На головну Новини Виконроб  Стефанія  і  її  справа

Виконроб  Стефанія  і  її  справа

Уже не раз жителька Льотничого Стефанія Яблонська напередодні Дня будівельника замислювалася, як  гідно вшанувати представників своєї професії, особливо тих, і живих, і покійних, з ким працювала понад тридцять років.  Для цього й прийшла до редакції газети «Слово правди».

За своїми службовими обов’язками, а вона була однією із небагатьох на Волині жінок-виконробів, мала у підпорядкуванні бригади  робітників основних будівельних спеціальностей. Тому добре знає, якої напруженої праці, точності, відповідальності, майстерності, злагодженості дій різних служб і вміння налагодити чіткі виробничі стосунки вимагає ця робота.

- реклама -

– Хотіла б розказати про історію нашого  підприємства, – каже жінка. До Володимира будівельників Рожищенської  ПМК-3 направили у 1960 році. А у 67-му на базі цієї дільниці організували окрему пересувну механізовану колону № 171, офіс і виробнича територія якої був на західній околиці міста, неподалік міськпалива. У штаті нараховувалося понад 450 працівників.

Як сама потрапила на будівництво? Вийшла заміж за головного інженера та й поїхала за ним, закінчивши два курси технікуму легкої промисловості (був такий у Рівному). У Володимирі пішла на швейну фабрику, та зрозуміла, що це не для її непосидючого характеру й, на пропозицію чоловіка, погодилася спробувати себе табельницею на будівництві. Обоє думали, що повернеться у свій технікум. Та, натомість, пішла у Луцьку однорічну будівельну школу майстрів, залишивши шиття-вишивання для дозвілля, якого мала у ті роки не дуже багато – час поглинали будівництво, сім’я, а згодом, і заочне навчання у будівельному виші. Зараз, уже на заслуженому відпочинку, Степанія Павлівна перебирає у пам’яті трудовий шлях своєї рідної ПМК-171.

Незважаючи на підпорядкування Мінсільбуду, підприємство, розповідає,  залучали й до спорудження міських об’єктів.  Зокрема, довелося будувати двоповерховий житловий будинок на вулиці Майській,  будинок культури в Устилузі – це її виробнича практика. Уже майстром працювала під час спорудження  навчального корпусу сільськогосподарського технікуму, його гуртожитків і 25-квартирного будинку. Потім були банк «Україна»,  дитсадок, де зараз ЦПО, багатоповерхівка в центрі Володимира з білої цегли, що виходить на вулицю Шевченка, майстерні ВПУ.

Зводили міжколгоспний комбікормовий і насіннєвий завод у Тростянці для колгоспу «Радянська Україна», комплекс Оваднівського СПТУ  з їдальнею, актовим і спортзалами, бібліотекою. У цьому ж селі медичну амбулаторію і дитячий садок. У Коритниці збудували школу і там же житлові будинки. У Галинівці – тваринницькі приміщення з молочним блоком. За наказом тресту, працювали по всій Волині – завершували спорудження харчоблоку та інфекційного корпусу Локачинської лікарні, на кордоні –  у Хрипську  Шацького району збудували шість будинків для митників, у Любомлі – СПТУ, у Старій Вижві – льонозавод і селище для його працівників.

Люди сторонні не завжди розуміють, наскільки складна ця галузь, каже пані Стефанія, і якої потребує відповідальності. Маючи готовий проект, не можна приступати до спорудження об’єкту, поки не проведено ретельні дослідження грунтів, бо ділянка буває непридатною для зведення, наприклад,  багатоповерхівки. Треба узгодити усі дії й одержати допуски дорожніх служб, газовиків, електриків, енергетиків, комунальників, санстанції, пожежників.

Виконроб Яблонська мала у підпорядкуванні до 80 робітників основних будівельних спеціальностей – мулярів, бетонярів, кранівників, теслів, зварювальників, опісля окремо приїздили сантехніки, електрики, малярі, оздоблювальники, згодом організували бригади сантехніків, електромонтажників. Якщо працювали у дві зміни, і опівночі ходила перевірити, як завершили роботу. Опісля прилеглу територію асфальтували і впорядковували дорожники.

Тоді, у 60-70-их роках, будували багато, тому виконроб одночасно вів будівництво кількох об’єктів. Бувало, замовники просили, через свою виробничу необхідність, за два дні спорудити, наприклад, силососховище – тоді доводилося просити робітників працювати у вихідні. І хоча, зізнається пані Стефа, траплялися з її підлеглими й не дуже приємні ситуації й до декого доводилося ставитися особливо суворо, та знала, що позаочі називали її мамцею. Бо старалася, незважаючи на їхні промахи, провини чи непорозуміння, до усіх ставитися неупереджено, з розумінням, підтримувала й захищала своїх підлеглих. Бо працювали разом, разом відповідали за результат, а від’їжджали із завершеного й зданого об’єкту зі слізьми на очах – стільки душі вкладали у свою роботу.

Жінка перелічує прізвища кращих працівників ПМК-171: «Наші орденоносці: бригадири Олексій Бакун, Сергій Лєвчук, Володимир Поточало, Сергій Лєвчук, Степан Макушинський, головний інженер Йосип Яблонський – їх вже немає з нами. Мали нагороди дві дівчини Олена Юзюк та Ніна Панасюк-Караван. Добросовісно працювали бригадири Микола Демчук, Олексій  Шкода, Степан Люлька, оздоблювальниці Олена Дець,  Надія Бойко,   зварювальники Олександр Ісаков, Георгій Іванушкін, мулярі

Степан Базильчук, Антон Полічук, Іван Кузьменко, Анатолій Гарбуз, кранівники Віктор Павловський,  Михайло Антонюк, водії Микола  Павловський, Петро Ткачук, виконроби Іван Лєсничий, Василь Іщишин, майстри сантехмонтажу Роман Токарук, електромонтажу – Володимир Білик, майстри Мурга, Анатолій Сідак, бухгалтери Лідія Сасай, Любов Романчук,  Марія Форманюк, диспетчер Феодосій Новосад, Надія Приступа з виробничого відділу». Найкращим начальником за всю історію підприємства був  Лозинський, пізніше його справу продовжив Тимофій Мигун.

– Робота була важкою, не всі люди витримували довго, чоловіки шукали легшої, жінки – зручнішої, аби приділяти час сім’ям і дітям. Та колектив у нашій ПМК сформувався надійний, добре організований, злагоджений. Тому було дуже прикро, коли таку потужну організацію передали міжколгоспбуду, – підсумовує свою розповідь колишній виконроб. І просить назвати у газеті усіх, перелічених нею співробітників. Бо хоча сама Стефанія Павлівна уже давно на заслуженому відпочинку, усіх їх згадує з вдячністю, а свою професію, яку полюбила у юності, досі вважає найголовнішою для суспільства. Бо людина приходить у світ не руйнувати, а створювати щось нове, споруджувати, будувати.

Ірина НАДЮКОВА.

На знімку: виконроб Яблонська (у центрі) з бригадою малярів.

comments powered by HyperComments
- реклама -