На головну Блоги Володимир,  місто  Володимира

Володимир,  місто  Володимира

  Одного весняного дня  до редакції нашої газети  зайшов   столичний колега. Михайло Бублик – власкор Укрінформу, луганчанин, який  «відкриває» для себе  міста  на Заході України. Найперше  він  пішов до своїх земляків у театр «Різнобарв’я”,  а тоді  ми провели йому  імпровізовану  екскурсію  містом.  В обох випадках  це  вилилося  у  солідні журналістські матеріали на  сайті  Укрінформу (рубрика  «Регіони»). Перший  про  театр – дещо раніше, а  про побачене і  враження від  нашого міста якраз  на  свято  Володимира. Сподіваємося, що  цей свіжий погляд  на  Володимир-Волинський буле цікавий і читачам газети.

 

- реклама -

   Українське місто Володимир чомусь досі називається подвійним іменем – із додаванням уточнення «Волинський». Звісно, це справа місцевих жителів – вирішувати, чи має відвалитися ця приставка, нав’язана два століття тому московитами. Але як громадянин України вважаю, що маю право дорадчого голосу. Тим більше, що в разі повернення до первинного звучання назви славного волинського міста вже якось зумію відрізнити НАШЕ місто Володимир на річці Лузі – від якогось там ординського… Владіміра-на-Клязьмє. Тому я – за перейменування.

НЕУЗГОДЖЕНІСТЬ ХРОНОЛОГІЇ

Місто Володимир 28 липня відзначило 1030-у річницю з дня свого заснування. Тобто вважається, що було воно засноване у 988 році. Під цією датою стоїть запис у “Повісті временних літ»: «В літо 6496… посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі…» Здавалося б, є привід пишатися такою древністю, тим більше, що Луцьк, скажімо, в літописах згадується майже на сто років пізніше. От тільки якось не в’яжеться це зі здоровою селянською логікою.

Ну, не міг київський князь Володимир відправляти свого сина керувати своєрідним і потужним «регіоном» у щойно зведений посеред волинських боліт дитинець. Як мінімум, Володимир (той, що місто) уже мав бути загально визнаним волинянами адміністративним центром краю, де сходилися всі дороги «обласного значення». Тут мусила функціонувати торгова пристань на річці Луга і взагалі вся необхідна для керування територією інфраструктура. В іншому разі місцеве населення могло так і не дізнатись, хто ним править і від чийого імені.

Тож цифра «1030» – доволі умовна. А що відомо точно – то це дата, коли у Володимирі відзначають День міста. Вона має безпосередній зв’язок із Днем святого Володимира – 28 липня.

…Автор цих рядків прибув до Володимира наприкінці квітня – і першим ділом пішов на побачення до… своєї землячки, донеччанки Лариси Половньової. Інтерв’ю з Ларисою Леонідівною було опубліковане на Укрінформі ще в травні, тому я про неї тут багато не розповідатиму, тільки нагадаю, що біженка з Донецька, разом із ще двома компатріотами, створила у Володимирі народний театр. Влаштувати нашу зустріч допомогли редактор колишньої «міськрайонки», а нині роздержавленої газети «Слово правди».

 

МОРЯК ТА ЙОГО СКУЛЬПТУРИ

   Вийшовши з редакції, ми не встигли пройти й ста метрів, як на протилежному боці вулиці Драгоманова я помітив незвичну хату, яка ховалась за дивним парканом. Замість штахетника обійстя з вулиці прикривала шеренга антропоморфних стел: на пласких дерев’яних дошках паркану доволі схематично були означені людські риси. Утім, що ближче до хвіртки, тим виразнішими й опуклішими ставали обличчя, поки не перетворились на пару об’ємних дерев’яних скульптур, одна з яких була в руському шоломі, а інша, з довгим волоссям і «інтелігентською» борідкою, мабуть, символізувала чи то літописця, чи співця (може, навіть, автора «Слова о полку Ігоревім»).

Справа від хвіртки – профіль Тараса Шевченка на медальйоні. Настовбурчений ствол гармати (водопровідна труба великого діаметру) підказував, що за ним ховаються художні скарби ще більш значущі. І я почав стукати по різьбленому дереву й гукати хазяїна, який, на наше щастя, саме перетинав невеличкий дворик, заставлений його роботами.

– Олег Євгенович Дубинчук, – представився літній уже чоловік у матроській безкозирці із написом «Северный флот». – Художник-скульптор за професією. Вчився. Монументальне мистецтво: камінь, дерево, метал. Усі твори мої.

Творів було стільки, що я боявся зачепити якогось ідола або, не дай боже, журавля на дивовижно тонких ногах. Утім, не всі творіння були аж такими тендітними. В одному із закутків побачив дещо, що миттю пробудило ностальгію:

– А це що за техніка? Бо дивлюсь – точнісінько половецька баба з наших степів…

– У мене є товариш, у Запоріжжі на Хортиці. Ми з ним строкову службу на флоті служили. І от я їздив до нього в гості, і мене ці скіфські баби вразили. З цього приводу я зробив скульптуру, давно вже, тридцять років тому. «Дике поле» називається.

– А вам яка ваша робота найбільше подобається?

– Як казав свого часу великий художник Мікеланджело, найкраща та робота, яку я ще не зробив. Та я не Мікеланджело, я реально дивлюсь на такі речі… Оцих «Журавлів» дружині на 60-річчя зробив. А це називається «На хвилях Світязя». У нас там фестивалі проходять. А це – «Чумацький шлях»… Мені, до речі, вночі сон приснився. Знаєте про що? Що я з кимось бився. Значить, мав хтось прибитися. Ні, серйозно – це я вже перевірив на собі. Знав, що хтось приб’ється зі столиці.

Ну що ж, Укрінформ – агенція цілком столична, а де служать її кореспонденти, то справа третя…

 

ВОЛОДИМИРСЬКІ ХРАМИ Й ІКОНИ

Успенський собор у Володимирі – один з небагатьох в Україні побудований ще до ординської навали, і вже це одне робить його пам’яткою світового значення. Природно, під час Батиєва походу і ще кілька разів потому собор руйнували й відновлювали. Сьогодні він виглядає як новенький, що заважає сприймати його як свідка далеких століть і давніх подій.

Надворі стояв полудень вівторка; не знаю, чи пов’язано це з календарем, але ні настоятеля, ні єпископа (храм є кафедральним)  у  соборі не було. Їх заміщала якась жіночка, у хустині, але без ознак добровільної аскези. У нас на Сході в храмах Московського патріархату такі жінки зазвичай виконують роль церберів. Чи то на Заході доводиться враховувати сильну конкуренцію з боку інших конфесій, чи то нам просто пощастило, але ніхто на нас не сичав. Навпаки, для незваного гостя (в моїй особі) було влаштовано невеличкий лікнеп стосовно деяких ікон і хрестів, що мають для місцевих вірних велике значення. Особливо – ікона Божої Матері.

– Це – Матір Мстиславова Володимирська Братська. Дарував її нашому храму у 1494 році єпископ Володимирський Васіан. Васіан 10 років був єпископом в нашому храмі…

Навпроти Братської ікони, під склом – древній Хрест-Голгофа. Я намагався знайти потрібний ракурс, аби скло, що прикриває хрест, не сильно виблискувало в об’єктив – і не почув пояснень. Запам’ятав лише, що хрест цей теж давній – приблизно з часів Васіана, а може, ще старший.

Церква святого Василія менша за розмірами від Успенського собору й виглядає далеко не так святково – і тим викликає більше довіри. Збудована у формі ротонди – доволі рідкісний в наших широтах тип церковної архітектури. Тут ми не зустріли вже зовсім нікого, навіть служниць.

 

ПРЕТЕНЗІЯ ДО КНЯЗЯ ЛЮБАРТА

Наш шлях від одного храму до іншого проходив через міський парк «Слов’янський». Про сам парк не розповідатиму – чистий; упорядкований. Рівні доріжки, цілі, без ознак лютування вандалів лавки. Джерело під навісом у кам’яному оздобленні. Поруч – височезні оборонні вали навколо вже давно неіснуючої княжої резиденції.

Вали охоплюють територію близько півтора гектари; їхня висота сягає восьми метрів. Як завжди, в археологів немає єдиної думки щодо часу, коли вали насипані, але більшість версій стверджує, що це сталось у першій половині Х століття (тобто задовго до того, як літописець уперше вивів на пергаменті дату «6496 від сотворіння Світу»).

Сьогодні археологи шукають тут рештки замку Казимира ІІІ. У середині XIV століття король польський захоплює західно-волинські землі й починає у Володимирі будівництво кам’яного замку. Замок мав стати потужною фортецею на шляху кочовиків (а також сусідів більш близьких), але за два роки король раптово (чи не зовсім?) помирає; фінансування будівництва припиняється – аж тут під Володимиром і з’являється волинський князь Любарт…

Не зовсім зрозуміло, для чого законному монарху Волинської землі було руйнувати замок. Можливо, він такого наказу й не давав, а незавершене будівництво просто розтягли на побутові потреби місцеві мешканці. Але легенда про злостивість Любарта залишилась, і тепер володимирці, зустрічаючи лучан, висловлюють їм законні претензії. Мовляв, ви хвалите Любарта й замком його пишаєтесь. Та коли б не він, у нас замок був би не гіршим!

Сподіваюсь, ці претензії не стануть підставою для містечкового сепаратизму на Волині.

 

КНЯЖЕ МІСТО

Володимир – місто воістину княже. Я зараз не про давню історію (хоча й про неї теж). Просто такої кількості княжих імен в топоніміці, здається, нема ніде: вулиці князя Володимира Великого і княгині Ольги; Данила Галицького, брата його Василька і батька їхнього князя Романа. Вулиця князя Олега і вулиця князів Острозьких. Я б до цього сонму додав би ще Івана Мазепу. Адже він займав посаду, що за обсягом повноважень цілком дорівнювала княжій, а з чисто формальної точки зору Іван Степанович був наділений австрійським цісарем Йосифом І титулом князя Священної Римської імперії.

А, так! – ледь не забув. Є ще в місті Княжа алея, яка починається від Слов’янського парку, від статуї святого Володимира, якого поставили на високому стовпі над всіма князями. Між іншим, я сприйняв цей монумент як якогось янгола-охоронця міста (щось на кшталт архистратига Михаїла на Майдані Незалежності в Києві), і тільки переглядаючи вдома фотографії, помітив на стовпі напис: «Володимир Великий». А плащ за спиною у князя так нагадує янгольські крила…

Так і це ще не все. Місто Володимир явно займає перше в світі місце за кількістю монументів руським князям на один квадратний кілометр території. Почати з того, що подорожніх вже на автовокзалі зустрічає «князь Данило, король Волині і Галича» (так написано на постаменті). Зустрічає сидячи, спираючись на меч. Слід відмітити, у Володимирі сидять майже всі князі, включно із Ярославом Осмомислом, хоча той, наскільки мені відомо, до Володимира і взагалі до Волині прямого відношення не мав. Утім, може, містяни мали на увазі той історичний факт, що невдовзі після смерті видатного галицького князя дві землі таки об’єднались в могутнє королівство.

…Основна маса князів зібралась на подвір’ї Успенського собору. Позаду всіх стоїть сам Мстислав із важким мечем в опущених руках. Очевидно, церковники йому це дозволили як будівничому цього храму. Решта його нащадків сидять спиною до нього, і всі – без зброї. Хіба що у Василька на плечі лук і за спиною – сагайдак зі стрілами. Сокіл на правому коліні підказує, що це все ж зброя не бойова – мисливська.

  Автори «ареопагу» під відкритим небом не стали дискримінувати жінок: у першому ряду княгиня Анна – дружина Романа Мстиславича, мати братів Данила й молодшого Василька. А також бабця Володимира Васильковича.

Про цього волинського князя, якщо не брати літописи та спеціальну літературу, мало згадують. Чому? – гадки не маю. От про причини того, чого саме він усівся в храмовому саду, можна прочитати на пам’ятній табличці: «Князь Володимир Василькович був зразковий християнин». І ще: «При княжому дворі Володимира Васильковича діяв потужний осередок книжності – скрипторій, бібліотека, літературне коло, в якому був написаний Галицько-Волинський літопис». Тобто без нього ми б і не дізнались про діяння і подвиги короля Данила, його батька Романа, синів Лева та Романа…

А може, сама історія Володимира і всієї Волині пішла б геть іншим шляхом.

Михайло БУБЛИК,

Сєверодонецьк-Володимир.

comments powered by HyperComments
- реклама -