Новини

У Києві святкували – у Володимирі гинули

Архів
15 переглядів

   У дні сторіччя проголошення Акту злуки між УНР та ЗУНР традиційно згадуємо події тих літ, вчимо уроки з тодішнього українського досвіду. Крім того, ми спробували з’ясувати: а що ж Володимир? Яким він був у дні, коли Україна, ціною складних зусиль, намагалася об’єднатись? Чи відсторонено спостерігав, чи боровся? Чим жив?

Настав час – і над століттями бездержавного існування зажевріла надія на об’єднання українських земель. Про це думали і в княжу добу, і в часи козацтва. І ось тепер, на краху двох імперій – Австро-Угорської та Російської – можна було знову спробувати зіграти на свою користь, утвердитись, що називається, від Сяну до Дону. Важливо було єднатися, щоб убезпечити себе від нових зазіхань агресивно-невгамовних сусідів. Потрібно було заявити про себе світу.

Чи був для цього потенціал? Був. Але чи були готові до єднання українці? Відповідь на це запитання дали події буремних 1917-1921 років. Українські території у ці роки переходили із рук в руки: польська армія, військо Петлюри, Українська Галицька армія, більшовики, загони Денікіна, анархісти Махна та бійці інших отаманів то йшли одне проти одного, то утворювали ситуативні союзи. Часто кожен вів свою війну, бо мотиви різнилися, майбутнє бачилось по-різному. А людям розібратись у тому, що діється, тим паче визначитись – було непросто.

 

Не всі раділи  

Конкретні кроки до об’єднання розпочало керівництво тодішніх українських республік. Уряди ЗУНР та УНР спочатку підписали Передвступний договір. Це сталося у Фастові 1 грудня 1918 року. Весь хід об’єднавчого процесу широко висвітлювала українська преса. Вона ж узяла на себе просвітницьку роль, оскільки об’єднання як таке неоднозначно сприймалося громадянами: були як прихильники якнайшвидшої уніфікації життя республік, так і ті, хто виступав за федеративну державу.

Міністр освіти УНР Іван Огієнко розробив сценарій свята. Дата була символічною, бо саме цього дня рік тому Українська Центральна Рада підписала IV Універсал, яким УНР проголошувалась самостійною, ні від кого не залежною суверенною державою українського народу. Отже, 22 січня 1919 року став днем подвійного свята – Незалежності і Соборності. І ось на Софійському майдані у Києві відбулось урочисте проголошення актів Соборності та Злуки. Збереглись плівки знімальної групи, яка працювала того дня на площі. Камера вихоплювала з натовпу щасливі обличчя, жінок з квітами, чоловіків у військових строях.

Та не всі могли розділити цю радість, розповідає історик Анатолій Пісоцький. Річ у тім, що незадовго до цього, 18 листопада 1918 року, відбувся бій під Мотовилівкою – між військами Директорії УНР та гетьмана Скоропадського. Бій не великий, але мав величезне значення для всієї України – після перемоги у ньому війська Директорії перейшли в наступ на Київ і після запеклих боїв зайняли його 14 грудня. Тоді ж гетьман Скоропадський зрікся влади, тим самим поклавши кінець періоду влади Гетьманату. Отож 22 січня на святковому київському майдані одні стояли й кричали «слава Петлюрі!», інші, й досі оплакуючи загиблих, його проклинали…

 

Володимир переходив із рук у руки

Незважаючи на те, що, згідно з умовами  Брестського мирного договору (січень 1918 р.), Володимир-Волинський формально входив до складу Української держави, у місті продовжував діяти окупаційний режим. Ще до кінця 1918 року тут базувався 32-тисячний військовий гарнізон австро-угорської армії. Повертаючись із австро-угорського полону, через місто також  проходили вояки колишньої російської армії. У листопаді гарнізон виїхав.

За спогадами Луки Мишуги, який заснував у Володимирі-Волинському Українську раду (що фактично означало долучення  Волині до Української держави) і був тут міським головою, поляки увійшли в місто уже 22 листопада. Однак, як стверджує наш земляк історик, науковий співробітник Інституту історії України НАН України Віталій Скальський, більшість наукової літератури свідчить, що армія Едварда Ридз-Сміглого вступила на Волинь, зайнявши і Володимир – протягом 3-14 січня 1919 року.

Отож у середині січня місто контролювали поляки (Луцьк, до прикладу  – українці). У самому місті та на околицях існував загін місцевих українців, готових до боротьби проти поляків. Крім того, відносно недалеко, за 50 кілометрів  звідси, поблизу Торчина стояв штаб волинської оперативної групи  під проводом полковника Порохівського. «Українці роблять кілька успішних спроб відбити місто», – пише громадський і церковний діяч Арсен Річинський. Окремий курінь, так званий Володимир-Волинський загін зі складу волинської оперативної групи, «під командою курінного Гущі 7 січня 1919 року зробив перший наскок на м. Володимир, вибив звідти польську залогу, але не діставши резерв, мусив відступити. Загін цей складався з двох сотень – одної під ком. сотника Юхима Бунди, другої – на чолі з сотником Тоцьким; людей комплектовано переважно з мобілізованих в районі Торчин – Володимир».

Український тижневик «Рідне слово» у ті дні в статті під заголовком «Об’єднання українських земель» у тому числі розмістив інформацію з Волині про звільнення 14 січня українським військом м. Володимир-Волинський і втечу польської залоги за Буг. Водночас історик Віталій Скальський подає і таку інформацію: «За наказом військового міністра УНР генерала О.Грекова у складі Холмсько-Галицького (він же Холмсько-Волинський, Південно-Західний, Північно-Західний та Правобережний) фронту сформовано Володимир-Волинську ударну групу. 21 січня 1919 року вона перейшла у наступ – і вже наступного дня поляки відступили. Головнокомандуючий фронтом Володимир Оскілко видав спеціальний наказ: «Від імені Української Народньої Директорії, головного отамана і своїм іменем висловлюю вашій героїчній групі щиру подяку за це завзяття, з яким провадилась боротьба за здобуття рідного і старого українського міста Володимира-Волинського. Хай знають вороги, який подарунок в день річниці проголошення самостійної, вільної  і незалежної УНР піднесли українському народу ваші герої козаки. Слава Україні! Слава славному козацькому війську!»

За словами Скальського, наступна хвиля протистоянь за Володимир відбулась 22-24 січня 1919 року, якраз у дні урочистостей у Києві з нагоди Злуки УНР і ЗУНР…

Уже того ж 22 січня з місця свого розташування у Жешуві/Ряшеві до Устилуга залізницею прибув перший батальйон польської оперативної групи «Хелм» під командуванням Стефана Маєвського. Вони вирушили на Володимир пішки. У П’ятиднях до них приєдналась група майора Владислава Бонча-Уздовського. В ніч на 23 січня розпочався бій. Поляки спочатку захопили козацькі кошари (нині комплекс споруд у віданні Міноборони на вулиці Устилузькій), а плютон (рота) підхорунжого Юзефа Земби – залізничний вокзал. Українцям, ціною важких втрат, вдалося вокзал відбити. Однак ненадовго. Наступного дня їм довелось відступити і 24 січня поляки відновили свій контроль над містом.

Збереглись дані про 10 чи то 12 українських вояків, полеглих за Володимир у січневих боях того року і похованих на Лодомирському кладовищі. Над могилою – хрест із написом «Полеглим за рідний край. 1918-1919 роки».  Немає чітких відомостей, чи це були вояки Армії УНР, а чи з місцевого загону самооборони. Незаперечним є лиш те, що боролись вони за те, щоб Володимир став частиною соборної, незалежної України.

 

Невдала спроба, неоціненний досвід

Менш ніж через два тижні після святкування Акту злуки 2 лютого 1919 року більшовики витіснили Директорію з Києва. І державність, і ідея соборності на тому етапі потерпіли крах. Визначні постаті УНР Винниченко й Грушевський  опинились у еміграції. А Петлюра, який стане головою Директорії, фактично житиме на колесах. Його вагон кружлятиме Україною, більша частина якої палахкотітиме у полум’ї боротьби проти більшовиків.

Якою була роль цієї події у долі нашої держави?

Ідея самостійності завжди манила українців, каже Анатолій Пісоцький. Але люблячи свободу понад усе, вони, зриваючись, тягнулись до тих, хто обіцяв якнайширшу свободу вибору, купувались на брехню. Так, якась частина Української Галицької армії на певному етапі приєдналась до Червоної Армії, повіривши у більшовицькі ідеї. Доходило до того, що бійці УГА носили на синьо-жовтому околишку шапки червону зірку. Підтримавши більшовиків, деякі з офіцерів УГА навіть квартири отримали з московських рук. Але згодом  – були розстріляні…

Недалекоглядна і нерозбірлива позиція українців, цілком логічно, призводила до хаосу і подальшого розшматування держави. Виявившись успішними бунтівниками, українські політики  були  не готовими до справи державного будівництва та організації збройних сил. Тому ідея об’єднання і лишилась нереалізованою.

Однак програвши того разу, українці отримали складний, але неоціненний досвід для побудови свого майбутнього. Адже саме в часи Директорії ЗУНР першою поставила питання про помісну українську церкву. Тільки тепер, через сто років, у дні отримання Україною Томосу, бачимо  результати започаткованого тоді процесу. Отже, спроба єднання сторічної давності не була марною. Українці пройшли серйозні життєві уроки і якнайгостріше відчули, наскільки близько можна опинитись до створення Держави у межах етнічних своїх територій.

Світлана КОШИРЕЦЬ.

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up