ОСВІТА
У збудованій у 1971-му та введеній у експлуатацію у 1972 році будівлі сільської школи навчається наразі трохи більше півтори сотні дітей із Суходіл, Новосілок, Дігтева, Ласкова та Ворчина.  І хоча, згідно з положенням, в опорній школі має бути не менше двох сотень учнів,  тут зробили виняток, адже наразі у районі це найбільш чисельний загальноосвітній заклад.

– Фактично Суходільська школа вже давно функціонує як опорна у Зарічанській сільській раді. Маємо початкові школи у Новосілках та Дігтеві, учні якої після 4-го класу їдуть вчитись до нас. Тому, правду кажучи, для нас мало що змінилось зі статусом опорного закладу, – каже директор Віктор Рупша.

Нині у першої в районі опорної школи дві філії, але у перспективі, зі створенням Зарічанської громади, можливе розширення мережі за рахунок Ласківської та Вощатинської загальноосвітніх шкіл. Однак про це  дирекція поки не думає, адже це питання має вирішувати громада.

– Жодних кадрових змін після отримання статусу опорної школи не здійснювали. В Новосілках, де навчається 39 дітей, маємо завідувача філії, а в Дігтеві – виконуючого обов’язки. В останній чотирирічці, де  лише шестеро учнів, створили клас-комплект, що дає можливість першачкам відвідувати навчальний заклад, не виїжджаючи з свого села. Утім раз на тиждень учні із філій приїздять до нас у школу, аби позайматись у спортзалі чи комп’ютерному класі. І це їм дуже до вподоби, адже у великій школі на перерві можна побігати просторими коридорами разом із новими друзями.

   «Думав, що робота вчителя – не для мене»

Після спілкування у директорському кабінеті, переходимо до огляду самої школи. У вестибюлі смачно пахне гарячим обідом, яким вже на перерві годуватимуть школярів. Скрізь чисто, затишно, на стінах – картини та ікебани, виготовлені руками учнів та вчителів. І кожен куточок Віктор Володимирович знає, як своїх п’ять пальців, хоч і очолив навчальний заклад менше двох років тому.

Розпочинав педагогічну діяльність директор Суходільської школи у селі Ставки Турійського району, далі була школа у селі Зимне та згодом робота у районному методкабінеті, яку поєднував з викладанням у школі. Це зараз він із задоволенням викладає улюблений предмет інформатики, який став другим після здобутого математичного фаху, а одразу після закінчення вишу був твердо переконаний, що робота вчителя не для нього. Тому вдячний своїм батькам, які все-таки настояли на тому, аби він пішов викладати, адже зараз не уявляє свого життя без школи та допитливих учнів.

– Подав документи у магістратуру на економічний відділ, адже вже планував змінити свій фах, – розповідає пан Василь, – але мої перші учні – п’ятикласники Ставківської школи дізнались про це і, коли прийшов до них на урок, у класі панувала напружена тиша. Подивившись на їхні схвильовані та сповнені розчарування очі, одразу ж пообіцяв, що не кину їх. А вже наступного дня мав бути перший екзамен у магістратурі, на який я так і не поїхав. З тих пір не розлучаюсь із школою…

Василь Рупша зізнається, що спершу хвилювався, беручи на свої плечі чималу відповідальність, переживав також, як сприйме його новий колектив та й усе село загалом. Та «прижився» він тут без проблем, адже швидко здобув авторитет і повагу завдяки конкретним справам, які вдалось втілити у життя.

За неповних два роки, крок за кроком, використовуючи як державні кошти, так і спонсорську допомогу, а також участь у проектах та грантах, у школі поступово поліпшились умови для комфортного навчання та роботи. Тож можуть нині похвалитись сучасним комп’ютерним класом та обладнаним торік мультимедійним кабінетом.  Торік на першому поверсі повністю відремонтували санітарну кімнату, яка була одна на всю школу, та зробили ще два окремі туалети.  Оновили також технічне обладнання у харчоблоці, замінили стільниці на усіх партах та кріслах. Та найбільше раділи омріяній дороговартісній акустичній системі, завдяки якій усі свята у школі мають добре звукове оформлення.

– Я так звик – якщо прийшов кудись на роботу, то значить треба їй віддаватись сповна. А якщо ти бачиш, що вона тобі не під силу чи не до душі, то потрібно звідти йти.  Щоб потім люди про тебе добре відгукувались, – зазначає директор сільської школи.

 «Хочемо новий автобус та сцену для учнів»

Подруги-десятикласниці Оленка Каменецька та Аліна Бондарчук щодня долають непростий шлях із ямами та вибоїнами із рідного Вощатина, аби вчасно дістатись на уроки. Тут вони навчаються уже другий рік попри те, що у сусідньому Ласкові є власна школа. Кажуть, що перейшли сюди, бо захотілось якихось змін, і зараз не шкодують про таке рішення, адже в  цій школі, на їхню думку, краще ставлення вчителів і атмосфера більш дружня.

П’ятикласниця Віка Іванова (на знімку посередині) початкову школу відвідувала у рідних Новосілках, а нині разом із рештою однокласників їздить на уроки до Суходіл. Каже, що велика школа їй подобається значно більше, адже тут має багато нових друзів та цікавих нових занять. Радіє, що учнів із Новосілок шкільний автобус забирає останніми о 8.45, тож у неї є можливість вранці довше поспати.

Зі 157-ми учнів Суходільської школи 70 доїжджають з навколишніх сіл. Перевезення абсолютної більшості з них – клопіт опорного закладу. Дітей обслуговує транспорт, який першим  придбаний у районі за відповідною державною програмою 13 років тому. І нині автобус все частіше потребує ремонту. А причина цьому проста та банальна – незадовільний стан доріг, особливо на ділянці Вощатин – Ласків, яку, попри невелику у вісім кілометрів протяжність, автобус долає аж  20 хвилин! Утім на уроки, які розпочинаються у школі, на відміну від міських, о 9.00, встигають усі. Спершу автобус забирає дітей з найвіддаленішого населеного пункту Вощатина, далі прямує до Ласкова, Дігтева і останніми підвозить новосілківських учнів.

Потрібен опорній школі і повноцінний актовий зал зі сценою, адже всі масові свята та лінійки у холодну пору року у них відбуваються в одному із коридорів, який інколи ледь уміщає усіх учнів, вчителів та батьків. Ну а поки у Суходолах не відремонтований клуб, центр культурного життя села перемістився до школи – зокрема урочистості до Дня села нещодавно відбувались саме тут. Збудувати сцену у самій школі немає можливості, тому мріють про щось на кшталт літньої естради.

У відповідь на запитання про те, що ще планують зробити найближчим часом, Віктор Володимирович посміхається, адже про це він може говорити довго – свою місію директора він, у першу чергу, вбачає у поліпшенні матеріально-технічної бази, тож  намагається створити у школі комфортні умови перебування, аби вчитель ні про що інше не думав, як доброякісно навчати дітей.

Тепер надіються на обіцяні державою кошти для зміцнення матеріально-технічної бази опорних закладів, які надійдуть цієї осені і повинні бути освоєні до кінця року. А витрачати їх є на що – у найближчих планах заміна більшої половини вікон у школі на енергозберігаючі (торік половину вже замінили за державні кошти). Планують також встановити нові двері у класах, адже частина тепла «втікає» саме через отвори у старих. А далі на черзі ремонт фасаду будівлі, якій цього року виповнилось 45 років, та поліпшення самих кабінетів – придбання нових меблів, шкільних дощок та необхідного приладдя.

– Наша гордість і водночас головний біль, – з такими словами пан Віктор відчиняє двері до найбільшого приміщення у школі – спортзали. Каже, що тут вже давно потребує заміни дерев’яна підлога, але поки не знає, за які кошти це здійснити. Тим паче, що зала досить затребувана – на  базі школи працює секція із волейболу районної спортивної школи, команда якої у 2014 році захищала честь області на всеукраїнському рівні.

Окрім спортивних, мають суходільські школярі і чимало здобутків та перемог у предметних олімпіадах та творчих конкурсах. Є дітям чим зайнятись у школі і після уроків, адже для учнів молодших класів тут діє група подовженого дня і для всіх охочих працюють кілька гуртків – музичний, хореографічний, інформативний, квітникарів-дизайнерів та орігамі.

Школа, що розцвітає, наче квітка та «вишитий» папером Шевченко

На сходовій клітині, яка з’єднує перший та другий поверхи, усі стіни розмальовані знаменитим Петриківським розписом у синіх тонах. Ця талановита робота, виявляється, справа рук тамтешнього вчителя-довгожителя Галини Аваркєєвої. Вона вже майже сорок років викладає у сільській школі географію, а за сумісництвом і образотворче мистецтво, котре для неї є справжньою віддушиною. Вже за мить зустрічаємо у коридорі усміхнену пані Галину, яка саме поспішала на урок.

– Враховуючи усі ті позитивні зміни, що відбуваються останнім часом, я б порівняла нашу школу із квіткою, яка лишень зараз поступово почала відкривати свої пелюстки, – ось так поетично зазначила вчителька, ділячись враженнями від останніх змін у школі. Свого часу з допомогою пензля вона перетворила у джунглі власний кабінет географії і ще мріє перед виходом на заслужений відпочинок змінити дизайн їдальні.

І таких талановитих вчителів у суходільській школі чимало – приміром, вчителька української мови та літератури Ірина Стрельнікова (на знімку), окрім викладання шкільного предмету, веде гурток орігамі. Цей японський вид мистецтва вона опанувала під час навчання на мистецькому відділенні Володимир-Волинського педколеджу. З паперу може створити будь-яку фігуру чи елемент декору, тож не дивина, що вироби її учнів неодноразово брали участь у різноманітних конкурсах та виставках. Та найбільш вражаючою роботою пані Ірини, до створення якої долучилась уся школа, став величезний портрет Тараса Шевченка, виготовлений із 29-ти тисяч паперових модулів. Це своєрідне «ноу хау» вчительки із Суходіл, адже досі подібного ніхто не робив.

– Можна сказати, що я це придумала сама, адже коли шукала щось подібне в Інтернеті, то портретів, складене них із модулів, більше не знайшла, – розповідає Ірина Анатоліївна. – Готуючись до конкурсу, присвяченому Тарасу Шевченку, думали з  дітьми, щоб ще такого цікавого та оригінального зробити. І так виникла ідея вишити портрет Кобзаря, але незвичайний, із паперу, де кожен «хрестик» –  це окремий модуль.

Через запізнілий термін подання робота, над якою працювали півроку, так і не взяла участі у конкурсі. Але про це у школі анітрохи не шкодують, адже головне те, що портрет залишився у рідних стінах. А нині завершують портрет Івана Франка, який разом із Кобзарем невдовзі буде виставлено на почесному місці, як шкільна гордість.

Родзинка цього навчального закладу – згуртованість та дружність. Вони називають себе єдиною родиною, яка готова разом долати усі труднощі. Тут сподіваються, що статус опорної школи, як і процес децентралізації, відкриє нові можливості для розвитку, аби кожен учень зміг отримати тут високі знання та сформуватись, як гідний громадянин держави.

Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -