На головну Новини У рідному селі чемпіон Ігор Нескорених хлів перекривав

У рідному селі чемпіон Ігор Нескорених хлів перекривав

На минулому тижні у редакції пролунав телефонний дзвінок:

   – Вася приїхав, запрошую до нас, у Руснів! – телефонувала матір призера «Ігор Нескорених»  у Сіднеї Василя Омельченка, про якого газета «Слово правди» вже двічі у минулому місяці розповідала своїм читачам. – Саме повертаюся з міста, їдьмо зі мною, до автобуса ще півгодини, – заохочувала  жінка…

- реклама -

Добиралися до села ПАЗиком з табличкою «Маркостав», в якому зібралися пасажири й до Бубнова, а найбільше, як і я та пані Валентина, до Руснова.    Обійстя Василевих батьків майже навпроти початкової школи, де до четвертого класу вчилися і він сам, і старший  брат, і молодша сестра.

Харківські гості, Василь із нареченою Машею, вразили щирістю, у чемпіона – ні натяку на зірковість чи, як кажуть, «понти»,  хоча, здавалося б, має чим пишатися. За інтернетівськими знімками з бігової доріжки наш спринтер здається високим і богатирської статури, а насправді Василь Омельченко виявився середнього зросту струнким русявим юнаком з відкритим, гарним обличчям, чистим поглядом. Навіть не віриться, що цей звичайний 25-річний хлопчина вже пройшов воєнне пекло, що це його зять моїх сусідів Роман  Киричук витягнув із палаючого підбитого танка.

Розмовляємо у теплій ошатній вітальні літньої кухні, що більше скидається на гостьовий будиночок, бо власне саму кухню зі справжньою українською піччю господарі розмістили за стіною.

Насамперед запитую про дорогу, адже із нашої північної півкулі до Австралії, що у південній, віддаль величезна.

Переліт дійсно був тяжким, каже Василь. П’ять годин летіли до Дубаю, а потім ще 17(!) до Сіднею, звичайно, це досить втомливо. Хоча той, другий літак був величезний, чоловік на 500, і висококомфортабельний. Австралія зустріла теплою, навіть спекотною  погодою, адже там зараз весна. Після прильоту днів зо два довелося звикати до тамтешнього часу, що відрізняється від київського на вісім годин – виходить, треба спати лягати, а у нас тільки ранок.

Поселили спортсменів в олімпійському містечку Сіднея, супровід (кожен спортсмен-фронтовик мав право брати  супроводжуючу особу) та тренери проживали у готелі, в центрі міста. Василь ділив свій номер із земляком-ковельчанином Богданом Оксентюком, Марія  – зі спортивною тренеркою-львів’янкою. Харчували  спортсменів, за словами Василя, на вищому рівні, кухня була переважно європейською, однак, перша страва не така, до якої звикли ми, а, переважно, суп-пюре. Маша додає, що на сніданки на «шведському столі», можна було спробувати і манго, і тамтешні полуниці. І вже обоє молодих людей в один голос запевняють, що в Австралії дуже смачне морозиво. За домашніми стравами занудьгувати не встигли – варениками з картоплею й сметаною і пиріжками пригощали у своєму культурному центрі тамтешні українці. Діаспоряни зустрічали наших спортсменів відразу в аеропорту й потім часто допомагали, підтримували їх, вболіваючи на змаганнях, возили на екскурсії. Організували концерт, де співали й танцювали  діти, які відвідують українську школу, дарували маленькі символи Австралії – іграшкових кенгуру.

Час в олімпійському містечку, за словами Василя,  був розписаний по годинах, майже по хвилинах. Кожен спортсмен мав свію визначену пору  та місця дислокації для тренувань, Омельченко, до прикладу,  міг приходити на стадіон після третьої години.

Відповідаючи на запитання щодо конкуренції поміж спортсменами, хлопчина зауважує:

– Нас приїхало лише 15, тоді як, наприклад, господарі ігор виставили команду із 70 чоловік, стільки ж було канадійців, тому вони могли  брати участь у змаганнях з усіх видів спорту. Проте у нас команда зібралася дуже сильна, готувалися всі дружно. Привезли 20 офіційних медалей, хоча фактично 22, бо лучники одержали три медалі, хоч зараховується одна, командна. Без медалі залишився лише велосипедист, але цей спортсмен без обох ніг не мав змоги належно підготуватися. Адже спеціальні велосипеди лише недавно закупили, тому, на відміну від інших, які від червня пройшли три двотижневих тренувальних збори,  поїхав у Сідней фактично без тренувань.

Що було найважчим? Чекання, визнає Василь. Адже його виступи припали на останні дні «Invictus games», тому в їх очікуванні весь час мусив підтримувати форму, у належні години тренуватися, хоча, каже, стежив, аби не перепрацювати, заздалегідь не перегоріти й основну силу залишити для самих змагань. Вільнішими були спортсмени, які відпрацювали у перші дні й могли поїхати до міста, до моря. Та Василь не нарікає, каже, гуляв в олімпійському містечку, там теж дуже гарно – є басейни, фонтани, навіть окреме озерце для …жаб, їх там живе багато різних видів.

Хоча, звичайно, побували й на екскурсіях. У перший день після приїзду – у луна-парку, де для спортсменів усі атракціони були безплатними. Уже наприкінці ігор поїхали з Машею до океану, відвідали тамтешній зоопарк, де різноманітністю вразило хлопця птаство. А ще кенгуру, вони виявилися значно меншими, ніж уявляв, і дуже симпатичні коали.

Враження від Сіднею? Супер-місто! Таких високих, як там, будівель в Україні просто немає, кажуть Василь з Машею. Дуже розгалужене метро, до речі, в ньому на час «Invictus games» відкрили спеціальний маршрут до спортивного містечка, інакше ті, хто прилетів супроводжувати спортсменів, і тренери більше години втрачали б на поїздку із пересадками. Найяскравіше враження – від унікального приміщення Сіднейського оперного театру, де відбувалося відкриття Ігор Нескорених. Неповторно виглядає сіднейська опера, і коли пропливаєш повз неї кораблем, розповідає спортсмен.

Тамтешні люди – дуже доброзичливі, коли Марія вперше зібралася до Васі в олімпійське містечко, лиш почала запитувати, перехожі відразу показали, куди і як їхати. Навіть ті з нашої делегації, хто не дуже знає англійську, вийшовши без перекладача, все одно могли порозумітися з місцевими.

Василь показує свої нагороди, дві медалі – з Австралії, ще три – з Києва, які здобув також за біг і стрибки у довжину 12 травня, на українських відбіркових «Іграх Нескорених». Нагрудний «Знак пошани» від міністра оборони України одержав у столиці, а міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вручати свої відзнаки «За безпеку народу» і підтримати спортсменів-ветеранів силових структур  прилітав у Австралію.

Про те, що після поверненню, у Борисполі його чекала ціла делегація родичів і друзів, дізнався, щойно зійшовши з трапу літака – Маші надіслала есемеску Василева сестра Вікторія. Хлопець, каже, був щиро зворушений. Його мама зізнається, що й для неї експромтом організована  за підтримки районних укропівців поїздка стала несподіванкою, але й подорож, і зустріч з сином прийшли дуже вдало, на позитиві й емоційному піднесенні.

В університеті зустрічати Василя на головному вході вишикувався увесь курс, вітали начальник інституту, викладачі, друзі. Знімали сюжет і харківські тележурналісти. Навесні у хлопця розподіл, Василь Омельченко каже, хотів би залишитися у Харкові. І, мабуть, не лише тому, що це рідне місто його коханої. Має Василь деякі плани щодо майбутньої служби, не виключено, викладацької роботи. Його науковий проект пов’язаний з мультимедійними засобами у війську, у вищих навчальних закладах, навчальних центрах і військових частинах. Торік Василь Омельченко разом із викладачем вже знімав ролики з відеоуроками, які використовуються для навчання механіків, наводчиків, командирів при ремонті військової техніки. Маю завершити науковий проект, за яким писатиму дипломну роботу, каже молодий офіцер.

Чи не важко вчитися у престижному військовому виші після сільської школи? Було трішки на перших курсах, визнає хлопець, зараз з навчанням усе нормально. На останню сесію залишилося небагато екзаменів, напруженим був попередній навчальний рік, за який  курсанти пройшли 22 предмети. Замість стипендії, яку одержують хлопці, які вступили після школи, у Омельченка – грошове утримання, яке мав на контрактній службі.

За тих кілька днів, на які приїхав до рідного села, Василько встиг допомогти татові перекрити хліва, а на храмове свято архістратига  Михаїла побачитися мало не зо всією чималою ріднею – двері у гостинну хату, що пропахла празниковими смаколиками Валентини Леонідівни, буквально не зачинялися. Уже напередодні від’їзду завітав до Бубнівської школи, де сім років тому закінчив 11 класів і де його улюбленим уроком була фізкультура. Не побачився лиш із однополчанами, більшість з них зараз саме на ротації, у зоні дислокації об’єднаних сил.

Ірина НАДЮКОВА.

На знімку: пишаються своїм чемпіоном мама Валентина Леонідівна і наречена Марія.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -