На головну Новини Творче тепло з родинними генами. Літературна сторінка

Творче тепло з родинними генами. Літературна сторінка

Цей випуск «Літературної сторінки» присвячений творчості трьох представників однієї родини. У сім’ї відомого майстра  народного декоративно-прикладного мистецтва Йосипа Ромащука  завжди жив і досі культивується його нащадками оптимістичний дух творчості. Навчені  змалку не боятися праці, долати труднощі, наперекір обставинам відрізняти добро від зла і бачити красу, його син  та дочки і самі до зрілих літ зберегли здатність тонко відчувати людей, природу та відтворювати сприйняте, пережите, передумане пензлем, поетичним рядком, переплетінням лугового рогозу чи золотистої соломи. Представників цієї селянської холмщацької родини ідентифікують за особливою ромащуківською світлою доброзичливістю, душевним теплом, делікатністю, а ще життєстійкістю і працьовитістю. Це відчувають усі, хто спілкується з ними, хто бачить їх роботи.

Газета «Слово правди» нещодавно розповідала про художню виставку робіт Євгенії Йосипівни, що досі відкрита в історичному музеї. Володимирчани знайомі з роботами й інших членів цієї творчої родини. Та лише найближчі люди знають, що не лише наймолодша, Зіна, а й старші брат і сестра також пишуть вірші. 

Коли серце щемить у грудях

- реклама -

   Степан Йосипович – найстарший із дітей народного майстра. Він добре пам’ятає своє рідне село Уханька на Грубешівщині. Не лише у пам’яті, а й у душі боляче зарубцювалися депортація, спекотні степи Дніпропетровщини, звідки від голоду багатодітна сім’я, запрягши корову-годувальницю, власним ходом утекла на Волинь. Ще в Уханьці встиг закінчити три класи української школи, довчався вже у Володимирі, у вечірній. Хоча з дитинства любив малювати, у повоєнні роки було не до освіти. Свій художній хист реалізував, працюючи на меблевій фабриці – різьбив по дереву, робив інкрустації, аплікації з кольорової деревини. Виростив із дружиною двох синів і дочку, має четверо онуків і правнучку. Сімейну естафету художньої творчості Ромащуків продовжують старший син Олександр – художник та онука Анастасія – дипломований графік.

Степан Йосипович уже давно на пенсії, тепер може досхочу читати улюблену історичну літературу. А час від часу виринають у душі чоловіка вірші, іноді наболені і щемливі про гірку долю холмщаків, іноді – просто життєво-філософські роздуми досвідченої людини. Кілька його віршів принесла до редакції сестра Євгенія.

 

Там, біля Холма є село,

Де вперше світ побачило хлоп’ятко
Вже стільки літ, вже стільки зим пройшло

Та в серці щем, як зрине тиха згадка.

Село моє! Дитинства образ милий

В душі живеш, хоч скроні в сивині.

Доріг і літ пройшло уже чимало!

Та з болем в серці снишся ти мені.

 

***

Плакало небо в цей вечір осінній,

Як ми покидали свій край…

І потяг хрипів, немов через силу,

У ніч прокричавши: «Прощай!»

Прощайте гаї і прощайте поля,

Прощай моя рідна вкраїнська земля.

В незнані дороги нас потяг помчить,

Та серце у грудях щемить та щемить…

Так доля закинула в даль снігову,

В безмежні простори, в холодну тайгу.

Холодне тремтіння у серце ввійшло,

Розвіявши в грудях останнє тепло…

 

***

Не треба, мій друже, журби і не треба печалі,

Ще поле життєве з тобою нам треба пройти.

Пройти і дійти до такої простої мети:

Щоб сіяти хліб у прапращурів тихому краї,

Ростити синів, щоб працю любили вони без принуки.

Як доля продовжить життя –

Дай Боже попестити внуків…

   Степан РОМАЩУК.

 

Молімося за Україну     

  

Марія Йосипівна, за її ж словами, почала писати  вірші кілька років тому. Також пенсіонерка, котра кілька десятиріч пропрацювала на швейній фабриці, тепер вона живе турботами дітей, онуків, переймається політичними подіями, майбутнім України. Як усі її рідні, не забуває благословенної землі своїх предків, Холмщини. Є у неї і ліричні вірші, деякі дуже особисті, присвячені кілька років тому померлому чоловікові.

Спогади холмщачки

Там далеко, за Бугом,

Наше рідне село.

Не забуте ще Богом,

Хоч не вернеш його.

Залишилась за Бугом

Наша рідна земля,

Залишилися ниви

 і пшеничні поля.

Залишилась хатина,

Де калина цвіла,

Залишилась стежина,

Що до хати вела.

Скільки б літ не минуло,

Ми не можем забути

Наше рідне село,

Що лишилось за Бугом.

І розсипала доля

Українців по світі…

Пам’ятаймо цю землю,

Де родились ми, діти.

***

І плакала мама,

Коли вирушала

В далеку дорогу з дітьми.

І плакало небо

Над нашою хатою,

Яку ми лишали одну…

***

Розкажу  про шляхи,

Розкажу про степи,

Розкажу про дороги,

Що пройшли їх дітьми.

В тих степах – гул гармат,

В тих степах – йшли бої.

Там солдати лежать,

Чиїсь дочки й сини.

В цих степах ми ночували

Під  дощем і при зорі,

В тих степах ми зустрічали

Сонця промені ясні.

Господь послав здоров’я й силу

Пройти дороги і шляхи.

Над нами ангели літали

І вберегли нас від біди.

Не розгубилися у полі,

Не втратили віру і здатність радіти,

Бо тато з мамою трудом

Навчили нас на світі жити.

***

Коли немає сну –

Пишу я ці рядочки:

Як виряджали на війну

Своїх синів і дочок.

Недоспівана пісня.

Недоказана казка.

Лиш розстріляна мрія,

Розстріляна ласка…

Це війна в Україні:

Знов фашисти прийшли.

Гинуть наші солдати –

Плачуть їх матері.

Гинуть старші й маленькі

Українські сини.

Знов горять наші села

І пшеничні лани.

Український народе,

Збережи рідну землю,

Щоб ніколи-ніколи

Не дісталась чужинцю.

Прийде кара Господня,

На фашистську орду

І за сльози вдовині

Й материнську журбу.

***

Вишивала мати

Синові сорочку –

Вишивала долю

На його життя.

Вишивала мати

Рушничок в дорогу –

Вишивала щастя

На його літа.

І молила мати

В Господа за сина,

Щоб живий, здоровий

Повернувся він.

Щоб війна скінчилась

І сини вернулись.

Хай на Україні

Запанує мир.

Молімося, люди!

Матері, молімось!

За нашу Вкраїну,

З її синів.

 

Синові

Була неділя

Сніжна і морозна.

Грудневий день вже спатоньки пішов.

А я ішла на зустріч із тобою,

Моє дитя – надія і любов.

Твій перший крик!

Уперше чую голос!

Господь благословив

Твоє ім’я в житті.

Нехай же, любий сину,

У житті твоєму завжди

З тобою будуть

Твій ангел і моя любов.

***

Коли кінчається стежина –

На іншу можна перейти.

Коли розгублене кохання –

Його ніколи не знайти.

***

Ти приходиш у снах,

Ти приходиш в думках.

Наяву вже не прийдеш

Ніколи, ніколи…

Та минають роки,

В заметілях зими,

 І минають літа

З білим цвітом весни.

Відлітають пташки

У безмежную даль…

Тільки в серці моїм

Залишилась печаль.

   Марія ЛУЧИНЕЦЬ (РОМАЩУК).

 

Я все люблю    

   Зінаїда Йосипівна, педагог школи-інтернату ЦОСПП – знана у місті поетка, чиї вірші чудово вписалися б у шкільні читанки – такі вони щирі, прості, з яскравою, органічною образністю. Її твори часто друкуються на газетних шпальтах, а близькі давно наполягають, аби впорядкувала й видала збірку.

Мамині коралі

 Мамині коралі

І дитинство.

Мамині долоні

І життя.

Пестощі

І схрещені дороги.

Буреломи

І просте життя.

Мамині коралі –

То намисто.

Подарунки батька

До весіль.

Босоноге літо

І дитинство

Серед зламу

Повоєнних днів.

Мамині коралі –

Що за втіха!

Одягнути їх би

І тепер!

Певно,  нас би

Обминуло лихо,

Котре скоїлось

У той важкий четвер.

Мамині коралі –

То на щастя:

Глибина задумливих очей,

То гілля полинове

Й причастя,

То єство

Правнуків і дітей.

Мамині коралі –

То та пісня,

Що звилась тоді,

А зараз чуть.

Розпростерте дерево

І листя –

Й мамині коралі

В ньому теж.

Мамині коралі –

То

є казка.

Мамині долоні –

То життя.

Треба, щоб та свічка

Не погасла –

Не згасилось

Мамине життя.

Я шукатиму казку

 За селом,

Де стежина одбігла,

Звідки в річку біжить потічок –

Я шукатиму кресало-диво

Серед інших знайомих річок.

За селом,

Де берізки і клени,

Де джерельна і чиста вода –

Я шукатиму крону зелену,

Як в дитинстві то завжди бува.

За селом,

За лугами, за ставом,

Де вже осінню трави взялись

Я шукатиму казку звичайно,

Як в дитинстві було то колись.

За селом,

Звідки бабине літо,

Де човни і широкі  поля

Там найбільшим була моїм дивом

Та розкішна і рідна земля.

Бо найрідніша – рідна мова

Що є милішого від тебе,

Моя земля – моя обново,

Моя багата рідна мово?!

Чи не з тобою з забуття

Вертаюсь знов в тяжку годину

Я знову й знову до життя?

Що є святішого від тебе,

Ти, наша мово, калинова,

Ти наша мова колискова –

Розсипана по всьому світу,

Немов те зернонько добірне,

Аби зійти, аби повчати –

Дітей-онуків научати

Прадавній мові українській –

Своїй величній рідній мові.

Чи є святіше щось від мови?!

Від мови мами, мови пісні,

Від мови лісу і діброви?!

Не маю права не сказати –

Що найрідніша – рідна мова –

Ота збагачено-казкова,

Ота питальна і оклична,

Ота замріяно-велична –

Для всіх, хто тут колись родився,

Або ще прийде після нас.

Вона ж бо мова українська

Живе для нас і після нас.

 

Я все люблю

Я все люблю:

Безмежний купол неба,

Росу в купавах

Рано на зорі.

Туман з морозом,

Скутаний із сонцем,

Ранкові дзвони

На своїй землі.

Я все люблю тут,

Господи святий!

Маленькі зорі

В небі уночі.

І килим тихих луків

На роздоллі.

Весни початок,

Цвіту снігопад

І косовицю

Влітку на просторі.

Я все люблю:

Початок дня і праці,

І доброту людську,

І неба синь.

Я все люблю:

Осінній гамір птаха

І паморозь

На жовтому листку.

Отой стривожений

Осінній перший холод,

Казковий іній

В нашому садку,

Мереживо зими,

Цвіт льону

І кульбаби,

Людей і думку –

Щиро я люблю.

Зінаїда РОМАЩУК.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -