Новини

Володимирська вчителька – референт пропаганди ОУН

Архів
32 переглядів

Зараз важко визначити, де саме стояв будинок Паєвських. Історики вказують на вже знесену у районі Луцької двоповерхівку, за іншою версією, сім’я проживала поблизу свого млина, спорудженого у кінці вулиці Староостровецької…

Доля цієї володимирської родини гідна не короткого газетного нарису, а масштабного пригодницького роману чи кіносеріалу. Та не стільки завдяки чоловікові, як дружині. Власне приводом для цієї публікації став телефонний дзвінок – луцький журналіст збирав інформацію для відомого письменника і просив уточнити, чи зберігся у Володимирі будинок Паєвських. Як виявилося, дружина його господаря – видатна діячка ОУН, одна із керівників й ідеологів підпілля, легендарна героїчна розвідниця, розстріляна у Лук’янівських казематах у 1953 році.

Леся Паєвська була жінкою надзвичайної вроди, чия витончена, класична гуцульська краса, шляхетність, високий інтелект, сміливий розум, артистична обдарованість вражали й зачаровували, пригадує жителька нашого міста Наталія Грабарчук. Глибоку симпатію а, можливо, за її дитячими спостереженнями, й ніжні почуття переживав до цієї пані дядько Наталії Назарівни, майбутній вчений, а тоді вчитель й історик-початківець Олександр Цинкаловський – володимирська інтелігенція у 20-30-х роках трималася купи, разом організовували «Просвіту», Союз українок, Пласт.

Народилася Олександра Томич у 1908 році у родині священика на Косівщині. Батько рано помер від сухот, тому сім’ю забрав до себе дідусь по матері, також сільський батюшка. Він подбав, щоб кмітлива й здібна до наук онука одержала хорошу освіту. Та через ігнорування українства австро-угорською владою, місце вчительки вона змогла одержати аж на Волині.

Гуцулка Леся вийшла заміж, як тепер кажуть, за успішного бізнесмена. Діонісій Паєвський, колишній старшина армії УНР утік до Володимира разом із братом-білогвардійцем. Розповідали, що брати Паєвські часто сперечалися між собою про політичну долю України. Їхніх батьків убили більшовики, сестра померла від голоду у 33-ому на Полтавщині чи Вінниччині.

Денис (так його називали частіше) Паєвський збудував на Староостровецькій вулиці великий млин, реєструвати який молодому підприємцю-емігранту, котрий не мав польського громадянства, допомагав Арсен Річинський. Леся у 1936 народила сина Юрка (хрещеним батьком якого став той же доктор Річинський) і дуже вболівала за українство, чоловік за бізнесом не мав коли вникати у її справи у Союзі українок.

У «золотому вересні» 39-ого у Паєвських конфіскували будинок, де оселився начальник НКВС, який дозволив господарям жити лише у кухні. Утікаючи від радянської влади, Діонісій переплив Буг і потрапив у німецький концтабір, а вагітна другою дитиною Леся ще кілька місяців вчителювала у Володимирі, доки не почула, що включена до списку на вивезення. Мерщій зібрала чотирирічного Юрка і виїхала до матері, яка працювала директором школи у рідному селі Брустури на Косівщині.

Пішла на роботу за фахом і ще до Другої світової війни вступила до лав ОУН, взяла псевдо «Орися». Ось де згодилися набуті у дитинстві й юності навички Пласту. Під час німецької окупації, добре знаючи звичаї супротивників і досконало володіючи німецькою, угорською, румунською, польською, російською мовами, стала ідеальною розвідницею і зв’язковою, виконувала завдання Проводу ОУН та командування УПА, визволяла підпільників із лабет гестапо, мадярських карателів, румунської сігуранци. Мала блискавичну реакцію і спритність, вміла виплутуватися із найскладніших ситуацій. Зналася й на медицині, то ж могла допомогти пораненим і хворим.

Вона однаково чудово вміла перевтілитися і на вишукану аристократку, і на звичайну сільську дівчину. Перед німцями видавала себе за доньку відомого у Галичині пастора-німця, серед польських АКівців її знали як племінницю Пілсудського, мадяри – як родичку дружини регента-адмірала Хорті, мала відповідний одяг.  До того ж прекрасно грала на скрипці, на фортепіано, мала поставлений голос. Не обділив Бог Лесю й даром красномовства – уміла бути цікавою співрозмовницею для кого завгодно.

У 1944 році повернувся із німецького концтабору її чоловік. Денис  пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, усвідомлюючи всі небезпеки, залишилася, щоб боротися за долю України. Чоловік не захотів їхати без родини і також прилучився до підпілля. Невдовзі його заарештували і відправили у мордовські табори, де він і загинув.

Після закінчення війни Леся легально вчителювала у рідному селі та активно працювала кур’єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. За якийсь час «Орисі» було наказано підшукати інше місце роботи із зручнішим для зв’язківців розташуванням житла. Тому у 1947-ому вона перебралася з дітьми у гірське село Бабин, неподалік Косова. При ремонті школи, що стояла у досить відлюдному місці, у ній збудували криївку. Історики запевняють, що це єдиний випадок,  коли криївку влаштували при школі, де працювала легальна вчителька – активна учасниця ОУНівського підпілля.

На цей час Олександра Паєвська була спецзв’язковою УПА досить високого ранґу – забезпечувала зв’язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини. Син Юрій пригадував, як разом із мамою їхав із Франківська до Чернівців, куди вона везла повну валізу ОУНівської літератури й медикаментів для підпільників. У поїзді вона завела розмову із сусідом по купе, радянським офіцером, видавши себе за дружину військового. А той по приїзду, галантно допоміг дамі перенести важкий чемодан через вокзальні пости міліції і провів до трамвая. Уже зайшовши у вагон, малий помітив, як мама тихцем перехрестилася.

Водночас успішно реалізувала і свій письменницький дар. Референт пропаганди Окружного проводу ОУН Леся Паєвська була автором різних статей, листівок, невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися у підпільних виданнях. Праці свої підписувала шифром М-35. Її дотепні анекдоти про окупантів були популярними поміж  гуцулів і буковинців.  Паєвська причетна до створення «Літопису УПА», дослідники припускають, що її рукописи й досі лежать під сімома замками спецхранів, як і останній том «Словника» Агатангела Кримського та «Птах душі» Василя Стуса…

Енкаведисти вийшли на  «Орисю» у 1950 році.  Та контррозвідка ОУН випередила плани чекістів, Лесю вчасно попередили і вона встигла сховати матір і молодшого сина у родичів, подбавши про нові, фальшиві документи (за якими вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним Юрком перейшла на нелегальне становище. Хлопець став «Жуком», на рік залишився у надійному схроні, де друкував листівки й різні підпільні документи, пройшов військовий вишкіл, освоїв різні види зброї.Тим часом у селі, не знайшовши Паєвської, лютували кедебісти – люто побили двох вчителів, які й гадки не мали, за що страждають, і навіть сусідку, якій Леся віддала свою козу.

Її схопили разом із сином і ще шістьма десятками упівців поблизу озера Лебедин наприкінці червня 1952 року – через зраду колишнього окружного провідника Служби Безпеки ОУН Коломийщини на псевдо «Кіров». Заарештованих доставили у Лук’янівську в’язницю, до Києва, тримали в одиночних камерах. Півроку під пильним наглядом Москви тривало слідство. Лише раз за цей час Юрко бачив матір, коли її вели коридором із допиту – був вражений її страшним виглядом.

За свідченням архівів, першим фактом її «антисовєтської» діяльності московський слідчий назвав виступ у червні 1941 року на освяченні могили полеглим героям у її рідному селі. Старанний чекіст переписав у протокол увесь текст «Прологу» із поеми Франка «Мойсей», який вона тоді декламувала, очевидно, вважав його особливо крамольним…

Леся Паєвська нікого не видала, не надала ніякої інформації про зв’язки в краю і за кордоном, що цікавило кегебістів найбільше. Однак докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН.    В останньому листі до родини Леся написала: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України».

Уже після смерті Сталіна із Москви надійшла шифрограма «Паевскую расстрелять немедленно!» За вироком виїзної воєнної колегії Верховного суду, стратили її 8 квітня 1953 року у Лук’янівській тюрмі. Місце поховання Олександри Паєвської залишилося невідомим. Із 60-ти заарештованих разом із нею авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці замість смертної кари присудили 25 років концтаборів.  (Згодом  Юрій Паєвський проживав у Червонограді, працював на будівництві та слюсарем водоканалу. Помер у 2008 році, мав три доньки).

Пам’ять відважної землячки, яка буквально жила і загинула задля України, ревно шанують на її рідній Косівщині й Коломийщині. На жаль, у Володимирі, де Олександра Томич-Паєвська вчителювала і понад десять років докладала активних зусиль до розбудови народної освіти та українських громадських організацій, про неї майже не знають.

P.S.  Лише в Інтернеті вдалося знайти єдине фото Олександри Паєвської, яке й було опубліковано у газеті «Слово правди»  24 серпня минулого року. А  нещодавно одержала лист із Косова, з філіалу обласного Івано-Франківського музею визвольної боротьби. Його директор Людмила Луканюк надіслала світлину молодої Лесі Паєвської, котру у підпіллі знали як «Орисю». Як виявилося цікаві факти, що стосуються діяльності цієї непересічної жінки, є у книжках Михайла Андрусяка «Останні з когорти «залізних» та Петра Підлетейчука «За усміх світанку».

Ірина НАДЮКОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up