Новини

Володимирська гілка родини Олександра Олеся

Архів
67 переглядів

Про те, що у Володимирі проживають родичі відомого українського поета Олександра Олеся розповів у редакції ще роки зо два тому Дмитро Себій.                      Однак донька племінниці письменника Валентина Гуковська, бухгалтер одного із міських підприємств, ніяк не наважувалася на оприлюднення інформації, що довгий час була сімейною таємницею. Погодилася на зустріч лише нещодавно, після перепоховання у Києві останків письменника і його дружини. Представники роду Кандиб, які мешкають в Україні, на жаль, з приводу цієї печальної й водночас знакової для української історії та культури події на столичному Лук’янівському цвинтарі не зібралися.

Як виявилося, про свою приналежність до родини відомого поета жителі Володимира Валентина і Віктор Гуковські і самі дізналися не так давно.

– Довгий час не могла зрозуміти, чому мама суворо забороняла називати її дівоче прізвище,- пригадує пані Валентина. – Особливо хвилювалася, коли я вступала до київського вишу, – доводилося віджартовуватися чи уникати розмов на такі теми навіть із близькими подругами. «Діти, мовчіть. Нікому нічого не розповідайте», – казала часто мама. Це й зрозуміло, Олександр Кандиба, який писав під псевдонімом Олександр Олесь  і був  сином двоюрідного  брата  її батька, перед еміграцією до Чехословаччини служив в уряді Петлюри. У радянський час за таку рідню можна було, як мінімум, потрапити до Сибіру.

– На жаль, майже нічого про видатного родича не знаю, – каже  Валентина Володимирівна. – У буремні 20-і роки кожна гілка родини пішла своїм шляхом, зв’язків не підтримували. Інколи чула перекази про шляхетське коріння материного роду. Говорили, ніби один із наших предків був запрошений на весілля Катерини ІІ, де закохався у фрейліну, яку викупив у цариці й одружився…  Уже зараз намагалася розшукати щось в інтернеті, але, мабуть, точні дані про родовід треба шукати в архівах.  Наразі  руки до цього не дійшли.

Від червоного терору і Голодомору рятуючись

Проте про дідову родину, з якої походить їхня матір, онуки знають більше. До революції Матвій Федорович Кандиба володів маєтком у селі Річки,  поблизу Білопілля. Його дружина Олександра походила з купецького роду, йдучи заміж, мала 14 шуб і великий посаг. Після революції, щоб врятувати свою родину від колективізації,  Матвій  роздав майно і реманент селянам і перебрався із села у Білопілля, так врятував свою багатодітну сім’ю від червоного терору. Оселився на родинному обійсті, перебудувавши під хату колишню клуню. Поруч у великому будинку проживав зі своєю сім’єю брат, який працював у якійсь радянській установі. Матвій влаштувався працювати на залізницю, де ще пам’ятали його батька і, завдяки  чому прийняли обхідником. Матвій з Олександрою мали сина Василя (пропав безвісти, очевидно, загинув під Сталінградом),  дочок Антоніну (1916 р. н.), Анастасію (1918), Віру (1920) та ще двох хлопчиків.

Місцеві комуністи знали, що Кандиби мала статки, тому не раз приходили з обшуками. Голод 1932-1933-ого років сім’я ледве пережила, бо комісія забрала усе їстівне, дістала і зерно, закопане у потаємному льосі, у сінях. Щоб вижити, шукали лушпиння від гречки, якось трималися за рахунок пайка, який приносив батько із залізниці. А мати діставала потроху зі скрині своє придане – гаптовані простирадла, скатертини  і добиралася у сусідню Курську область.  Продавала чи вимінювала речі на продукти і так рятувала сім’ю від голодної смерті. Старша дочка Антоніна пішла працювати у комуну, де сяк-так годували. Однак двоє наймолодших синів все ж померли. 15-річна Анастасія також могла загинути, упавши  з голоду на порозі школи. На щастя,  її вчасно помітила вчителька, відігріла і дала поїсти.

Сумчанка забужанина косами полонила

До Другої світової війни усі діти Матвія й Олександри Кандиб закінчили вчительський інститут. А у 45-ому Анастасію направили вчителювати на Західну Україну. Викладала математику у другій Володимир-Волинській школі. Тут познайомилася із місцевим колегою Володимиром Гуковським, за якого вийшла заміж. На старих світлинах їхньої молодості зовсім не помітно, що дружина була на вісім років старшою від чоловіка – виразні карі очі, чорні, шнурочком, брови, чітко окреслені вуста, хіба, надто зосереджений погляд – але ж вчителька й мала бути серйозною (на фото). Мала довге, пухнасте волосся, яке було таким густим, що заплітала не дві, а три коси, їх акуратним вінком укладала на потилиці.  Одягалася завжди елегантно, зі смаком. До учнів ставилася  вимогливо, але свій предмет, математику, любила і викладала цікаво й захопливо.

Проживали Гуковські на вулиці Луцькій. Пізніше разом із чоловіком працювали у педагогічному училищі.  Анастасія, котра, до речі,  народилася 4 грудня, в один день із відомим родичем-поетом, відразу перейшла на чоловікове прізвище.

Вона не любила згадувати минуле. Але увечері, розповідає донька,  на столі обов’язково мала лежати  хлібина, така звичка залишилася  після пережитого Голодомору.  Востаннє старенька вчителька їздила на свою малу батьківщину у 86 років. А вже майже не встаючи з ліжка, коли діти проносили їй їжу, все запитувала, чи нагодували Марію Федорівну, котра ховається на горищі. Валентина вважає, що у маминій пам’яті зринали дитячі спогади 20-х років, коли у них у будинку очевидно чомусь переховувалася сестра її батька.

Коли маму ховали, розповідає Валентина Володимирівна,  недалекий сусід Ярослав Киба сказав священику: «Отче, ви відспівуєте двоюрідну племінницю відомого українського поета Олександра Олеся». Очевидно батько, який відійшов першим,  колись розповів сімейну таємницю своїм найближчим друзям.

Про що тесть із зятем за закритими віконницями говорили

Валентина і Віктор пригадують, як у дитинстві щоліта гостювали з батьками на Сумщині. Розповідають:  у кожний приїзд дід Матвій із їхнім татом зачинялися на розмову. Про що балакали, ніхто не чув, та й малеча тоді дорослими справами не переймалася.  Зауважували тільки, що бабуся Шура знадвору закривала віконниці тієї кімнати, а сама ходила навколо хати, щоб ніхто не підслуховував під вікнами.

Значно згодом зрозуміли, що  розмови тестя й зятя стосувалися української політики, подій минулого.  Матвій Федорович, певне, ділився роздумами про історію роду, може, говорив й про племінника-емігранта. Мав що розказати і волинський зять-забужанин, який 16-річним юнаком вступив в УПА і навіть побував під німецьким арештом після невдалої спроби украсти разом із товаришем зброю у гестапівців. Тоді його батькам вдалося підкупити конвоїрів і домовитися про втечу. А вже у радянський час від сталінських таборів вберегло мовчання земляків і стійкість самого Володимира, котрий ні в чому не зізнався й після кадебіських побоїв.

Бабуся Шура радянської влади так і  не визнала

Під час гостювання у Білопіллі малих Валю і Вітю дідусь брав з собою, коли ходив по мед до знайомих. Тоді з нього ніколи не брали грошей – люди були вдячні, що багато років обробляли свої городи його плугами й боронами, які роздав у колективізацію. Бували діти в гостях і у дідового брата, у сусідньому великому будинку, пам’ятають велику кімнату з довгим столом і дерев’яними стільцями з високими спинками. А найсмачнішою у житті стравою для них залишився бабусин червоний борщ зі смаженими карасями, що упрівав у печі так, що жодної кісточки не було відчутно.

Якось, пригадує Валентина, їхали з маминою сестрою Вірою і, як минали село Річки, вона показувала – оці ліси, поля, ріка – все це було колись нашим.

Одного разу Валя запитала бабусі Шури, чому її оздоблений гарною різьбою диван має таку обшарпану обшивку?  «Сама зрізала з нього оксамит, коли ходили з обшуками, – зізналася вона, – щоб довести, що ми бідні, нічого не маємо. Лиш дітей купу…».  Бабуся Шура до кінця своїх днів так і не визнала комуністичної влади, називала її «червоною коростою». Обоє із дідом Матвієм поховані у Білопіллі.

***

Після здобуття Україною  незалежності онук Олександра Олеся, син Олега Ольжича, збирав родину Кандиб у Річках. Наймолодша з дітей Матвія Кандиби Віра саме поїхала оперувати катаракту, тому не змогла прибути особисто, а сестрі, на Волинь, не повідомила.

Побував нащадок поета тоді й у Тернополі, де на зустріч з ним потрапила Вірина донька Ольга, Валина двоюрідна сестра. Вона прийшла за куліси,  зізналася, що теж походить із роду білопільських  Кандиб. Тішиться тепер книгою поета з дарчим написом.

Валентина Гуковська має надію із дітьми й онуками обов’язково відвідати рідні краї своєї матері, де і вона у дитинстві смакувала солодкою малиною та бігала босоніж. Де ще жива пам’ять про їхній рід і автора улюбленого романсу «Співають-плачуть солов’ї».

Ірина НАДЮКОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up