На головну Новини ВОЛИНСЬКИЙ ЩИТ: Чому хтось, а не я має захищати моїх дітей?

ВОЛИНСЬКИЙ ЩИТ: Чому хтось, а не я має захищати моїх дітей?

   45-річний  батько  шістьох дітей добровольцем пішов  на фронт

  Буває так, що вибір – тяжкий, і ти у ньому не впевнений… Але знаєш, що по-іншому, попри все, просто не зможеш. І тоді залишається просто йти вперед і не озиратися. Йти і жити… війною…

- реклама -

Він зовсім різний у бронежилеті та касці й без них – до непізнаваності.  Він майже зовсім сивий у свої 45, і ця сивина контрастує з молодим худорлявим обличчям,  де викарбувані незворушність, пересторога і спокій. І лише побратими, з якими воює пліч-о-пліч два роки, знають напевне, який він насправді, скільки в ньому бойового запалу, відданості, жаги перемоги й життя…

  – Знаєте, коли почувався найщасливішим за два роки у війську? У потязі, коли ешелоном повертались із фронту у ППД на ротацію. Дивився на неголені, втомлені, такі рідні й такі, що кривити душею, остогидлі обличчя своїх хлопців, і в голові була одна думка: всі живі, усі цілі, всі їдуть додому… Це щастя…

Наш побратим Олексій народився і дорослішав в Донецьку, свого часу жив із батьками в Росії, а домівкою для нього на крайні десятиліття став Вараш, де на нього з фронту чекають дружина і… шестеро  дітей – чотири доньки і двоє синів. Найстаршій доньці – 21, наймолодшій – лише півтора року.

   – Коли йшов добровольцем у військкомат, дружина, вагітна нашою наймолодшою донькою, плакала, – розповідає Олексій. – Я розумів її почуття, але по-іншому просто не міг… Десь за місяць до того день у день дивився новини, і одного вечора прийняв рішення – мушу бути на фронті. Бо чому хтось, а не я, захищає моїх дітей?І зараз,після майже двох років служби і боїв… Встановити непрохідний кордон і відстрілювати кожну російсько-сеператистську тварюку, яка насмілиться до нього наблизитися, зазіхне на нашу землю – особисто я бачу таким завершення війни…

   Ніхто з нас, тих, хто нині воює за Україну, не прагне крові, кожен хоче миру, повернутися додому, до родини і дітей живими. Але в нас війна. Не ми її розпочали, та нам її завершувати. По-іншому не дозволяє совість, людськість і пам’ять про всіх, хто віддав життя за свободу країни.

Трапляється, не зразу вдається розгледіти у хлопцях те, чим живуть, характер, силу духу.  Так і з нашим побратимом Олексієм, в якому невловимим чином із показною м’якістю поєднуються навики досвідченого бійця.

  -Я з дитинства був хворобливим, тому по життю звик собі й оточуючим доводити, що мені все під силу. Так і тут: коли поряд із тобою воюють молоді, то мусиш у свої 45 бути в тонусі, не відставати, а то, й показувати приклад 20-25-річним хлопцям, – жартує Олексій. – А ще я приклад для своїх дітей, за якими дуже скучив… Знаєте, народження наймолодшої  – це диво. Коли з’являлася на світ, її життя й життя дружини були в страшенній небезпеці. Дякувати Богові, вижили обидві, і це найбільше щастя, і не лише за два роки, що я воюю, а за все моє життя.

Буває так, що вибір – тяжкий. Але для тебе він – єдино можливий. І тоді залишається просто йти вперед  – до кінця… Не озираючись, але знаючи для кого і чого це робиш.

  Матеріали   до чергового  випуску  «Волинського  щита» у  нашій газеті  надані  прес-службою 14-ї  окремої механізованої  бригади.

comments powered by HyperComments
- реклама -