Цього року у Замостах троє першокласників. Добиратимуться вони у єдину на чотири села Гайківську школу на шкільнім автобусі. Сідатимуть на зупинці, що пам’ятає часи, коли у цім селі щодня їздив рейсовий транспорт. Нині селян більше виручають велосипеди і коні з возом. За Союзу тут функціонували початкова школа, магазин, клуб і медпункт – усе це тепер є лише у Гайках. Кілька років тому тут досить важко було продати хату. Зараз, кажуть,  за  добротне обійстя просять тисячі чотири доларів, можна знайти і дешевше. А попит від володимирських дачників є, приваблює чиста, незаймана природа, річка, де й щучки трапляються, ліс із грибами-ягодами. А серед місцевих жителів є кмітливі й добрі господарі, фермери, яких у гарячу літню пору вдома не застанеш. То ж нині знайомство із нашими майбутніми співгромадянами лише розпочинаємо.

Наш «гід» і її сусідка Медорія

Хата 68-річної Марії Базярук стоїть майже поряд з річкою Турією, що змійкою в’ється через Замости й тричі перетинає сусіднє село Руда. Цю привітну жінку ми першою зустріли на нашім шляху, коли перетнули вузький місток, що недалеко від її помешкання.   Жвава і говірка бабця стала нашим свого роду гідом, розповідаючи, про своїх односельців, про те, чим особлива ця місцина, до якої і сама міцно прикипіла душею – з тих пір, як майже півстоліття тому забрали її з рідних Нудиж Любомльського району в це село у невістки.

Колись у Замостах був і колгосп «Колос». У нім Марія Никифорівна трудилася на фермі дояркою, а нині молодші шукають роботу деінде, бо у селі її немає. Хіба що на землі. Базяруки, як і більшість їхніх односельців,  обробляють власні паї, й, окрім зернових, буряків і городини, садять два гектари картоплі, мають власну техніку – трактора, копачку, саджалку. Земля тут сива, як попіл, з піском, але бульба добре родить, й покупців не бракує. Хвалить пані Марія сорти «білароса», «санта» і надранню «рів’єру».

У будинку зі старшою господинею, котра має у 14 онуків і п’ятеро правнуків, мешкають її сини – Василь, Анатолій з дружиною Олею та чотирма дітьми: Іринка вчиться у Володимир-Волинському ВПУ, її сестричка Оленка – майбутня першокласниця, Юрко служить строкову, а Оксана підписала контракт у бригаді у Володимирі-Волинському. Син Толік працює трактористом у фермера Миколи Юнака, а невістка завідує дитсадком у Гайках. Наймолодша Оленка, то їхня потіха і вигадниця.

– Це вона, забавляючись, навчила курку «їздити» на велосипеді, й «пасажирка» спокійнісінько сидить собі на багажнику й не ворухнеться,показує бабця. А птаства у Базяруків чотири десятки. Гордовито і поважно ходять подвір’ям кури порід «біла брама», «орпінгтон», а «кохинхіни» мають кумедні кудлаті лапи. Живність придбали у Володимирі, й півні виросли до десяти кілограмів у живій вазі!

Облюбувала цю гарну місцину у Замостах і чернівчанка, котра має рідкісне ім’я Медорія. Уже п’ять літ, як вона купила хату поряд із обійстям Базяруків – у ній колись мешкали свекри Марії – чоловікові батьки.

Медорія Кушнірук  на два роки молодша від Марії Никифорівни, й така ж непосидюча, як і її сусідка, хоча обоє уже давно пенсіонери. А побачивши незнайомців на сусідськім подвір’ї, взяла відро і прийшла по воду – тут майже  на кожнім подвір’ї є свердловини. Відтак, долучилась до розмови.

Тамтешня природа нагадує її Тисмениччину, тільки без гір, зате, каже, кругом багато помічних трав, якими лікується, а Турія, хоч і не гірська річка, зате багата на плотички, щуки й навіть якось піймали вугра. Та біда, вона міліє, замулюються джерела, які її живлять, вже висохла вода у кількох криницях.

Мало не щодня поглядає на дорогу Медорія Кушнірук: чи не з’являться на ній її рідні? Тішить себе думкою, що приїдуть з Криму донька і онуки, знайдуть вони її непоказну помальовану хату, котру, з усіх боків обступили квіти: гладіолуси, чорнобривці, жоржини, айстри, – вони, мов стражі, охороняють бабусину самотність…

Мов магнітом тягне у Замости…

каже про рідне село Любов Кубінська (на знімку (зліва на право) з односельчанками Людмилою Город і Тетяною Марчак), котру побачили у гурті, коли та купувала хліб з автолавки. Його тричі у тиждень привозить підприємець з Ковеля, скликаючи покупців гучним клаксоном.

Жінка мешкає у Сокалі, але щоліта приїжджає до маминої хати у Замости, де разом із чоловіком Іваном Олексійовичем обробляють 50 соток землі, сіють і садять усіляку городини, та ще кури тримають. У 18 літ вона поїхала звідсіля вчитися, а вернулася через 40, бо тут «у кожнім кутку її дитинство, є город, виплеканий маминими руками, повітря, аж п’янить димами, коли бульбу копають, й скрізь спокій та тиша благодатна…».

Вочевидь, ця ностальгія за рідним селом привела сюди і її сусідку Людмилу Город, котра довгий час мешкала у Луцьку, а нині оселилася у брата Миколи Сліпчука. І вже разом хазяйнують: мають коні, сіють зернові, садять городину, а найбільше –  картоплі, яку здають заготівельникам.

Недалеко від них, через дорогу стоїть обійстя Тетяни Марчак. Вона  – донька сільської вчительки Любові Василівни Сулік (Оленич), котра у 60-х роках вчила дітей у хаті, яку збудували батьки. Нині у ній мешкає пані Тетяна, яка приїхала з Нововолинська. Вона чи не єдина серед її сусідів тримає корову й здає молоко заготівельникам, які приймають його по чотири  гривні за кілограм. «Вони ніби й вчасно розраховуються, але диктують свої умови, які не завжди вигідні для нас і прозорі»,- розповідає жінка.

Наші співрозмовниці схвально відгукуються про місцевого фермера Віктора Капітончука, котрий допомагає з оранкою і збиранням врожаю, й бере за роботу не надто дорого. А ще згадали, як колись дружньо збиралися на танці у сільськім клубі (нині тут молитовний будинок), й у їхніх Замостах молодих людей не бракувало, а тепер їх можна на пальцях полічити.

«Гарне  село, та хати стоять пустками…»  

–  Їду шукати комбайна, бо наш зламався, а трішки вівса лишилося недомолоченого, – каже вітаючись поважного віку велосипедист, Степан Ковальський.

Спинившись на наше прохання на ґрунтовій дорозі посеред Замостів, й почувши, що цікавимося селом, відповідає: – Історію од самого корінчика не розкажу, бо народився не тут, – і на запитання про свої роки, віджартується, – та вже поверх 80 маю, я з 34-го. У 1947 -му батька-лісника перевели у Замости із Лісок. У мене та ж професія. Закінчивши після школи Сторожинецький технікум у Чернівецькій області, теж працював лісничим  у Мокрецькому лісництві. Мав нагоду змінити місце проживання, бо керівництво перевело у Ківерцівський лісгосп. Вісім років сім’я жила на дві хати, пригадує чоловік, бо він із донькою у Ківерцях, де дівча вже й до школи ходило, а дружина – продавець тутешнього магазину із сином  – у Замостах. Але дитина дуже сумувала за мамою та й  тут уже розпочав зводити будинок, тому повернувся у Замости.

Зараз донька із сім’єю проживає у Туропині, син – у Володимирі, одна сестра – у Ягідному, ще дві – тут, у Замостах,  а дід Степан після смерті дружини господарює сам.

– Гарне наше село, але його вже, вважай, нема, каже дід Степан. – Колись, як доводилося пасти чергу, то боявся, щоб не розгубити, бо 52 корови було! А зараз,  може, –  чотири-п’ять залишилося. Хати пусті, або по одній людині живе…

Де тут і зараз – справжнє життя

 –   Цю газету дочки привозять з міста,- почувши, що ми зі «Слова правди»,  каже 85-річний житель Замостів Семен Загура. Дідусь із рідкісним для сучасного вуха по-батькові – Флорієвич відзначив ювілей зовсім недавно, 29 липня з цієї нагоди приїжджали діти, прийшли двоє сусідів.

Сорок років пропрацював у колгоспному лісі. Тепер дивиться на нього  із жалем, каже, хоч мають що різати. Шкодує дерева, які садили на неугіддях школярі і про які він  дбав усе своє життя.

Він із покоління дітей Другої світової. Війна забрала батька, який помер від поранення. У 39-му, за «перших совєтів», пішов у перший клас. Розповідає, польська школа,  добротна, гарна, стояла там, де тепер соснина, як на Руду їхати. Із усіх кінців туди діти ходили, бо навколо були хутори й жили люди. Це зараз усе лісом заросло, а тоді налічувалося  у селі 120 номерів! Й усі дружно жили. У війну спершу до Білина, потім до Польщі, виїхали поляки. Українці під час протистояння зимували у Туричанах, куди Армія Крайова не доходила, а потім стала навідуватися «червона партизанка». Коли повернулися у село, німці, відступаючи, евакуювали за Буг. Два тижні стояли  у Дубенці, за трасою Хелм-Грубешів.

-Там нас руські й застали, – пригадує. – А як повернулися,  всі села аж Турійська знищені, лише згарища. Адже три місяці на Турії стояв фронт, зброї тут полишалося безліч, 19 хлопців із нашого села підірвалися на мінах, або загинули, розбираючи боєприпаси.

У армію Семена забрали у сьомому класі буквально із другого уроку. Хоч мав уже 19 років, ходив до школи, щоб уникнути непомірних податків. Матері залишив 56 кілограмів зерна, яке заробив за три літа працюючи із дорослими косарями. Рік вчився у Ленінграді на сержанта, два служив на Квантунському півострові, мав у підпорядкуванні 24 сибіряків. Повернувшись додому, одружився із дівчиною із Ягідного, каже, дружина було дуже доброю. Після її смерті, 15 років живе удвох із   котом Мареком, ще є чотири курки, більше нема – лисиця виносила.

На подвір’ї у діда Семена – порядок. Хвалиться: «У мене три дочки – дві у Володимирі, одна – у Нововолинську, усі приїжджають, уже пенсіонерки, але порають хату, город. Квіток насадили! Кажу, нащо їх стільки? Тату, щоб гарно було…»

Справа від хвірточки криниця з дерев’яною цямриною, дашком і дверцятами . Навіть торік, як річка пересихала, у дідовому колодязі була вода. Але є у Замостах такі криниці, що вода зникає, тому одна з дочок наполягла, щоб пробити свердловину, аби батько не мав проблем із водою.

– Тут добре, тихо, спокійно, справжній для життя рай, – каже дідусь Семен. – Якщо є здоров’я, то тут зараз і є справжнє життя! Бери землю, ори – скільки хочеш! Колись за межу сварилися, а зараз не усі хочуть на землі робити. Та у нас і нема кому – повмирали багато, є й такі, хто спився….    Дев’ятеро хлопців по 50-60 років живують одинаками. То ж скільки сімей було б, дітей!

Колись і за мостом були хати, тепер нікого там нема, каже дідусь, бур’яни,  ліс росте – от лиси й розвелися. Мисливці у тих заростях ходити не хочуть. У 80-х роках провели меліорацію, то було чисто, із Замостів  Писарева Воля виднілася, жита родили, картоплі…Тепер немає нічого, замулилося. Заросло.     Чоловік лине думкою у минуле : «Було, відкриєш вікно, а солов’ї після Паски так щебечуть! Є й зараз, але менше. А от шпаків вистачає, поселилися  у лелечому гнізді, що поряд із сусідовою хатою, не можна від вишень-черешень відігнати – нагло летять і обскубують ягоди. Шпаки й горобців, котрі у лелечому гнізді звили гнізда, теж виганяють.

Торік діду Семену призначили 500 гривень субсидії, це якраз  на два куби, тобто на дві підводи дров. А на зиму треба 12 складометрів, це близько восьми кубів. Колись, каже, лісникам стільки видавали, тепер про це забули…

Флорієвич у курсі усіх місцевих новин, чув про нове будівництво, потерпає, щоб у сільських криницях не зникла вода після того, як на Руді запрацює завод.Замолоду, пригадує, хоч тяжко працювати доводилося, але було весело. Тримали з дружиною дві корови, коня, а тепер поясниця болить. Заїхав у Володимир, зробили томографію, то лікар сказав більше трьох кілограмів не піднімати, жаліється старенький.

Дещо скептично ставиться дідусь до адмінреформи. Мовляв, чи людям буде зручніше добиратися до Овадного, це навпрошки шість  кілометрів, а дорогою – до Верби п’ять, та ще потім три. Головне, немає ніякого транспорту. Колись ходив автобус із Володимира на Замости, Руду, Гайки, повертав на Ліски і знов – у Володимир. Ще із Володимира йшов через Гайки на Турійськ, то можна було й так заїхати. Зараз, як треба до Турійська, йдемо через ліс три кілометри до траси, а там на автобус .

– Встану рано, обійду обійстя, своїх курок випущу, дам їсти – і вже попорався, нема що робити. Сяду увечері, сльози котяться, бо нема до кого обізватися, з ким заговорити. Аби дочки не приїжджали, то не знаю, як би тут жив. А поїдуть, проведу велосипедом до траси, щоб легше сумки нести, і знову сам.

– А внуків маєте?

– Є, – веселіє дідів голос, – четверо і вже два правнуки. – Один двічі був в Іраку, в Іловайському котлі і на Савур-могилі воював, слава Богу, вони з хлопцями викрутилися. Його сестра на швейній фабриці працює. Внука від старшої дочки також в армії. Ще один – у Києві комп’ютерником.

Проводжаючи мене разом із хвостатим Мареком, старий батько зітхає: «І так пробігло те життє… невідомо й коли».

 Громадою звели церкву на порослому тернами  згарищі 

У Руді на місці теперішнього сільського  храму стояла колись дерев’яна, під бляхою, і значно більша церква, яку у серпні 43-го року спалив загін Армії Крайової, що базувалася у сусідньому Білині, розповідає Ганна Минькач.

Так відомстили за те, що їх обстріляв, убивши кількох вояків, один із радянських військовополонених, який прижився тут, утікши з німецького полону. Його називали у селі «ворошиловським стрілком», переповідають жінки почуте від своїх старших земляків. А того дня, помітивши, що на Руду їдуть озброєні поляки, частина жителів поховалися на кладовищі, чи поміж зіллям на городах, інші не повірили небезпеці й відмовилися, мовляв, нічого поганого нікому не робили, то ж нас ніхто не зачепить. Однак усіх, хто залишився на своїх обійстях і у хатах, нападники постріляли. У церкву ж наносили соломи й запалили.

Понад 40 років тутешні парафіяни, а  це жителі не лише Руди, а й Замостів, Гайок, Лісок, Писаревої Волі ходили до церкви у Ягідному. Наприкінці 90-х років за ініціативи колгоспників Ольги Терешко, подружжя Анастасії та Федора Солодух, Ніни Білецької на порослому колючим тереном місці колишнього храму розпочалося будівництво. Коштами складалися жителі найближчих сіл, колишніх навколишніх хуторів, звідки люди розселилися по інших селах і районах і містах. Матеріалом, цеглою, щебенем, та технікою, забезпечив голова колгоспу «Колос»  Георгій Гей. Він навіть платив зарплату будівельникам,  якщо не грішми, то натурою, м’ясом, зерном. Годували бригаду приїжджих будівельників сільські  жінки, по черзі готуючи обіди із власних продуктів. Семен Загура, житель Замостів,  перший церковний староста, розповідав, що допомагали багато жертводавців, і такі керівники як Анатолій Вітрук і звичайні селяни, які по 200-500 гривень із пенсії давали. Підтримував голова сільради Микола Цюприк, люди розбирали корівники, чистили цеглу.

Практично усю «столярку»  для нового храму зробив  житель Руди, тодішній зав клубом Микола Ващук, обдарований самоук  – майстер «золоті руки», і столяр, і художник, і різьбяр.  Мабуть, нема такого двору у навколишніх селах, де б не було вікон, дверей, стола, етажерки, чи хоча б рамочки для картини чи фотографії його роботи. Ніколи не брав великих грошей за працю, переважно лише стільки, щоб окупився матеріал.  Та ще й співав як гарно, розповідає про земляка Ганна Ульянівна. На жаль, і Микола Іванович, і багато інших із тих, хто стояв біля витоків відродження храму, у тім числі й 13 хрористів, уже відійшли у Засвіти.

– Фундамент освячував священик Московського патріархату із Мокреця Іван Панас, – пригадує пані Ганна, – проте пізніше громада, особливо, руденці та лісківчани вирішили, щоб церква підпорядковувалася Київському. Звернулися до отця Бориса Гідзінського, настоятеля Стенжаричівського храму і він цілий рік приїжджав й безплатно служив у Руді ще поряд із будівництвом. А разом із ним і регент Любомира Стахів.

– Отець Борис 20 років у нас правив, – продовжує розповідь колеги Марія Андріївна. – До речі, зараз  у нас регентує молодша дочка Ольги Терешко, має хороший голос і слух, за стільки літ багато перейняла від Любомири Миколаївни. Кілька місяців тому отець Борис попросив, щоб шукали йому заміну, надто втомливо їздити на два приходи. Тому від весни у нас новий настоятель, житло для його сім’ї  парафія орендує за чотири кілометри від Руди,  у Гайках, де і школа, й дитсадок.

До ювілею у церкві зробили ремонт, якого вже потребувала будівля. У ході робіт виявилося, що отець Петро – не лише особа духовна, а й вмілий майстер. Жінки показують верхні вікна, які він переробляв, бо у найнятих майстрів вийшло неакуратно. Піднімався і на дах з вулиці й також усе сам поправив.

Готуючись до свята, парафіяни встановили навколо храму огорожу, штахети для якої безплатно обстругав місцевий житель Василь Петрук, насадили чорнобривців, це, кажуть, лише початок задуманого дизайну. Тепер у церкві свіжо, гарно, парафіяни не натішаться ніжно-голубим кольором  стелі, який ніби додав світла й розширив приміщення. Внутрішнє убранство храму тішить око гарними вишивками. Але хіба то всі? Скільки їх ще лежить у ящику! Є чим замінити, якщо треба випрати, хваляться жінки.

–  Спеціально підбирали, щоб паралельно розміщувати однакові орнаменти, при вході – з виноградом, на бічних стінах – червоно-чорні, а у отця, у захресті, усі рушники голубо-сині, – показує Марія Базярук. Усіх вишивальниць  не злічиш. Є тут кілька робіт Інни Куцай, місцевої дівчини-майстрині, яка померла молодою.

Воду для церковних потреб беруть зі старого колодязя, у яковому, кажуть, вона ніколи не зникає, хоча стоїть він на гірці. Водиця тут найсмачніша у Руді. Дехто, навіть приїжджаючи здалеку, запасається нею на тиждень.

Священик у Руді людяний і хазяйновитий

Лише п’ятий місяць, як ієрей Петро Мазурак (на знімку з дружиною і доньками) призначений настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці Київського патріархату, що у селі Руда. За цей короткий час храм змінився до невпізнанності, й немало посприяв цьому душпастир, котрий, взявся впорядковувати святиню всередині й ззовні, не цурався ніякої роботи та заохочував прихожан. Вони ж щиро радіють, що їхній батюшка такий працьовитий, людяний і простий.

Настоятеля зустріли біля церкви – того дня святкували перший медовий Спас і семи мучеників Маккавеїв, то він якраз звершив богослужіння.

36-річний Петро Мазурак народився на Львівщині, закінчив Волинську духовну семінарію і Львівську духовну академію. Цього року, 1 березня висвятився на диякона і його відразу призначили у Руду настоятелем церкви. Коли вперше переступив поріг храму, не втримався від захоплення: яка гарна церквиця! Від Великодня гуртом з прихожанами взялися її оновлювати. Зі старостою Миколою Ревулою, котрий мешкає у Лісках, організував людей – всередині храму зробили гарний ремонт, зовні поставили добротну огорожу, довкола посадили квіти й кущі – тут з дизайном допомогла матінка.

Проживає священик у Гайках з дружиною Наталією, вона родом з Радехівщини, має вищу юридичну освіту. Подружжя виховують трьох діток – Вероніку, Єлизавету і 4-річного Юрасика.

– У селі жити й нічого не тримати, то вже ледарство, – розмірковує батюшка, котрий потроху обживається і починає хазяйнувати: подружжя має клапоть землі, вирощують городину, тримають свині й кури.

– Вам треба було приїхати 6 серпня – цього дня відзначали 20-річчя храму. До нас з архіпастирським візитом завітав єпископ Володимир-Волинський і Турійський Матфей. Людей зібралося багато, владику пишно зустрічали з квітами, з хлібом-сіллю. Священик тішиться, що до нього приїхав наставник, котрий колись вчив його у семінарії, і нагородив настоятеля ієрея Петра черговою богослужбовою нагородою – правом носіння наперсного хреста, а громаді вручив благословенну архієрейську грамоту. Душпастир дякує усім жертводавцям і прихожанам, котрі долучилися до доброї справи, й радіє, що люди тут віруючі й працьовиті.

 Хазяйські хлопці тут без наречених

Отець Петро познайомив нас із Василем Петруком, просив чоловіка виготовити  рамку для грамоти, що нею парафію нагородив з нагоди 20-річчя єпископ Володимиро-Волинський і Турійський Матфей.  Для цього разом із батюшкою під’їхали до обійстя обабіч біло-синього поля, де у садку гудуть бджоли і пахне свіжим деревом ще  не завершений будиночок. Його господар  родом із цього ж села. Та, маючи квартиру у місті, колишній офіцер міліції тепер більше живе у Руді, де будує дім, розводить бджіл, сіє гречку, фацелію й інші медоноси. Він – парафіянин місцевого храму і завжди готовий допомогти церкві.

Усі оздоблювальні роботи  на будівництві чоловік виконує власними руками, сам виготовляє і меблі для нового житла, намагається кожній речі, навіть банальній кухонній табуретці, надати досконалості й вишуканого вигляду. За хатою торік викопав ставок, куди запустив і молодих линків. То ж ходити тепер має біля чого і планів чимало.

– Це рідна, моя земля. Де б не був, тут почуваюся найкраще, – каже чоловік. Докладніше про цього господаря розповімо в одному із наступних номерів газети.

Завершилося знайомство із Рудою розмовою із ще одним місцевим жителем. До Леоніда Пожара приїздять за зціленням із різних куточків області, та не про медицину говорив, а про долю села, вболіваючи, як  зміниться тут життя після будівництва заводу з переробки м’яса птиці.

– Збирали громаду, але не питали думки місцевих жителів, а відразу повідомили, що будуватимуть велике підприємство з очисними спорудами. Запевняли, що буде екологічно чистим, але ж із хіба із відстійників брудна вода не йтиме через канал у Турію, а потім у Прип’ять і до Дніпра? Вразили обсяги води, яку щодня викачуватимуть для виробничих цілей з-під землі. Як це вплине на природу? Адже тут кожна рослина – цілюща! Ось злинка канадська, – зриває на моріжку знайому кожному непримітну рослину – старим і малим зупиняє розлад  травлення, бо стишує посилену перистальтику кишківника, дивина скіпетровидна при застудах допомагає, навіть вірусну інфекцію лікує, парило, звіробій – теж помічні. Однак, – Леонід Степанович переходить на іншу тему, – мене ще одне тривожить: холостяків у нас багато, а дівчат бракує, бо виїздять на навчання, залишаються у чужих місцях працювати, виходять заміж. А наші хлопці, серед них й порядні, працьовиті господарі, залишаються одинаками.  Уже прощаючись, напівсерйозно чи напівжартома радить: «Дівчата, не давайте чоловікам надто багато звіробою…»

Коли виїздили із села, на околиці Руди диміло згарищами поле, яке саме розкорчовували, його взяв в оренду один із фермерів.

Ірина НАДЮКОВА,                                                                    Тетяна АДАМОВИЧ.

comments powered by HyperComments
- реклама -