Новини

Вишиванки заради продовження життя

Архів
72 переглядів

Із голкою в руках вони вишивають свій світ кольоровими нитками та зшивають рани у серці, які і досі кровоточать. Десяток дружин та матерів загиблих бійців знайшли втіху та розраду у вишиванні бісером та нитками. Проект «Нить продовження життя» започаткувала Ірина Смірнова, вдова старшого прапорщика Сергія Смірнова разом із волонтером Русланом Теліпським.  

Вчителька образотворчого мистецтва ЗОШ №2  Ірина Смірнова разом із колегою Анною Голюк уже восьмий рік професійно займається вишивкою стрічками. Їхні роботи навіть мають власний бренд «Вишиванки княжого граду». З-під  чарівних голок майстринь з’явились на світ сотні неповторних вишитих сорочок та платтів. Своїм прикладом вони надихають і тих жінок, які досі не наважувались показувати свої роботи на загал.

– Під час зустрічей з мамами та вдовами загиблих воїнів, часто доводилось чути компліменти нашим роботам, дівчата цікавились технікою виконання, адже багато хто теж вишиває вдома, але так би мовити «для себе», не демонструючи свою творчість світу. Тому вирішили разом із відомим волинським волонтером Русланом Теліпським започаткувати проект  «Нить продовження життя». Дружини і матері загиблих воїнів, долучившись до нього, матимуть змогу творити руками і серцем: вишивати бісером та нитками, перетворюючи хрестики долі в красиві орнаменти вишиванок – справжні і безцінні обереги, виплекані любов’ю. А ще їхні роботи – це можливість додаткового заробітку, – розповідає ідейна натхненниця проекту Ірина Смірнова.

До  проекту вже активно долучаються  – нині над вишиванками «чаклують» Олена Сак-Костюк, Людмила Проць, Тетяна Рупа, Любов Яворська, Світлана Гаврилюк, Лілія Абрамюк, Надія Упорова, Оксана Бондарук, Ірина Колєснікова та дружина учасника АТО Анна Голюк.

Ірина Смірнова розповідає, що спершу не усі наважувались долучитись до проекту, адже не вірили у власні сили. Для  початку вона придбала декілька заготовок для сорочок, які нескладно вишивати навіть новачкам. Наразі готові вже три роботи, а решта на фінішній прямій. Уже невдовзі про проект «Нить продовження життя» дізнається більша кількість людей – очільник волонтерського руху Руслан  Теліпський нині працює над створенням сайту, де можна буде придбати вишиванки і вже в листопаді планується презентація та перша виставка робіт майстринь.

– Приємно бачити, як у дівчат зараз горять очі, як по-новому вони розкриваються. От, приміром, Лєна Сак розповідає, що тішиться кожній вишитій квіточці і з нетерпінням біжить з роботи додому, аби взяти до рук голку. Досі усі її серветочки просто лежали у шафі, а тепер, завдяки проекту, вони стануть комусь потрібними. Жінки направляють свою любов у вишивку і самі від цього отримують заряд позитивної енергії, – захоплено розповідає Ірина.

Мама Миколи Бондарука, який загинув у Волновасі, Оксана Бондарук, розповідає, що почала вишивати бісером після загибелі сина. Кропіткий процес нанизування дрібних намистинок заспокоював жінку та допомагав відволіктись від важких думок.

– Подруга подарувала мені на день народження схему ікони, яка довгий час лежала в шухляді, аж доки не вирішила вишити її. Мені дуже сподобалось працювати над цією роботою, адже відчувала спокій на душі. Відтоді постійно щось вишиваю і роздаровую, майже нічого не лишаючи собі. Є мої роботи і за кордоном – дві вишиті картини поїхали в Швецію, – розповідає пані Оксана.

З тим, що вишивка добре заспокоює, погоджується і Ірина Смірнова. Розповідає, що коли 9 місяців перебувала у стані невідомості, коли її чоловік вважався зниклим безвісти, то засинала із голкою в руках. А от Ірина Колєснікова зізнається, що востаннє брала до рук голку і нитки багато років тому, коли вишивала собі весільний рушник. Зате зараз із задоволенням відновлює призабуті навики і зараз закінчує стильну білу сорочку із чорним орнаментом у модному стилі «бохо».

– Востаннє вишивала, коли ще навчалась у школі, – долучається до розмови Надія Упорова. – А після смерті чоловіка у 2014 році не знаю чому, але якось потягнуло мене до вишивання. Клала молодшу донечку спати, старша була в садочку, а я сідала за вишивання ікон, які також дарувала добрим людям, котрі нам допомагали. Одна з робіт вже поїхала в родину української діаспори в Німеччину, а ще одну готую до відправки у Канаду.

Жінки зі спільним горем гуртуватись почали останні два роки – збираються в рамках громадської організації «Берегиня», яку очолює Ірина Цигикал, а також на різноманітних благодійних акціях, у поїздках на відпочинок та реабілітацію, котрі організовують волонтерські організації.

– Коли залишаєшся наодинці зі своїм горем, то хочеться «розклеїтись» і постійно плакати, але коли зустрічаєш дівчат, котрі перебувають у такій же «шкурі», то береш себе в руки і тримаєшся. Відчуваємо величезну підтримку одна від одної, адже розуміємо, що переживає кожна із нас, – зазначає Ірина Колєснікова, котра  втратила на війні свого 20-річного сина, але завдяки спілкуванню  та дружбі із подругами по нещастю, нині відчуває полегшення.

– Часто доводиться чути, що люди заздрять моїй  життєрадісності на світлинах у соцмережах, – каже Ірина Смірнова. – А я думаю, якби ви знали, як мені «добре». Те, що насправді відбувається в моїй душі, знають лише жінки, які пережили те саме. А для решти світу я буду усміхнена, бо не хочу чути співчуття. Зараз я навчилась радіти кожній дрібничці, аби не доводити себе до депресивного стану.

У греків існує легенда про трьох сестер – Мойр, богинь долі, що прядуть нитку людського життя. Вона рветься, плутається, а вони все прядуть і прядуть… Такими є й і ці жінки: мужні і незламні, які, втративши чоловіка, сина, рідну кровиночку, відроджуються, перетворюють нестерпний ниючий біль на любов, знаходять нові сили і йдуть далі. Живуть… Живуть заради пам’яті, заради теплих спогадів, прядуть «нитку життя», створюючи візерунки тепла, затишку, надії, оберегу.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

 

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up