримуватися від надмірності.

Поцікавилась в ігумені, що змусило її відректися від мирського життя й жити за монашим уставом? «Не ми вибираємо монастир, а Бог нас туди вибирає і зве», – відповіла, схиливши голову.

Тетяна АДАМОВИЧ.

comments powered by HyperComments
- реклама -