На головну Новини Театрально-історичні спіралі: яким колись був театр у Володимирі

Театрально-історичні спіралі: яким колись був театр у Володимирі

«Слово правди»  повідомляло, що у КМЦ відзначали Міжнародний день театру. Учителька-пенсіонерка Наталія Грабарчук (із родини Цинкаловських), котра пам’ятає Володимир ще 30-х років минулого сторіччя,  опісля у телефонній розмові нарікала, що розхвилювавшись, не все змогла розповісти на святі. А хотіла згадати про збудоване ще австрійцями у 20-і роки на розі вулиць Колійової (Шевченка)  і Фарної  у стилі, за її словами, «не бароко й не бараку»,  приміщення театру.

У ньому за Польщі й у радянський час демонстрували кінофільми, а за німців – ставили українські п’єси. Дитячий драмгурток  товариства «Просвіта» очолювала пані Телишенко, яку дівчата й хлопці дуже поважали й любили, вона була завжди врівноваженою, спокійною, уміла зацікавити. П’єси брала із журналу «Дзвіночок», який бібліотека «Просвіти» передплачувала зі Львова. У гуртку займалися разом із Наталею Грабарчук  і її друзі-ровесники Таня Герштанська, Женя Новікова, Клава Поліщук, Валя Кашовська, Іра й Борис Зайводи, Юрко Телишенко,  Маруся Фрідріх, Іра Бабусь, Святослав Панасевич  (майстерно грав роль святого Миколая).

Жителі міста, розповідає пані Наталія, любили малих артистів і, як могли, їх підтримували. Чимало матеріалів для костюмів та декорацій безплатно надала сестра науковця-історика пані Богуславська, котра проживала на теперішній вулиці Шухевича. Ця жінка сама майструвала віночки для вбрання дівчаткам. Адже часи були важкі – навіть у доньки священика Тані, розповідає  Наталія Назарівна, блузочка  була пошита із парашута. А у неї самої – із тканини, на якій раніш була наклеєна географічна карта, мама відмочила її, випрала, а тоді вже зробила викройку і зшила.

У міській управі за німецької влади час від часу проводилися академії, після яких були вистави. Зокрема, там йшли водевіль «Ведмідь», драма-феєрія Лесі Українки  «Лісова пісня», де Лукаша грав син відомого художника Всеволод Караваєв, а Мавку – якась професійна актриса, імені якої Наталія Назарівна не може пригадати. Дітей із просвітянського драмгуртка тоді запросили на ролі потерчат, а у  «Великому льохові»  вона разом зі ще двома подружками грали душі покійних дівчат. Холодний неопалювальний зал й скупі декорації не перешкоджали ні натхненню напівголодних  акторів, ні непідкупному, живому інтересу глядачів…

До речі, хоча її перед святом й попередили про сюрприз, для пані Наталії було цілковитою несподіванкою, коли на сцену вийшло трійко дівчаток, одна з яких прочитала монолог Прісі з «Великого льоху» – слова, які близько 70-ти років тому промовляла вона сама. Розчулена до сліз жінка шкодувала, що  відразу не запитала імені школярки, котра виконувала її роль. Уже згодом уточнила, що це була семикласниця гімназії Людмила Лазаревич.

Згадали тієї неділі і про єврейську сторінку у театральному житті міста, і, на жаль, небагато –  про польську. Кінець 40-х – 50-і роки, коли до Володимира приїхав колишній фронтовик Андрій Дудко, який очолив клуб залізничників, де завдяки йому одна за одною готувалися вистави з української класики, ілюстрували не лише тодішніми афішами й світлинами, а й виступом його дружини, 101-річної Євдокії Якимівни. Згадали і їхнього внука, відомого радянського режисера  Руслана Заварзіна.

Володимирщина  має пам’ятати і про ще одного представника цієї професії – Володимира Андрощука, котрий також починав свою творчу біографію у народному театрі  РБК у 50-х роках. Згодом, закінчивши інститут ім. Карпенка-Карого, відзняв понад два десятки документальний фільмів, у тім числі стрічку до тисячоліття Володимира-Волинського «Княжий град»,  а також художній десятисерійний телесеріал  «Час збирати каміння».

Корінні жителі пам’ятають і пересувний театр, який після війни розміщувався у теперішньому приміщенні музичної школи, а потім «переїхав» до новозбудованого Нововолинська…   За розповідями старожилів, і у селах району – як за Польщі так і вже у радянський час доволі часто діяли драмгуртки, учасники яких їздили з виставами  й по сусідніх селах. Ці традиції збереглися і досі підтримуються, наприклад, у Бубнові.

Сьогоднішній день  театрального Володимира постає завдяки дивному витку історичної спіралі. Якщо після Другої світової війни на Волинь із Донбасу потрапив уже згаданий Андрій Дудко, то новітня гібридна українсько-російська привела до нас із того ж краю аж двох професійних режисерок. Людмила Похожалова  та Лариса Половньова викладали театральні дисципліни у Донецькому національному та Європейському гуманітарному університетах, працювали з професійними акторами. А у нас,  у стінах КМЦ, створили колектив «Різнобарв’я», згуртувавши близько двох десятків творчих містян. Крім того пані Людмила працює із дитячим театром «Балаган» у гімназії імені Цинкаловського.  Першу дію театрального свята завершував спів Ольги Щербіни, котра віднедавна не лише навчає дітей гри на гітарі, а й виходить на сцену як актриса. Після антракту учасники цієї трупи  подарували глядачам кілька епізодів із уже знайомих  вистав, а також заінтригували новою, під назвою «Рододендрони», що наразі ще у роботі.

    Отож, якщо аєте сміливість відкрити своє серце перед іншими, вас також приймуть до «Різнобарв’я». Любите спостерігати за сценічним дійством із зали – будьте розважливими і вдячними глядачами.

   Ірина НАДЮКОВА.

   P.S. Людмила Похожалова разом із гімназистами мають намір й далі досліджувати історію місцевих професійних і аматорських театральних колективів і будуть вдячні за будь-яку інформацію щодо цієї теми. Матеріали і спогади можна подавати і до редакції газети «Слово правди».

comments powered by HyperComments
- реклама -