На головну Інтерв'ю Волонтерка Ольга Жигунова: «Ворог тільки й чекає,щоб ми стали пасивними і перестали...

Волонтерка Ольга Жигунова: «Ворог тільки й чекає,щоб ми стали пасивними і перестали допомагати військовим»

Снігуронька з торбиною подарунків від закордонних благодійників для діток загиблих на сході країни героїв, – саме такою я вперше побачила Ольгу Жигунову. Вона дарувала малечі крихти радощів і втіхи, а я – знімала це на камеру для газети. Непублічна і скромна, ця волонтерка майже з самого початку війни долучилася до ГО «Об’єднання Активіст» і тримала в голові мільйони справ, у кожній з яких ішлося про допомогу українським воїнам. Нещодавно Олі вручили високу державну нагороду «За гуманітарну участь в антитерористичній операції». Ця подія і стала приводом для нашої щирої розмови віч-на-віч.

   – Олю, як ти сприйняла новину про присвоєння тобі цієї відзнаки?

- реклама -

– Нагорода була неочікуваною,але якоїсь ейфорії чи радості не викликала. Досить скептично ставлюся до державних нагород. Втім,можливо, ці відзнаки і потрібні. Для тисяч українців, які займаються волонтерською діяльністю, роблять свій внесок у розвиток армії і захист України, це своєрідне «дякую» від держави, моральна компенсація і стимул рухатися далі.

   – Далі – це куди, в політику?

– Ні, маю на увазі – продовжувати свою діяльність. Але, якщо вже за це заговорили, коли волонтери йдуть в політику,  то для громади це можливість визнати їх гідними довіри. Думаю, туди повинні йти люди з-поза системи, щоб змінювати країну. І ті, хто докладав надзусиль, щоб переконати українців в тому, що допомагати нашій армії потрібно, зможуть зробити щось важливе і для всієї України. Але сама до політичної діяльності амбіцій не маю.

   – Як і чому ти прийшла до волонтерства?

– Це не було сплановане рішення. Спершу події Революції Гідності захопили зненацька. Тисячі людей, об’єднані спільним душевним порухом, допомагали спочатку тим, хто був на Майдані, приносили речі. Юристи, психологи і медики безплатно надавали фахову допомогу. Це надихало на те, щоб долучитися і своїм вкладом до цього – збирала для протестуючих чаї, шкарпетки, каву, сигарети.

До допомоги армії долучилася після трагедії під Волновахою. Тоді дізналася про діяльність наших волонтерів, хоча їх тоді ще так не називали, це були просто хлопці, підприємці, які з власної ініціативи взялися підтримувати армію. Згодом Костянтин Зінкевич, Тарас Ярмолюк і Михайло Оксентюк запросили мене до ГО «Об’єднання Активіст» – так влилася у команду, приймала дзвінки, координувала потреби і роботу волонтерів.

Тоді  уже вималювалися чіткіші напрямки по допомозі. Спочатку була велика потреба в ремонті автомобілів і техніки, оновленні автопарку. Майже одразу почали відбуватися рейси на схід з гуманітарною допомогою. Військовим тоді бракувало елементарного – шкарпеток, продуктів, цигарок. Прямого транспортного сполучення не було, тому організовувати довезення доводилося самостійно. Більше 15 поїздок на схід здійснив Петро Алєксєєв. Сергій Семенюк, Саша Токарєв часто їздили. Бували в зоні бойових дій і Костя Зінкевич, Вадим Борусевич. Завозили бронежилети і технічні засоби, яких потребували військові.

На той момент ніхто не уявляв, як довго це триватиме. У перших поїздках також виконували роль автобусів для хлопців, які їхали у відпустку або поверталися із неї. Забирали з передової поранених хлопців, доставляли їх на Волинь, до шпиталю. То було літо, умови в палатах – так собі: спека, задуха. Костя Зінкевич тоді знайшов підтримку столичного бізнесмена, з допомогою якого вдалося встановити у госпіталі кондиціонери.

   – Діяльність, яка почалася з допомоги військовим у ремонті техніки і забезпеченні найнеобхіднішими речами, згодом розширилася й обросла різними напрямками?

– Далі були Ілловайськ, Дебальцеве, Савур-Могила, де багато сімей з Волині втратили своїх рідних. Вони опинилися сам-на-сам з бідою і не мали ні моральної підтримки, ні суттєвої матеріальної допомоги. Приблизно у цей час почали долучитися до нашої діяльності волонтерські групи з-за кордону – з Німеччини, Франції, Канади. У певний період допомогу нашим військовим надавали небайдужі люди з більше ніж 20 країн. Завдяки їм ми відправляли травмованих бійців на лікування й реабілітацію на Кіпр, в Німеччину. Вони надсилали речі для військових, подарунки для їхніх сімей, запрошували діток, які втратили на війні батьків, до себе на відпочинок.

   – Ви також берете під опіку сімї загиблих на фронті?

– Хочеться, щоб вони відчували, що про них пам’ятають, їх не покинули у біді. Перші рази, коли тільки знайомилися із ними, морально було дуже важко. Важко дивитися в очі дітям, вдовам, бачити їхній біль і розуміти, що нічим не зможеш його втамувати, жодними подарунками не компенсувати їхню втрату. Але в більшості випадків це дуже відкриті люди, вони діляться своїми емоціями, вдячно сприймають будь-які вияви уваги і хочуть, аби люди пам’ятали їхніх рідних, українських героїв, які віддали країні найдорожче – своє життя.

   – Ваша команда також проводила ярмарки?

– Так, для того, аби зібрати якісь кошти на певні цілі. І мета їхня щоразу була різною. На першому книжковому ярмарку збирали кошти для закупівлі противірусних медикаментів. На ще одному зібрані кошти ми витратили на екіпіровку для розвідників. Три великих зимових ярмарки, в організацію яких чи не найбільше вклався своїми силами і коштами Олексій Панасюк, дали можливість дуже суттєво допомогти як безпосередньо армії, так і дітям військових.

Для дітей, крім матеріальної допомоги, організовували літні табори відпочинку. Щоб не тільки оздоровити їх, а бодай трохи відволікти від переживань. Це була дуже серйозна і відповідальна робота.

   – На що зараз спрямована ваша волонтерська діяльність?

– Потреби, які були у військових на початку, і ті, які зараз, – зовсім різні. Якщо спочатку не вистачало всього – засобів гігієни, продуктів, сигарет, – то зараз є потреба в покращенні технічного оснащення. Це тепловізори, оптичні приціли – дорого вартісні штуки, кожна з яких додає нашій армії боєздатності. Тоді ми ставили по місту скриньки для збору коштів, корзини для продуктів у супермаркетах. Тепер зосереджуємося на технічному оснащенні, оптиці, амуніції, військовій екіпіровці, яка необхідна для ефективного ведення бойових дій.

Громада українців у Канаді досі збирає з-поміж діаспорян кошти і закуповує всі ці потрібні речі для українських військових. Це і адресна допомога, на конкретні потреби конкретних підрозділів, і речі, які зберігаються у нас на складі і, коли звертаються військові з нагальною потребою, ми їх видаємо. Опікуємося переважно 14 бригадою, але оскільки наші земляки служать в інших бригадах, то коли звертаються до нас – не відмовляємо.

   – Зі своїми проханнями і життєвими історіями люди часто зверталися насамперед до тебе. Можеш поділитися тим, що вразило найбільше?

– Те, яка разюча відмінність між людиною, яка лише збирається на фронт, і тою ж людиною, яка повертається звідти. Коли я була в офісі, приймала звернення, прийшов чоловік, якому теж треба була форма. Розповідав, що, воював  біля Савур-Могили. І коли стався напад окупантів, вибухова хвиля була така потужна, що в хлопців виривало пластини з бронежилетів. Для мене це був шок. Люди, які втрачають своїх побратимів, які були поряд з ними у найважчі хвилини, ніколи не будуть такими, які були раніше.

   – Волонтери – це та категорія людей, яким найчастіше загрожує емоційне вигорання. Як від цього вберегтися?

– Треба на певний час брати паузу, відходити в сторону і закриватися від всього, аби відновитися. Зараз навантаження на нас дещослабше, бо, з одного боку, армію трохи більше почала фінансувати  держава, з іншого – суспільство стало пасивнішим. Оскільки у військових зросли зарплати, більшість людей вважає, що вони всім необхідним і так можуть себе забезпечити. Крім того, звикли до того, що війна триває, не звертають на неї увагу, хоча хлопці продовжують гинути щодня.

У нас в країні досі відбуваються важкі, трагічні події, і якщо ми й далі будемо байдужіти до цього, то й результат війни буде таким. Теперішній невизначений час змушує людей опустити руки – а це вигідно противнику. Мабуть, він на це розраховує, що українці збайдужіють і їх буде легко завоювати. Бо насправді ж все просто: або ми закінчить поразкою, або ми переможемо. Мусимо і далі групуватися, єднатися, шукати всіх шляхів для того, щоб побороти ворога.

    – Твоя донька часто допомагає тобі на ярмарках. А як взагалі ставиться до того, чим займається мама?

– Загалом добре. Хоче долучатися, посильно допомагати. Хоча, коли були періоди дуже інтенсивної роботи, то вона навіть мріяла, щоб мама не була волонтером. Але це теж важливий для виховання момент. Бо про патріотизм, про доброту, про те, що треба допомагати і піклуватися про інших, найкраще можна розповісти дитині лише власним прикладом.

   – Чи потрібно волонтерам бути публічними особами?

– Трохи не так: серед волонтерів мають бути публічні особи, які б доносили інформацію про потреби військових до широкого загалу, запалювали в людях вогник доброти і взаємопідтримки, вели за собою і несли відповідальність за діяльність своєї організації. Але уУ нас, в ГО «Об’єднання Активіст», є багато волонтерів, не всі з них публічні, але кожен робить свій внесок у спільну справу. Микола Смаль, хоч і завжди навантажений основною роботою, у свої вихідні долучається до організації ярмарків і забезпечує нам чудовий звук. . Павло Шлейн у таборі для дітей військових був загальним улюбленцем, «вусатим нянем», який і розважити вмів, і заспокоїти дітлахів. Багато сил та енергії у волонтерську діяльність вкладають Олег та Ірина Тимосевичі, Тарас Ярмолюк, Ірина Костюк, Віра Сєргєєва, Вадим Борусевич, Ярослав Тимчишин, Ірина Чикирда, Ігор Антощак, Олег Венгер, Олександр Токарєв,Наталія Матвіюк, Валентина Борусевич, Іван та Роксолана Яковів… Незважаючи на те, що в кожного своє життя, родина, робота, захоплення, вони свій час і свої вміння присвячують допомозі військовим.

   – Якби відмотати час назад, ти б все одно долучилася до волонтерства?

– Вчинила б точно так само. Волонтерська діяльність відкрила мені очі на те, що навколо дуже багато хороших людей, допомогла повірити в людство, побачити, скільки в ньому доброти, щирості і безкорисливості.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

comments powered by HyperComments
- реклама -