Про відважного командира Олександра Бойчука, який намагався вирватись з лап окупантів, на кораблі «Генічеськ» з екіпажем від росіян на початку окупації Криму, писало чимало ЗМІ, а нещодавно один з телеканалів зняв про нього фільм. Однак мало хто знає, що цей герой є родом з Володимира, а ще  колишнім військовослужбовцем 51-ї окремої механізованої бригади. У 2009 році він вирішив поміняти сухопутні війська на морські, та продовжив службу у Євпаторії на корветі «Луцьк», потім –  «Тернопіль» старшиною команди бойового управління ракетно-артилерійської бойової частини. З ним ми зустрілись під час відпустки, у яку він приїхав разом з дружиною Оксаною. Про те, як відбувались події у 2014-му  у Криму? Чому вирішив втікати і що завадило цьому? Про це та інше у розмові з нашим земляком.

Олександр Бойчук більше десяти років прослужив у 44 полку у другому батальйоні. У 2009 році знайомий, котрий ніс службу на одному з кораблів у Криму, запропонував перевестися до них. Зваживши всі «за» і «проти», порадившись з родиною,  прийняв рішення пристати на цю пропозицію. Не приховує, спочатку було важко, адже служба на землі відрізняється від служби на морі. Інколи здавалось, що ніколи не вдасться освоїти її. Але впертість і наполегливість дали свої результати, і Олександр досить швидко опанував морську справу.

– Керівництво оцінило мої старання і, коли рейдовий тральщик «Генічеськ» перевели з Одеси у Новоозерне у склад 5-ї бригади надводних кораблів, мене призначили на ньому командиром, – розповідає  володимирчанин. – У складі екіпажу з 11-ти чоловік, виконували завдання з протимінної оборони на рейдах і в пунктах базування, у прибережних водах шукали та виявляли морські якірні і донні міни, тралили  їх  та знищували. У 2013 році вперше в історії України протралили озеро Донузлав. Загалом службою був задоволений, та  нудьгував за сім’єю, яка залишилась у Володимирі. Та через  рік дружина Оксана, котра на той час служила у 51-й ОМБр, перевелась до Євпаторії і переїхала  туди разом із сином. Житло, як і більшість військовослужбовців, винаймали. Однак невдовзі у частині пообіцяли дати квартиру. Але кримські події 2014-го перекреслили все.

В одну мить військові ЗСУ стали ворогами для більшості місцевого населення. І це при тому, що чимало жителів працювало на цивільних посадах у частинах, а майже весь бюджет населеного пункту складався з податків військовослужбовців.  Із «зеленими чоловічками» з’явилась  самооборона, під виглядом якої були привезені жителі інших населених пунктів. Одна за одною блокувались військові частини.

– Ситуація загострювалась з кожним днем. Розуміючи, що вихід до моря може бути заблокованим, усі ходові кораблі знялися з рейдів і зачепили інші, після чого рушили у море, – продовжує розповідь Олександр. – Але надійшов наказ виконувача обов’язків командувача ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, котрий, до речі, потім перейшов на бік Росії, повернутись до причалів. А вже вранці росіяни затопили на виході з озера Донузлав кілька своїх буксирів і протичовновий корабель, створивши перешкоду для виходу наших суден. Вони сподівались, що,  потрапивши у пастці, у нас не залишиться іншого виходу, як здатися. Навіть пропонували зробити це за їхнім сценарієм, зімітувати захоплення, відзнявши на відео. Та з мене поганий актор, тож відмовився. Були й інші пропозиції: перейти на їхній бік в обмін на соціальні блага. Як згодом виявилось, на них і  спокусилися інші військові.

Зрозумівши, що не збираюсь здаватись, дали час на роздуми до сьомої  ранку. Його  використав для подальших маневрів і прийняв рішення втікати,  але виникла проблема з пальним. Про те, що не було їжі, мова не велась, головне, що запаси води встигли поповнити. Розумів, якщо не заправитись, далеко не втечемо. На той час стало відомо, що більшість наших кораблів підняли російські прапори, тож я не знав, до кого можна звернутися за підтримкою. Спробував вирішити це питання з командиром корабля «Вінниця», але той вже  був на боці окупантів.  Якраз зателефонував командир «Черкас», щоб дізнатись, чи я не здався. Він і допоміг з пальним.  З берега велося спостереження, а в наш бік були  спрямовані «АГСи». Зробив  першу спробу, відтягнувши тральщик від стіни причалу, щоб ніхто не міг дістати нас звідти.

Того дня туман стояв такий, що за десять метрів не було нічого видно. Десь о четвертій ранку розбудив хлопців і ми рушили з місця. Оскільки у порту працювали двигуни інших суден, додаткового шуму ніхто не помітив. Та тільки почали відходити, як на березі здійнялася тривога і росіяни відкрили вогонь. Стріляли у повітря та воду, але ми не зупинялись. І тут сталося те, чого не очікували – відмовила гідравліка,  тральщик забуксував. Цим моментом скористались окупанти, вже за лічені хвилини нас захопили.

Не встиг опам’ятатися, як увесь екіпаж кинули на палубуі добряче відлупцювали.  Били  прикладами і «берцями» по голові, мені дісталось найбільше. Дуже вже розізлили їх своєю втечею. Навіть після того, як доправили всіх на берег, продовжували зганяти злість на мені, приставляли ніж до горла, залякували. Потім дали всім годину, аби зібрати речі і покинути корабель. У брудну білизну вдалося сховати прапор, який вони зірвали і потоптали. Після чого хлопців посадили у мікроавтобус і повезли у місто. Мені сказали йти пішки, відібравши телефон. А це – 35 кілометрів до Євпаторії. Без копійки у кишені, без можливості зв’язатися з дружиною вирушив у дорогу. Допоміг один з військовослужбовців моєї бригади, котрий перейшов на бік росіян, зателефонувавши Оксані, після чого  по мене приїхали.

На те, щоб залишити територію Криму, у родини українських військовослужбовців була доба. Але виїхати Бойчукам вдалося лише через дві. За копійки продали меблі, а на виручені гроші Олександр згодом утримував бійців у Києві, де чекали наказ про подальше місце служби. Поки вирішувалась доля моряків, були в Одесі, звідти поїхали у Миколаїв, а далі  – в Очаків, на місце постійної дислокації.

Олександр пригадує, як за місяць після окупації Криму повернувся по свій корабель. На причалі стояли колишні товариші по службі вже у російській формі і поглядали у його бік. Один з них поцікавився, чому той не вітається? На що український військовий відповів, що це вони стоять збоку і шепчуться, а він повернувся за своїм кораблем. Насправді, зізнається Олександр Бойчук, йому було неприємно знаходитись поруч та огидно від самої думки, що ось так легко можна відректися від своєї батьківщини. Для нього вони назавжди залишаться зрадниками, та й не тільки для нього, а й для своїх родин, які залишились в Україні, і для росіян теж. Але їм із цим жити.

Знову піднявшись на свій «Генічеськ», Олександр з гордістю підняв синьо-жовтий стяг, той самий, який ховав у брудній білизні, коли їх захопили. І який тепер переможно майорів серед російських прапорів. Зараз військовослужбовець продовжує нести службу в Очакові на своєму тральщику протимінної оборони, до речі, єдиному в Україні. Термін  його експлуатації скінчився ще наприкінці минулого століття, тому росіяни і вирішили його повернути, розраховуючи що згодиться лише на брухт. Однак прогадали, бо навіть без сучасного оснащення, на самому лише на ентузіазмі українських моряків цей корабель досі здатен чистити територіальні води України від небезпечних «подарунків». Більше того, «Генічеськ» брав участь у спільних навчаннях разом з військовими моряками Польщі, Туреччини, Іспанії та Німеччини, де лідирував у маневрах, ведучи за собою групу потужніших європейських кораблів.

З усього екіпажу, який служив у Криму,  перейшли на бік окупантів троє військових.  Це ті, хто найбільше кричав про вірність Україні, каже Олександр Бойчук. Загалом на материк переїхало відсотків сорок військовослужбовців,  серед яких немало кримчан.  Наш земляк і досі не може збагнути, як можна було зрадити Батьківщину?  І  як потім  можна жити з цим?..

Жанна БІЛОЦЬКА.

comments powered by HyperComments
- реклама -