Ці публікації я вибрав із радянської літератури і преси тих часів тільки тому, що у них ідеться про подвиги. Про негаразди, які спіткали тих молодих лейтенантів і їхніх підлеглих, писати негідно. Війна має різні грані, але, рано чи пізно, у ній настає перемога.
Першими прийняли удар ворога
22 червня 1941 року опівночі, західніше Володимира-Волинського, на наш бік перейшов німецький солдат Ліскоф. Коли йому стало відомо, що о 4-ій годині почнеться напад, він, ризикуючи бути вбитим своєю охороною або радянськими прикордонниками, тихо переплив річку Західний Буг. Чому? Може, тут було його родинне коріння? Адже, за переписом 1897 року, у Володимир-Волинському повіті проживало понад 15 тисяч осіб німецького населення.
Допитували цього Ліскофа, мабуть, у будівлі колишнього домініканського монастиря, де тоді знаходився штаб 90-го прикордонного загону. Повідомлення полетіло до Львова, до генерала В. А. Хоменка, начальника прикордонних військ Українського округу.
У штабі ще вивчали одержану телеграму, а наші прикордонники вже зустрічали вогнем фашистські дивізії. Серед 485-ти застав західного кордону, які першого дня вступили у бій, було 16 із 90-го Володимир-Волинського загону. Тільки о 8.50 із повідомлення генерала В. Хоменка стало відомо, що о 5.00 22 червня 1941 року на ділянці 12-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону німецькі війська порушили наш державний кордон.
Дві доби вели героїчну боротьбу перша застава у с. Коритниця і друга – у селі Чернявка. До 27 червня група А. Левінцова вела бій в одному із дзотів Устилуга. Дванадцять діб відбивала ворожі атаки 13-а прикордонна застава під командуванням лейтенанта О. Лопатіна у с. Скоморохи. Військовослужбовці одинадцятої застави (с. Заболотці) на чолі з командиром лейтенантом Ю. Уткіним бились з фашистами до 13-ої години, хоча ще о 9.00 одержали наказ відійти зі своїх рубежів. Командир дев’ятої застави лейтенант Ф. Кузьмін, маневруючи на місцевості та знищуючи дрібні групи ворога, о 20-ій вечора привів своїх бійців із с. Кречів до Володимира. Дві доби насмерть стояли бійці шостої прикордонної застави з лейтенантом О. Неєзжалим у селі Вигаданка.
Того страшного ранку начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Пуркаєв повідомляв: «На 9.00 22 червня 1941 року ворог розпочав форсування річки Західний Буг на ділянці Любомль-Володимир-Волинський. Артвогнем обстріляні Устилуг та Володимир. У районі Лишні (на південний захід від нашого міста) діють дрібні групи противника. Укріпрайон вогню не відкривав. У районі Устилуга з’явилася диверсійна група, одягнута у нашу військову форму. Для ліквідації вжито заходи. О 6.20 у районі Ківерців збитий німецький двомоторний літак»…
Із цього денного повідомлення начальника оперативного відділу штабу зони протиповітряної оборони Київського особового військового округу майора Захаренка: «9.25 – упав збитий нашим винищувачем літак противника у м. Луцьк. 10.17 – дев’ять літаків бомбардували Ковель. 10.55 – німці бомбардують Луцьк, Володимир-Волинський, Ковель. Горять склади бензину у Володимирі-Волинському. 12.03 – під час нальоту на Ковель збитий ворожий літак. 16.52 – повітряний бій у районі Луцька вісімнадцяти німецьких бомбардувальників з нашими винищувачами (кількість не вказана). 12.25 – у районі Ковеля спостерігалася висадка десанту, чисельність не встановлена. 13.23 – у село Марківці, у районі Торчина, увійшла група ворожих мотоциклістів до 200 чоловік».
Про авіаційний полк, який базувався в моєму Могильному, – ніде жодного слова. Але відомо, що більшість літаків лежали розібраними у фанерних ящиках. Молоді лейтенанти, які у травні прибули на це льотне поле, ще не вміли добре злітати, а «стариків», які могли б іти у бій, тут просто не було…
У числі перших, хто захищав Володимир-Волинську ділянку кордону, були воїни і командири 87-ої стрілецької і 41-ої танкової дивізій. Ось як це подав в урядовій телеграмі 9 травня 1986 року першому секретарю міськкому партії Ростиславу Чап’юку перший заступник міністра оборони СРСР: «Колишня 41-а танкова дивізія, в якій розпочалася моя військова служба, в перших числах червня разом з іншими дивізіями 5-ої Армії завдали сильного контрудару і гнали фашистів майже 20 кілометрів. Ворога не вдалося тоді зупинити, але мужня, стійка оборона, сміливі контрудари відіграли важливу роль – противник не досяг поставленої мети».
Гітлерівці не заволоділи нашими землями. Українці витримали 1225 днів (83,3 відсотка загальної тривалості Великої Вітчизняної війни). Останній населений пункт тодішньої УРСР (ст. Лавочне) було визволено 8 жовтня 1944 року. Але наші бійці не шукали на цій станції лавочку для відпочинку – попереду у них був Берлін і така очікувана Перемога.
Без рук від комполку до генерал-полковника
Лейтенант Василь Петров, який після закінчення Сумського артилерійського училища прибув на Володимир-Волинський укріпрайон, пізніше згадував: «Проснувся я від розривів снарядів, які гриміли поряд з нашими казармами. Сипалася штукатурка, скло розліталося навкруги. Війна! Я подивився на годинник, стрілки показували 3 год. 2 хв. З цієї хвилини закінчилася моя юність, а мені ж тільки 19! Тиждень тому приїхав зі своїми друзями-випускниками у місто Львів для подальшого розподілу по військових частинах. У трамваї ми засунули свої чемодани під сидіння, але зайшли такі гарні панянки, що ми уступили їм місце і проїхали ще три зупинки, поки не вийшли дівчата. Назад, до штабу, вже крокували у повній викладці».
Так, наші військові частини, які базувалися на самому кордоні, відступали. Відступив і лейтенант Василь Петров. Але восени 1943 року уже капітан Василь Степанович Петров, командир артилерійського полку, наступав. Точніше, форсував Дніпро. І коли дізнався, що його друг Григорій Болелий поранений, кинувся йому на допомогу. Санітари підібрали «вбитого» Петрова і його товариша і збиралися захоронити у братській могилі. Але його артилеристи не повірили, знайшли свого командира у морзі, де він, ледь дихаючи, лежав у калюжі крові. Хоча хірург сказав: «Ми його не врятуємо!», офіцер з українським прізвищем Галушко дістав пістолет і наказав розпочати операцію. Лікар оперував юнака, в якого вже не було кистей обидвох рук.
Багато днів він кричав і просив тільки води. Минули місяці, і його вирішили перевезти до московського інституту протезування. Авіація допомогла звичайним маленьким У-2. На півдорозі літак, що не мав опізнавальних знаків санітарної авіації, оточили два «мессери». Медсестричка руками закрила очі товаришу майорові, а він про себе казав: «Збивай! Кому я такий потрібен?» Йому минув тоді 21 рік. Та «мессери», мабуть, вирішили лише нагнати страху на У-2, а боєприпаси залишити для винищувачів.
В інституті протезування Петров мовчки гойдався на ліжку. Він не міг написати рідним, які вже отримали похоронку, що живий. А коли медсестри вітали його із присвоєнням звання Героя Радянського Союзу, не міг їх обійняти.
Після виписки його зустрічали друзі:
-Полк чекає на свого командира!
– По-вашому, я ще зможу воювати? – запитав і почув відповідь:
– Не одними ж руками воюють.
У 1944-ому він повернувся у свою частину, війна вже йшла на німецькій території. Фронтом розійшлася звістка, що артилерійським полком командує безрукий майор. У одному з боїв кулі «прошили» Петрову ноги і він знову потрапив до шпиталю. Незабаром одержав другу зірку Героя.
Після війни маршал Василевський доповів Сталіну про безрукого підполковника. «Нехай служить пожиттєво», – відповів той. Служив Петров заступником командувача нашого Прикарпатського військового округу. Генерал-полковник на вихідні виїздив у гори, піднімався по кручах, падаючи на каміння, взимку щодня приймав снігові ванни. Навчився писати за допомогою протезу спочатку своє військове звання і прізвище, а потім – написав два мемуари і дисертацію. Два його сини також стали офіцерами.
***
До мого рідного села не повернулися з фронту Микола Афанасійович Хом’як, Петро Юхимович Рибіцький, Данило Васильович Луцюк, Петро Остапович Ящук, Іван Микитович Дмитрук, Олексій Данилович Данилюк, Федір Єрмолайович Хом’як, Іван Васильович Дацюк. Вічна їм пам’ять.
Петро ПІДГУРЕЦЬ.