На головну з редакційної пошти Як починалася війна на нашій землі

Як починалася війна на нашій землі

Ці публікації я вибрав із радянської літератури і преси тих часів тільки тому, що у них ідеться про подвиги. Про негаразди, які спіткали тих молодих лейтенантів і їхніх підлеглих,  писати  негідно. Війна має різні грані, але, рано чи пізно, у ній настає перемога.

Першими прийняли удар ворога

- реклама -

22 червня 1941 року опівночі, західніше Володимира-Волинського, на наш бік перейшов німецький солдат Ліскоф. Коли йому стало відомо, що о 4-ій годині почнеться напад, він, ризикуючи бути вбитим своєю охороною або радянськими прикордонниками, тихо переплив річку Західний Буг. Чому? Може, тут було його родинне коріння? Адже, за переписом 1897 року, у Володимир-Волинському повіті проживало понад 15 тисяч осіб німецького населення.

Допитували цього Ліскофа, мабуть, у будівлі колишнього домініканського монастиря, де тоді знаходився штаб 90-го прикордонного загону. Повідомлення полетіло до Львова, до генерала В. А. Хоменка, начальника прикордонних військ Українського округу.

У штабі ще вивчали одержану телеграму, а наші прикордонники вже зустрічали вогнем фашистські дивізії. Серед 485-ти застав західного кордону, які першого дня вступили у бій, було 16 із 90-го Володимир-Волинського  загону. Тільки о 8.50 із повідомлення генерала В. Хоменка стало відомо, що о 5.00 22 червня 1941 року на ділянці 12-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону німецькі війська порушили наш державний кордон.

Дві доби вели героїчну боротьбу перша застава у с. Коритниця і друга – у селі Чернявка. До 27 червня група А. Левінцова вела бій в одному із дзотів Устилуга. Дванадцять діб відбивала ворожі атаки 13-а прикордонна застава під командуванням лейтенанта О. Лопатіна у с. Скоморохи. Військовослужбовці одинадцятої застави (с. Заболотці)  на чолі з командиром лейтенантом Ю. Уткіним  бились з фашистами до 13-ої години, хоча ще  о 9.00 одержали наказ відійти зі своїх рубежів. Командир дев’ятої застави  лейтенант Ф. Кузьмін, маневруючи на місцевості та знищуючи дрібні групи ворога,  о 20-ій вечора привів своїх бійців із с. Кречів до Володимира. Дві доби насмерть стояли бійці шостої прикордонної застави з лейтенантом О. Неєзжалим у селі Вигаданка.

Того страшного ранку  начальник  штабу Південно-Західного фронту генерал-лейтенант Пуркаєв повідомляв:  «На 9.00  22 червня 1941 року ворог розпочав форсування річки Західний Буг на ділянці Любомль-Володимир-Волинський. Артвогнем обстріляні Устилуг та Володимир. У районі Лишні (на південний захід від нашого міста) діють дрібні групи противника. Укріпрайон вогню не відкривав. У районі Устилуга  з’явилася диверсійна група, одягнута у нашу військову форму.  Для ліквідації вжито заходи.  О 6.20  у районі Ківерців збитий німецький двомоторний літак»…

Із цього денного повідомлення  начальника оперативного відділу штабу зони протиповітряної оборони Київського особового військового округу  майора Захаренка: «9.25 – упав збитий  нашим винищувачем літак противника у м. Луцьк. 10.17 – дев’ять літаків бомбардували  Ковель.  10.55 – німці бомбардують Луцьк, Володимир-Волинський, Ковель.  Горять склади бензину у Володимирі-Волинському.  12.03 – під час нальоту на Ковель збитий ворожий літак. 16.52 – повітряний бій у районі Луцька вісімнадцяти німецьких бомбардувальників з нашими винищувачами (кількість не вказана). 12.25 – у районі Ковеля спостерігалася висадка десанту, чисельність не встановлена. 13.23 – у село Марківці, у районі Торчина, увійшла група ворожих мотоциклістів до 200 чоловік».

Про авіаційний полк, який базувався в моєму Могильному, –  ніде жодного слова. Але відомо, що більшість літаків лежали розібраними у фанерних ящиках.  Молоді лейтенанти, які у травні прибули на це льотне поле, ще не вміли добре злітати, а «стариків», які могли б іти у бій, тут просто не було…

У числі перших, хто захищав Володимир-Волинську ділянку кордону, були воїни і командири 87-ої  стрілецької і 41-ої танкової дивізій. Ось як це подав в урядовій телеграмі 9 травня 1986 року першому секретарю міськкому партії  Ростиславу Чап’юку перший заступник міністра оборони СРСР:  «Колишня 41-а танкова дивізія, в якій розпочалася моя військова служба, в перших числах червня разом з іншими дивізіями 5-ої Армії завдали сильного контрудару і гнали фашистів майже 20 кілометрів. Ворога не вдалося тоді зупинити, але  мужня, стійка оборона, сміливі контрудари відіграли важливу роль – противник не досяг поставленої мети».

Гітлерівці не заволоділи нашими землями. Українці витримали 1225 днів (83,3 відсотка загальної тривалості Великої Вітчизняної війни). Останній населений пункт тодішньої  УРСР (ст. Лавочне) було визволено 8 жовтня 1944 року. Але наші бійці не шукали на цій станції лавочку для відпочинку – попереду у них був Берлін і така очікувана Перемога.

Без рук від комполку до генерал-полковника

Лейтенант Василь Петров, який після закінчення Сумського артилерійського училища прибув на Володимир-Волинський укріпрайон, пізніше згадував: «Проснувся я від розривів снарядів, які гриміли поряд з нашими казармами. Сипалася штукатурка, скло розліталося навкруги. Війна! Я подивився на годинник, стрілки показували 3 год.  2 хв.  З цієї хвилини закінчилася моя юність, а мені ж тільки 19! Тиждень тому приїхав зі своїми друзями-випускниками у місто Львів для подальшого розподілу по військових частинах. У трамваї ми засунули свої чемодани під сидіння, але зайшли такі гарні панянки, що ми уступили їм місце і проїхали ще три зупинки, поки не вийшли дівчата.  Назад, до штабу, вже крокували у повній викладці».

Так, наші військові частини, які базувалися на самому кордоні, відступали. Відступив і лейтенант Василь Петров. Але восени 1943 року уже капітан Василь Степанович Петров, командир артилерійського полку, наступав. Точніше, форсував Дніпро. І коли дізнався, що його друг Григорій Болелий поранений, кинувся йому на допомогу. Санітари підібрали «вбитого» Петрова і його товариша і збиралися захоронити у братській могилі. Але його артилеристи не повірили, знайшли свого командира у морзі, де він, ледь дихаючи, лежав у калюжі крові. Хоча хірург сказав: «Ми його не врятуємо!»,  офіцер з українським прізвищем Галушко дістав  пістолет і наказав розпочати операцію. Лікар оперував юнака, в якого вже не було кистей обидвох рук.

Багато днів він кричав і просив тільки води. Минули місяці, і його вирішили перевезти до московського інституту протезування. Авіація допомогла звичайним маленьким У-2. На півдорозі літак, що не мав опізнавальних знаків санітарної авіації, оточили  два «мессери».  Медсестричка руками закрила очі товаришу майорові, а він про себе казав: «Збивай! Кому я такий потрібен?» Йому минув тоді  21 рік. Та «мессери», мабуть, вирішили лише нагнати страху на У-2, а боєприпаси залишити для  винищувачів.

В інституті протезування Петров  мовчки гойдався на ліжку. Він не міг написати рідним, які вже отримали похоронку, що живий. А коли медсестри вітали його із присвоєнням звання Героя Радянського Союзу, не міг їх обійняти.

Після виписки його зустрічали друзі:

-Полк чекає  на  свого командира!

– По-вашому, я ще зможу воювати? – запитав і почув відповідь:

– Не одними ж руками воюють.

У 1944-ому він повернувся у свою частину, війна вже йшла на німецькій території. Фронтом розійшлася звістка, що артилерійським полком командує безрукий майор.  У одному з боїв  кулі «прошили» Петрову ноги і він знову потрапив до шпиталю. Незабаром одержав другу зірку Героя.

Після війни маршал Василевський доповів Сталіну про безрукого підполковника. «Нехай служить пожиттєво», – відповів той.  Служив Петров заступником командувача  нашого  Прикарпатського військового округу. Генерал-полковник на вихідні виїздив у гори, піднімався по кручах, падаючи на каміння, взимку щодня приймав снігові ванни. Навчився писати за допомогою протезу спочатку своє військове звання і прізвище, а потім – написав два мемуари і дисертацію. Два його сини також стали офіцерами.

***

До мого рідного села не повернулися з фронту Микола Афанасійович Хом’як, Петро Юхимович Рибіцький,  Данило Васильович Луцюк, Петро Остапович Ящук,  Іван Микитович Дмитрук, Олексій Данилович Данилюк, Федір Єрмолайович Хом’як, Іван Васильович  Дацюк. Вічна їм пам’ять.

Петро ПІДГУРЕЦЬ.

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -