Життя на пенсії – це  лише початок нового періоду та нові можливості, доводить на власному прикладі письменниця з Тернополя, членкиня Національної спілки письменників Ніна Фіалко. Після 36-річної роботи кухарем-кондитером лише на заслуженому відпочинку вона відкрила свій письменницький талант і пізнала свою справжню місію. За десять останніх років вийшли друком 17 її книг та збірок повістей. І нині 76-річна авторка продовжує активну творчу діяльність.

Днями Ніна Фіалко побувала на Волині на запрошення Локачинської біблотеки і протягом двох днів провела п’ять творчих зустрічей в Локачах, Іваничах, Нововолинську, а також у Володимир-Волинській районній бібліотеці.

- реклама -

На зустрічі із володимирськими шанувальниками Ніна Фіалко розпочала розповідь про життєвий та творчий шлях із дитинства, яке минуло у важкі повоєнні роки. Саме тоді вона отримала травму, яка наклала відбиток на все життя – її ще немовлятком, поки батьки були на роботі, бавили старші діти, та якось ненароком скинули з високої лежанки. Немовля так і пролежало на холодній долівці, аж доки не заснуло, а невдовзі у дитини виявили туберкульоз кульшового суглоба. Лікувати Ніну почали вже у 50-х роках, коли в Київському ортопедичному інституті їй провели серію операцій. Завдяки цьому вона змогла вести повноцінне життя – ходити, бігати, танцювати, але, накульгуючи на одну ногу.

Та попри свою інвалідність, жінка ніколи не користувалась пільгами на які має право, адже переконана, що є люди, які більше потребують допомоги від держави. Закінчила Ніна Фіалко Уманську бухгалтерську школу, де вивчилась на рахівника сільського господарства і в неповні 16 років вже нараховувала трудодні в колгоспі. Та згодом зненавиділа цю роботу через яку не мала жодної вільної хвилини, тому вирішила вступити до Київського технікуму харчової промисловості, аби опанувати кондитерський та хлібопекарський фах. Після закінчення технікуму працювати по направленню поїхала до Тернополя на хлібозавод.

– Не все було вже в рожевих тонах протягом життя, але тепер розумію, що все невипадково. Значить Господь готував мене таким чином до цієї писанини,бо якби  не мала різного життєвого досвіду, то важче було б описувати того чи іншого героя. Адже якщо ти сам не кохав, не відчував болю чи страху, то передати словами так, аби в це повірив читач, неможливо, – розповідає письменниця.

Ніна Фіалко каже, що завжди вважала себе щасливою жінкою, адже змогла себе реалізувати як у професійному, так і в особистому житті. Вийшла заміж, народила двох синів. Працювала кухарем у їдальнях великих підприємств. Та в 90-х роках робітничі їдальні зачинялись разом із заводами. Жінка втратила роботу, а натомість погіршився стан здоров’я.

– Якось прокинулась після чергового післяопераційного наркозу, а всього їх у мене було сім, зовсім іншою людиною. Просто інакше почала дивитись на життя. Зрозуміла, що на роботу мене вже ніхто не візьме, а їхати закордон  нема здоров’я. З’явився страх, що я вже прожила своє життя і нічого не лишила після себе. Тому почала думати, що  можу залишити у спадок. Спочатку кинулась у вишивання картин, які роздаровувала рідним та близьким. Та згодом виявилось, що це зовсім не той шлях, – розповідає пані Ніна.

Покінчивши  з вишиванням, жінка узялась описувати усіх членів своєї родини, розповіді про яких занотовувала у звичайних шкільних зошитах. Таким чином надіялась зберегти родинну пам’ять, яка лишиться для наступних поколінь. Написані мемуари відправляла родичам поштою та з нетерпінням чекала їхніх відгуків. Зізнається, що не всі з них одразу сприйняли ці розповіді, були навіть і образи, але згодом дійшли порозуміння.

– Коли я вже це пережила, то була готова до того, щоб писати щось більше . На початку 2000-х почався бум заробітчанства, коли багато людей, а особливо жінок, ринули закордон. Після двох років таких заробітків повернулась додому і моя сусідка, котра розповіла про всі свої митарства в Італії, про які соромилась зізнаватись родині. Ця історія і лягла в основу моєї першої книги «Зламані жоржини».  Можливо, вона вийшла літературно недосконалою, адже написана початківцем-письменником, яка ще вчора була кухаркою, – зазначає авторка.

Свій дебютний роман жінка писала звичайною кульковою ручкою, тому діти, подивившись на каторжну працю мами, подарували їй комп’ютера. Першими читачами Ніни Фіалко були її друзі та рідні, утім цього було недостатньо, адже авторка хотіла, аби її книга дійшла до більш широкого кола. Та тут на письменницю-початківцю чекало чимало випробувань, адже жодне видавництво не хотіло друкувати її працю – багато хто не наважувався братись за розкручування нового імені, зважаючи на зрілий вік авторки. А відтак перші свої три книги вона видала за власний кошт невеликим накладом та розповсюджувала їх у крамницях Тернополя.

Минуло три роки, відколи Ніна Фіалко принесла у видавництво «Богдан» свій перший роман. І книги нарешті таки дочекались свого «зоряного» часу після того, як їх прочитала дружина видавця та високо оцінила. З того часу і почалась їхня співпраця – за один рік видали усі три книги авторки. Таким чином вони дійшли до широкого кола читачів, зачіпаючи найглибші струни душ. На адресу Ніни Фіалко почали надходити відгуки від жінок-заробітчанок, які ділились її книгами закордоном, підтримуючи таким чином одна одну у важкі хвилини.

Це надихнуло авторку на написання нових книг, де переплітаються різні життєві долі. Письменниця зауважує, що навмисне не вносить у сюжет більше, ніж 4-5 героїв, аби не заплутувати читачів. Героїв «відправляє» в Іспанію, Італію, Грецію, Росію та інші країни. Коли починає писати, то вже знає який буде кінець. А от щодо назви, то не завжди одразу знає, як називатиметься новий роман. На прохання своїх читачів навіть погодилась змінити назву книги «Хочу у Тарасюківку», яку вони визнали невдалою. Тому наступне видання роману вийде під назвою «Шукачі земного раю».

У своїх книгах любить порушувати різні соціальні проблеми та явища – трудова міграція, сурогатне материнство, конфлікти поколінь. Цікавлять письменницю і історична тематика, тому написала книгу про УПА та сучасних героїв війни, яка нині триває у нашій країні.

– Моя творча «кухня» нічим не відрізняється від інших письменників, – каже Ніна Фіалко. – Спочатку писала лише восени і взимку, бо влітку була зайнята на дачі та з онуками. Тепер внуки підросли, дачі позбулася, а творчий процес заволодів мною цілком і безповоротно. Сюжет для книжок беру з життя, якийсь час виношую в собі, шукаю пояснення тим, чи іншим вчинкам своїх героїв, а потім сідаю за комп’ютер. Праця не легка, бо потребує зосередженості й усидливості. Найбільшу насолоду отримую під час написання творів, але, коли ще й чую добрі відгуки про свою працю, розумію, що «мучуся» не даремно.

Деякі критики зауважують, що Ніна Фіалко пише надто просто на що та зауважує, що і постмодернізм не усім до душі, тож свого читача авторка вже завоювала і щиро вдячна їм за підтримку. Своїм прикладом вона довела, що творчі люди бувають і серед кухарок, а пенсійний вік – це не закінчення життя, а можливість для здійснення своїх давніх мрій.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

comments powered by HyperComments
- реклама -