На головну Новини У крутогорому Кременці і волинському Версалі у...

У крутогорому Кременці і волинському Версалі у смт

   Традиційно з нагоди професійного свята колектив редакції газети «Слово правди» зібрався у подорож. Цього разу, продовжуючи досліджувати історичну велику Волинь, вирушили до Кременця. 

Графський палац за заповітом став осередком професійної освіти

- реклама -

Знайомство із Кременеччиною почалося із приміського села Білокриниця. Тут у колишньому маєтку графа Вороніна, який заповів свою вишукану нерухомість державній казні для навчання селянських хлопців, тепер мешкає лісотехнічний коледж, де нарівні з парубками навчаються й дівчата. Палац в готичному англійському стилі з елементами ренесансу збудований на руїнах старої фортеці справді вабить зір. Не менше вражає і впорядкована за канонами паркової архітектури територія. Тут і частинка старого лісу, і сформовані за наукою алеї, і розкішні трояндові кущі. Є й сучасні інсталяції, декоровані елементами народного побуту. За царату у Білокриниці дислокувався якутський полк,  залишивши людям у спадок два храми. Дорогу від траси до коледжу обсаджено катальпами – популярними американськими прибульцями, декоративними деревами,  що не бояться міського пилу й загазованості та саме на початку літа тішать око великими молочно-білими квітами, що пахнуть яблуками.

Міські паралелі з Володимиром

Кременець – маленький райцентр, але обласного значення, що у середньовіччі був оазою науки, культури й духовності. Його населення налічує всього 21 з половиною тисячі чоловік і досі не досягло довоєнного рівня, коли тут проживало 32 тисячі осіб восьми національностей.

Це місто для нелінивих мандрівників. Ходиш тут – або під горб,  або з горбу, жартують місцеві. І, хоч це низькогірний край Волино-Подільського плато, декому з нас, незвичним до таких піших підйомів-спусків, ходити було таки важкувато. Єдине рівнинне місце у центральній частині – меморіал слави з похованнями радянських військовослужбовців. До речі, містяни вже замислюються про його перенесення на один із міських цвинтарів, яких тут аж шість. Неширокі кременецькі вулички у багатьох місцях обсаджені тими ж квітучими зараз катальпами ( між іншим, дерево зацвітає на п’ятий рік, отже тут давно дбають про міський дизайн) і на них заледве розминаються два авто.

Протягом усієї подорожі мимоволі хотілося порівнювати обидва наші міста. Магдебурське право наш Володимир одержав на 114 років раніше. Крім спільної історії, адже знаходимося на території Великої Волині й разом перебували у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, і «єдиного й непорушного», маємо ще дві точки дотику. Із Кременеччини родом відомий лікар, автор церковних піснеспівів, що досі звучать у володимирських храмах, релігійний і громадський діяч, засновник у нас Пласту й філії Союзу українок Арсен Річинський, а уродженець Володимира, професор археології Олександр Цинкаловський – один із засновників, а під час німецької окупації – директор кременецького краєзнавчого музею. Гуляючи містечком, знайшли меморіальну дошку на честь Річинського, його ім’я носить місцевий медичний коледж. Відвідали і музей, у чиїх колекціях зберігаються археологічні знахідки нашого земляка.

Маленький крутогорий Кременець зазнав значно менше руйнувань під час Другої світової війни, ніж прикордонний Володимир. На відміну від розбомбленого вщент центру нашого міста, тут геть було спалене, напевне, лише єврейське гетто. Значна частина давньої житлової забудови, незважаючи на війни, збереглася.  Найстаріший у Кременці  мурований із каменю будинок називають «Близнюками», бо складається із двох симетричних частин. Зведена у 17 столітті за тодішніми європейськими вимогами містобудування двоповерхівка залишилася єдиною, а колись такими була забудована вся ринкова площа, тепер це пам’ятка архітектури державного значення. Зайти всередину «близнюків»  екскурсія не передбачала, але в одному зі старих приміщень ми таки побували, завітавши до редакції місцевої газети, яка після реформування стала інформаційним центром  «Діалог», де поспілкувалися з колегами.

Затишного шарму надає Кременцю відсутність багатаповерхової забудови, місто переважно зайняте приватними садибами, тут немає будинків, вищих від п’ятого поверху. А такі у 60-з роках спорудили на північній околиці для працівників цукрового заводу, доля якого не веселіша від нашого – обладнання порізане на метал і розпродане.

Звідси родом праматір Київського університету, бібліотека імені Вернадського і столичний ботанічний сад

Центральна частина Кременця багата на архітектурні пам’ятки, тут дивним чином переплітаються  і сувора західноєвропейська готика, і російський класицизм, і ще довоєнна єврейська забудова, значну частину якої, як і гетто було знищено під час гітлерівської окупації.

Найвища споруда містечка – єзуїтським колегіум, збудований останніми з роду Вишневецьких у 1743 році. Архітектурний комплекс складається з костелу (базиліка святого Духа, святого Ігнатія Лойоли і святого Станіслава Костки), двох навчальних корпусів і чернечих келій, які вдало поєднані між собою внутрішніми переходами і природно виглядають як єдине ціле. Через 30 років заклад, через скасування Папою ордену єзуїтів, закрили, і маєтки перейшли у підпорядкування Комісії народної освіти. На початку ХІХ століття інспектор освіти трьох західних царських губерній Тадеуш Чацький,  задумав створити на базі існуючої тоді у цьому приміщенні школи заклад вищого європейського типу. За підтримки богослова Гуго Колонтая йому вдалося переконати Олександра І у 1803  році відкрити у колишньому колегіумі Волинську гімназію, яку згодом реорганізували у ліцей напіввищого типу. Навчання тут тривало десять років і було безплатним за винятком кількох дисциплін (хореографія, фехтування тощо, потрібні у вищому суспільстві), а випускники могли отримати статус навіть кандидата наук. Чацький запрошував на навчання здібних дітей з бідних сімей, вони ставали фахівцями, які були потрібні країні – механіками, інженерами,  які будували дороги, мости, федьдшерами, акушерами, аптекарями. Викладачам, які приїжджали із Кракова, Варшави тут гарантували не лише гідну оплату, а й сприятливі умови для наукової діяльності. Адже ліцей мав власну астрономічну обсерваторію, метеорологічну станцію, а також зоологічний, фізичний, нумізматичний і мінералогічний кабінети. Поруч заклали ботанічний сад. Чи не  найбільшою цінністю ліцею була його бібліотека, що налічувала понад 34тисячі (!) томів. Її основою стала книгозбірня короля Станіслава Августа, яку ще до відкриття ліцею придбав Тадеуш Чацький. У першій третині ХІХ століття це був найбільший заклад світської освіти на Правобережній Україні, його називали “Волинськими Афінами”.

Та після придушення польського повстання, за указом Миколи І навчальний заклад разом із Віленським університетом перевели до Києва, де на їх основі відкрили університет святого Володимира, тепер – імені Шевченка. Книжковий фонд кременецького ліцею став основою наукової бібліотеки імені Вернадського. Переселення ботанічного саду, що був першим на території теперішньої України, зайняло кілька років, адже кожну рослину можна пересаджувати лише у певний час. Примусово вивезли до Києва і професуру, але замість її зросійщення, царат одержав деяке ополячення київської знаті. Між іншим, не усі науковці однозначно сприйняли переселення. Ботанік, ентомолог і природодослідник Волині й Поділля, доктор медицини, австрієць за походженням, Вілілбальд Бессер, запрошений до Кременця у досить молодому віці, у Київському університеті не погодився викладати російською мовою і читав лекції латиною. А згодом все ж повернувся до Кременця, що найбільше припав йому до серця, тут і похований.

А у приміщенні ліцею згодом розміщувалися духовна семінарія, потім
єпархіальне жіноче училище, в якому навчалися дівчата з сімей православного духовенства. За Пілсудського тут діяв Кременецький ліцей, куди входили загальноосвітня школа, гімназія, вчительська семінарія, рільнича школа і кілька професійно-технічних училищ. Із приходом радянської влади у 1939 році ліцей було закрито, а за рік тут було відкрито вчительський, згодом, педагогічний інститут, який переформатовано у Кременецьку обласну гуманітарно-педагогічну академію ім. Тараса Шевченка.

Духовні памятки 

У цьому невеликому містечку14 діючих храмів різних конфесій. Поряд з іншими, вагому просвітницьку діяльність проводить лютеранська церква, відкрита у приміщенні колишнього …ресторану. Екскурсоводи нагадують, що міська автостанція розміщена у одній із трьох колишніх синагог.

Найбільший духовний комплекс Кременця – Богоявленський жіночий монастир, заснований у 1636 році як чоловічий із благословення Петра Могили. Друкарня цього монастиря у 17-ому столітті видала ілюстровану граматику Кременецьку для навчання дітей церковнославянської мови. Її автор, а припускають, це був луцький єпископ Афанасій Пузина, заперечив розроблену за грецьким зразком теорію віршування Мелетія Смотрицького, запропоновану за 20 років перед цим.

У головному храмі монастиря є шість написаних  на Афоні у 1913 році повноростних ікон, причому, образи  Варвари і Пантелеймона – із часточками мощей. Напроти – блакитного кольору  храм Воздвиження Чесного Хреста.

Скромний ззовні костел святого Станіслава  для кременчан – особливо дороге місце.  Адже всередині храму є пам’ятник  поету-романтику Юліушу Словацькому, котрий народився у Кременці і пророкував відродження польської державності і те, що поляк стане Папою Римським. Оскільки тут народився, українська тематика для нього також була актуальною, перші його поезії –  «Українська дума» й «Пісня козацької дівчини», він писав, що цей край існує, «доки на Україні з піснею ходить поет». На честь 100-річчя поета міські шанувальники замовили його пам’ятник у відомого тоді майстра Вацлава Шимановського, у Парижі. Скульптуру ввезли у Російську імперію таємно, задекларувавши як частини до фабричних машин, адже царський режим упереджено ставився до революційних поглядів поета. І так же таємно, за одну ніч пам’ятник встановили у костелі – у такому випадку, за тодішнім законом,  його вже не мали права зняти. У свою чергу пам’ятник захистив костел у радянський час – храм тоді не закрили, а у 70-х роках навіть реставрували його інтерєр.

Волею історії постійно змінював свій декор францизьканський монастир, що тепер став православним собором святого Миколая. Колишній єзуїтський костел з 1990 року діє як церква Преображення Господнього УПЦ КП.  Зведений військовими на початку минулого століття за проектом Федора Вержбицького військовий храм Покрови Божої Матері подібний до нашого Юріївського собору.

Підставляй гаманець під гінго білобу

Найстарішим в Україні ботанічним садом, який на площі 200 гектарів відновили у 1992 році, нас водила молода кременецька письменниця Юлія Бондючна. Про екзотичні й загальновідомі рослини надзвичайно поетично. Скромний на перший погляд кущик виявився відомою з Біблії неопалимою купиною, над якою спалахує повітря. Хоча сама рослина залишається неушкодженою, вона може спричинити опіки на людській шкірі, якщо торкнешся її листя чи квітів.

Тут і килимок пахучого чебрецю, де для релаксації корисно походити босоніж, аби лиш не вкусили бджоли, які збирають нектар. І квітучий тамариск, жидовник, що любить пустельні райони і гарно укріплює грунти. Самшити, з яких вмілий садівник сформує цікаві фігурки. Гінго-білоба, яке, за віруваннями, вважається панацеєю від багатьох хвороб – щоб стати заможним, треба восени труснути дерево над своїм розкритим гаманцем, аби туди впало хоч один-два листочки.

Листя секвої японської за формою та й на дотик нагадує ніжні м’які пір’їнки, а його корою вистеляють свої дупла місцеві білочки. Цей куточок парку мальовничий і восени – листя дерева стає рожевим, потім рудуватим, а її земляка, багряника японського пахне корицею і ваніллю. Ми ще застали квіти на тюльпановому дереві, це  ліліодендрон родом із Америки. Бачили й популярні у шанувальників екзотики актинідії, або північне ківі. Як виявилося, треба знати не тільки те, що поряд садять два деревця – жіноче й чоловіче, а й враховувати, що молоді пагони актинідії смакують котам і пухнастики будуть їх обгризати.

Ми скуштували плоди чорної шовковиці, і нарешті, нюхали цвіт катальпи й дійсно, відчули ледь вловимий запах зеленого яблука. Та це дерево із гарним великим світло-зеленим листям ще називають макаронним, бо після білих суцвіть на ньому з’являються плоди, схожі на довгі квасолині стручки. Не всі ми знали, що коли гілочку ялівцю покласти на дрова наприкінці коптіння, то м’ясо вийде надзвичайно соковитим і смачним.   Мали у саду й приємну несподіванку – на одній із паркових стежок зустріли нашу землячку, яку вмить пізнала Антоніна Солодуха. Людмила Грицюк (тепер Кубинська) родом із села Зоря, після закінчення Львівського лісотехнічного університету стала науковим співробітником Кременецького ботанічного саду.

Вирощують тут і багато лікарських рослин, адже заснували установу у 1754 році як аптечний сад Єзуїтського колегіуму.  Тепер це – пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. А завершили обхід саду біля пам’ятника Віллібальбу Бессеру, який відкрив в околицях Кременця 16 видів досі невідомих рослин.

Замкова гора

Зі сходу містечко прикриває Замкова гора, яку видно з усіх куточків міста. Це центральна частина Авратинської гряди, що є східним відгалуженням Карпат. За літописами, ще у ХІ столітті тут стояла фортеця, яка захищала місто від численних облог поляків та монголо-татар. Та була зруйнована за наказом свого власника, нашого, володимирського князя Василька Романовича – мусив так зробити у 1261 році за угодою із великим ханом. У ХV столітті дружина польського короля Сигізмунда першого  Бона Сфорца д’Арагона відновила і зміцнила всі раніше побудовані на вершині гори фортифікаційні споруди. Завдяки їй місто єдиним в окрузі отримало право на зберігання солі, а також проведення двох на рік ярмарок. Фортеця впала через 100 років під тиском війська Максима Кривоноса в 1648-ому. Проте вклад королеви-матері у розвиток Кременця залишив у пам’яті мешканців настільки теплі враження, що  Замкову гору перейменували у Бону, а образ жінки, яка насправді ніколи тут не була, обріс фантастичними легендами часто з жахливими подробицями аж до купання у крові незайманих дівчат.

Тепер асфальт веде майже до самих замкових руїн, лиш кількасот метрів  треба здолати пішки. Первісна ж дорога до замку йшла гірським однорідним хребтом і мала ширину п’ять метрів. Ще до кінця ХІХ століття на Замковій горі розміщувалися міський архів, кременецький суд і, щоб далеко не водити злочинців, в’язниця. Та згодом влада дозволила жителям міста, чиї глиняні будинки потерпали від частих повеней, розбирали фортечні мури на будматеріали, про це писали у довоєнній пресі. Отже, фортецю знищили не так козаки, як самі місцеві жителі.

Із Бони відкриваються чудові краєвиди містечка, особливо гарно видно центральну частину з єзуїтським колегіумом, церкви, костели, приватні садиби, що потопають у зелені садів. Тут, на горі – одна із локацій святкування  днів міста, проводяться різноманітні фестивалі.

   Версаль у …смт.

Потрапивши на територію палацу магнатів Вишневецьких, що у смт. Вишнівець Збаразького району, маєш враження ошелешеного мандрівника у часі, бо здається, надворі 1781 рік і ось-ось через високу арку в’їде кортеж польського короля Станіслава, з яким подорожував ще й Папа Римський. Одинадцять кінних упряжок цього поїзда тоді вільно умістилися на величезному парадному дворі  й головний, найпишніший екіпаж зупинився перед парадним входом розкішного й величного палацу… Недаремно Оноре де Бальзак назвав його Волинським Версалем.

Але так було не завжди. У 1943-ому будівля згоріла, залишилася лише коробка. Після війни у бічних приміщеннях, що панами використовувалися для прислуги, розміщувалося ПТУ, там і досі є його аудиторії, бо нікуди відселити. Був і селищний будинок культури.

Палац почали відновлювати років 15 тому. На метр довелося знімати рівень землі, аби відкопати цоколь, розповідає науковий співробітник заповідника «Замки Тернопільщини» кандидат історичних наук Микола Кибальнюк. На подвір’ї росли чагарники, дерева, за якими палацу й видно не було. Спершу реставрували зовнішні фасади, більше коштів надходило в останні роки президентства Ющенка.  Інтенсивніші роботи  почалися два роки тому, коли виграли грант від американського посольства на реставрацію галереї, крім того, гроші додавали і Міністерсто культури, і обласний бюджет. Зовні палац у непоганому стані і вже майже нагадує свої найкращі часи. Цього ще не можна сказати про середину і внутрішній інтер’єр. Хоча вже є чимало цікавих експонатів, наприклад панорамне полотно старої Варшави невідомого художника, передане Львіським музеєм, портретна галерея князів Вишневецьких. Дуже цікаве планування палацу, тут прислуга ніколи не зустрічалася із господарями завдяки цілій системі окремих проходів, дверей, вікон тощо. Як  у кожному палаці того часу, тут були мисливська, театральна зала. 20 червня відкрили  відреставровану дзеркальну залу, єдину в Україні.

Чи були князі Вишневецькі патріотами України? Напевне ні, бо і держави такої ще не було. Але кожен князь однозначно був патріотом своєї землі. Засновуючи поселення, на 30 років звільняв його від податків, забезпечував насінням, реманентом. Цього і сучасним можновладцям треба повчитися, міркує наш гід, бо наші  предки розуміли, що заможний народ – це і багатий  князь. За 50 років володіння князями Вишневецькими населення Придніпров’я зросло від чотирьох тисяч осіб до 280 тисяч – у 50 разів! Це були батьки Яреми Вишневецького, якого поляки називають героєм, а українці за перехід у католицизм і жорстокість  – зрадником і катом. Однак, це неоднозначна постать. У часи, коли все вирішувалося підступами й інтригами, він завжди говорив і чинив прямо. Напевне, через це так і не став королем, хоча не програв жодної битви і помер у 39 років після переможного для нього Берестечка.

Непересічною особистістю і був Костянтин Вишневецький, котрий підписуючи Люблінську унію сказав: «Запам’ятайте, що ми – народ гордий і жодному іншому народу не поступимося своєю волею». Кого представляв і ким себе усвідомлював, так говорячи полякам? Дуже мало відомо про Дмитра Івановича Вишневецького, якого називають засновником Запорізької Січі, хоча документально це ніде не посвідчено. Та давні легенди також часто виявляються небезпідставними. Історія вражає, якщо сприймати її аналітично, переконаний науковець

Найвідомішою подією у біографії Михайла-Сарвація Вишневецького, котрий бастіонний замок перебудував на теперішній палац, став  його похорон – найпишніший в історії Польщі 18 століття. Бо помер останнім з роду, а це завжди відзначали урочисто, адже вважалося, що помер цілий рід. Церемонія прощання тривала 40 днів, у Почаєві зберігся сценарій за кожен день, хто, коли і що говорив, як домовину з покійним несли довгим коридором замку, де висіли портрети Вишневецьких – здавалося,  ніби увесь рід вийшов прощатися. Виконуючи неписаний закон, над його гробом розбили родинні герби. Очевидець писав, що болем той дзвін  обізвався у серцях людей, бо означав кінець епохи князів Вишневецьких.

Маєток отримали спадкоємці по жіночій лінії Мнішки, потім були роки занепаду. А наприкінці ХІХ століття тут проводили аукціони, де за безцінь продавали дуже цінні речі. Скупщики антикваріату з всієї Російської імперії з’їжджалися тоді у Вишневець. Найбільше проблем вони мали з бібліотекою на 23 тисячі томів, бо кожна книга, яку продавали, а серед них було чимало рукописів, мала пройти цезуру. Тому власнику дозволили вивезти її за межі імперії як вантаж. Пудами везли безцінні книги у Париж, Петербург, Київ…

Ірина НАДЮКОВА.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -