На головну Новини «Він охороняв нашу країну на Сході, а зараз охороняє мене, як янгол…»

«Він охороняв нашу країну на Сході, а зараз охороняє мене, як янгол…»

Важко повірити, але невдовзі розпочнеться відлік шостого року війни на Сході, яку раніше називали АТО, а нині ООС. Війни, котра забрала тисячі життів, серед яких і кількасот волинян, пам’ять про яких ніколи не повинна вмирати.  Аби зберегти її і для майбутніх поколінь, всеукраїнський тижневик «Вісник» ініціював написання книги пам’яті, присвяченої волинським Героям. До публікацій майбутнього видання долучається і газета «Слово правди» із розповідями про володимирських Героїв.

Був вірним товаришем, турботливим батьком та уважним чоловіком

- реклама -

На чільному місці у помешканні Смірнових своєрідний пантеон – бойові нагороди, відзнаки, книги, сувеніри та світлини, з яких дивляться світлі очі  Героя Сергія. Для його дружини Ірини донецьке місто Іловайськ назавжди асоціюватиметься із втратою найдорожчої людини, адже її чоловік, старший прапорщик 51-ї бригади віддав життя, виходячи з сумнозвісного котла.

Cергій Смірнов дитинство та юність прожив в Криму у Новопавлівці, але потім родина переїхала на Волинь, у Охнівкау. У цьому селі жила бабуся Ірини, до якої дівчина часто навідувалась у гості. Там майбутнє подружжя Смірнових і познайомилось на весіллі спільного знайомого. Через рік і самі побрались, оселившись разом із Іриними батьками у Володимирі-Волинському. Невдовзі народилась старша донечка Крістіна, а за декілька років і Аліна.

– Він завжди був рішучий, сміливий, знав чого хоче…А ще – вірним товаришем, готовим прийти на допомогу у будь-яку хвилину. Не цурався жодної роботи, не розділяючи її на «чоловічу» та «жіночу», адже старший серед трьох братів, тому звик і прибирати, і їсти готувати. Часто приходив з роботи з квітами та цукерками, які дарував мені без будь-якого приводу. Поруч з ним було спокійно та надійно, як за кам’яною стіною, – сумно посміхаючись, ділиться спогадами Ірина.

– Тата пам’ятаю добрим та веселим. Любила сідати з ним на велосипед і їхати на роботу. А ще був страшенним ласуном, через що мені часто доводилось робити вдома «хованки» з цукерками, – додає молодша донька Аліна.

Захоплювався Сергій рибалкою  та «тихим полюванням», до якого залучав і родину. Відпочивати любили активно – катались на велосипедах, щороку старались їздити на море у Крим до родичів. Дуже любив красунь-донечок, а особливо тісні стосунки у Сергія були з молодшою Аліною, котра, наче хвостик, скрізь ходила за татком.

Міг уникнути війни через стан здоров’я

Як і його батько, Сергій став військовослужбовцем, адже не уявляв себе в жодній іншій професії. Після закінчення школи прапорщиків у Бердичеві, пішов служити за контрактом у 51-у ОМБр.  Був техніком роти,  коли у березні 2014 року бригада почала готувати техніку для відправки на Схід, вдома бував рідко.

Далі навчання на Рівненському полігоні та перші жертви війни під Волновахою. Сергій того дня вранці зателефонував Ірині та повідомив, що їхніх хлопців розстріляли. Відтоді серце жінки постійно було не на місці протягом пекельного літа 2014 року, коли чоловік перебував, то на Луганщині, то на Донеччині.

А на початку серпня довгоочікувана десятиденна відпустка промайнула, наче мить. Ірина вмовляла Сергія лишитись вдома, адже за станом здоров’я міг бути комісований, мав серйозну травму голови. Але чоловік і чути про це не хотів, бо ж там лишились товариші, які щодня телефонували.

– Я знала, що Сергій під Іловайськом, де на той час було, м’яко кажучи, дуже неспокійно. Якось зателефонував і розповів, що вночі  тривали обстріли, ссі поховались у невеликому окопі, де стояли затиснуті, як оселедці у банці. Через тисняву неможливо дихнути, але витягнути голову ніхто не наважувався, бо міг лишитись без неї. Один з військовослужбовців не встиг сховатись і загинув за кілька метрів від окопу. Це все дуже стривожило, хоча невдовзі Сергій заспокоїв, повідомив, що їх мають вивести з того пекла, – розповідає Ірина.

Востаннє жінка почула голос коханого 28 серпня. Сергій зателефонував о 5 ранку, пояснивши, що просто дуже хотів почути її голос.  Досить довго поговорили, чоловік цікавився доньками, просив поцілувати їх від нього. Пізніше зателефонував іще раз, аби привітати тещу з днем народження. Далі зв’язок обірвався, адже Сергій разом із рештою військовослужбовців готувались до виходу з котла так званим «зеленим коридором».

Вранці наступного дня після новин про розстріляну колону Ірина почала панікувати. Чоловік кілька діб  не виходив на зв’язок, але коли невдовзі з’явилась інформація, що в полон узято Сергія Смірнова, Ірина до останнього надіялась, що це її коханий. Та з’ясувалось, що однофамілець її чоловіка –росіянин, якого взяли в полон наші військовослужбовці. І таких пов’язаних із прізвищем збігів, за які чіплялась, наче за ниточку, було іще п’ять  протягом  тривалих пошуків.

Надія тривалістю у  девять місяців

Усі госпіталі, до яких звозили поранених під Іловайськом, усіх волонтерів, котрі займались пошуками зниклих,  Ірина обдзвонила буквально за день. Навіть коли пошуки не дали результатів, згорьована жінка відмовлялась вірити, що тіло її Сергія може бути серед тих невпізнаних воїнів, яких почали хоронити на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям, де на могилах замість імен таблички з номерами.

Наступні місяці згадує, наче в тумані – буквально жила з телефоном у руках, червоним від постійних розмов із волонтерами Нелею Князевою та Аллою Чонгар, перемовин із сепаратистами, котрі періодично вводили жінку в оману, вимагаючи викуп за чоловіка. Хоча, зрештою, Сергія розшукати не вдавалось, утім пошуки, як вважає Ірина, не були марними, адже віднайшла як могили багатьох безвісти зниклих бійців, так і живих поранених та полонених. Так допомогла багатьом родинам знайти своїх синів та чоловіків.

Вона надіялась, що Сергій може бути серед тих неідентифікованих полонених, які  не мали документів та втратили пам’ять. Тому пошуки не обмежувались Україною, шукали через різні канали і в Росії. Та згодом Ірина таки погодилась на ДНК-експертизу, яка збіглась на понад 90 відсотків із неупізнаним тілом під номером 3280.

Та навіть і друге ДНК не переконало жінку, яка так надіялась побачити чоловіка живим. Ще більше сумнівів виникло, коли ознайомилась в Луцьку із документами слідства – як з’ясувалось, щелепа покійного не збігалась із прижиттєвою зубною картою Сергія. Тому Ірина після чотирьох місяців пошуку так і не наважилась не перезаховання, не була впевненою на сто відсотків, що ховатиме свого чоловіка.

– У квітні 2015 року перед Великоднем побачила в новинах сюжет про могили неупізнаних бійців, котрі досі лишаються на цвинтарі під Запоріжжям. Після цього якось стало не по собі, адже пошуки не давали результатів, і ми все більше схилялись до того, що тіло 3280 і є наш Сергій. Написала кільком знайомим із Запоріжжя та попросила їх з’їздити на це кладовище. Вже наступного дня почала отримувати світлини із могилою під номером 3280, на якій лежали цукерки та печиво, що люди приносили. Відразу ж зателефонувала свекрусі і повідомила, що поїду забирати тіло, – розповідає Ірина.

Після ідентифікації тіло загиблого героя урочисто перепоховане у Володимирі-Волинському 23 травня 2015 року. Прощання відбулось у соборі Різдва Христового,  куди прийшло багао жителів міста.

Питання, що лишились без відповідей

За офіційною інформацією, старшина роти Сергій Смірнов загинув під час виходу з оточення внаслідок обстрілу російськими військами біля села Новокатеринівка Старобешівського району у так званому «зеленому коридорі» 29 серпня 2014 року. Та попри усі спроби та зусилля, Ірині так і не вдалось точно з’ясувати  обставини смерті. Щоправда, довгі пошуки свідків, які були того дня з Сергієм, таки дали результат – у Львівському госпіталі фото старшого прапорщика Смірнова впізнав мобілізований солдат Ігор Лавринюк. Він розповів, що їхав разом з Сергієм в одній машині, в яку раптом потрапив снаряд. Частину бійців викинуло з машини, а ті, хто уцілив, побігли, втікаючи від нових обстрілів, у поле.

– Ігор запевняв, що Сергій був серед уцілілих, але коли побігли у поле, то там їхні шляхи розійшлись – мій чоловік побіг до якихось териконів, а той в інший бік. Що далі трапилось – невідомо. Чому обвуглене тіло чоловіка знайшли біля Дніпропетровської області і повезли його не в Дніпро, а в Запоріжжя? І ще багато таких «чому» досі лишаються без відповіді, – знизує плечима Ірина, яка хоч і не змирилась зі смертю чоловіка, утім, вже навчилась із цим жити.

Ірина каже, що постійно відчуває присутність Сергія. Навіть коли їде за кермом автомобіля, який почала водити уже після його загибелі, то згадує як він себе поводив у різних ситуаціях на дорозі. Вона бачить його і у доньках, котрі, глибоко переживаючи втрату, виливають емоції у творчість – Крістіна утверджується як художниця, бере активну участь у волонтерському русі «Меценати для солдата», створює власні проекти, організовує виставки картин, а Аліна  проникливо співає присвячені тату пісні та привозить перемоги із вокальних конкурсів.

– Я поставила собі ціль, що робитиму усе, аби мій тато пишався мною, аби дивився на мене з Небес з гордістю, тому кожну перемогу зараз присвячую йому, – не стримуючи сліз, каже Аліна. –  Втративши його, я зрозуміла наскільки тато мені дорогий. Він охороняв нашу країну на сході, а зараз, вірю, що охороняє мене, як янгол…

Тетяна ІЗОТОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -