Колеги й колишні студенти пам’ятають Івана Губаря, котрий майже 40 років очолював педагогічне училище, високим, струнким, енергійним. Дуже добрим і справедливим – він умів підтримати, порадити, мудро і розважливо вийти із конфлікту, уникаючи образ і голослівних  звинувачень. І ніколи не підвищував голос, навіть, коли треба було насварити підлеглого, натомість дивився прямо в очі, витримував паузу і спокійно розпитував, що трапилося, або обґрунтовував свою позицію. Вмів дуже доступно пояснювати біологію, яку викладав, і ніколи не ставив «двійок», казав, це вбиває бажання братися до книжки.

Він став батьком  не лише своїм синам, а й кільком поколінням студентів і перетворив заклад на один і з найпрестижніших на Волині, куди за досвідом приїздили з усієї України.

- реклама -

Ніколи не чув від батька грубого слова

Іван Губар родом із Запорізької області, з великого приазовського села Партизани (у 1917 році місцеві селяни організували загін, щоб боротися проти царя). Він добре пам’ятає 1933-й,  мав уже чотири роки. Материні батьки залишилися живими, бо втекли на Кавказ, коли їх розкуркулили, а дід і баба по батькові тоді померли, пухли від голоду і його батьки. А  дітей врятували дитячі ясла, які відкрив молодий голова колгоспу на прізвище Чистік. «Коли мама, повертаючись з роботи, заходила за нами, – згадує чоловік, – я клав їй у руки свій кусочок хліба, який нам давали, відправляючи додому, а менший брат Іллюша, якому йшов другий рочок,  плакав і не ділився (він потім став доцентом Дніпропетровського університету і  навчав Юлію Тимошенко)”.

Про початок війни Іван почув від батька. Того ранку хлопці поїхали до моря купати колгоспних коней. 12-річного Ваню посадили на необ’їждженого жеребця,а  спускаючись крутим схилом до води, малий зірвався з коня. Хвилювався, аби не дісталося від батька. Бо  той любив в усьому порядок, мав сувору вдачу.  Щоправда, ніколи не лаявся і не дозволяв цього іншим. При ньому гречніше поводилися звиклі до матюків сільські чоловіки, аби лиш хто сказав: «Тихіше, хлопці, Гаврило йде!» Тому, Ваня, коли приїхав додому з обдертою щокою, побоюючись, підійшов до тата і відразу зізнався, що впав з коня. Та батько, якось незвично серйозно глянувши на малого, не став сварити, натомість сказав:

– Нічого, сину. Ти знаєш, війну німці об’явили, – й додав, – але все одно ми переможемо.

Гітлерівці в’їхали у село на мотоциклах. Але у Партизанах не стояли. Батько під Ростовом потрапив до полону і повернувся додому, бо пощастило втекти з концтабору – конвоїри не помітили, як сховався на підводі, що стояла на повороті дороги. Коли Приазов’я звільнили радянські війська, його знову мобілізували, до кінця війни чоловік служив в обозі, очевидно через уже немолодий вік, мав близько 50-ти років.

Професію сам не обирав

Іван мріяв вступити у військове училище, адже старший брат, пройшовши війну, повернувся капітаном із чотирма орденами та двома десятками медалей. Але у школу приїхали представники Бердянського учительського інституту і примусово зарахували на навчання всіх десятьох випускників 47 року.

Це був страшний рік, на Півдні України лютував голод. Студентам безплатно в інститутській їдальні давали борщ або суп, і, найголовніше, півкілограма хліба на день. Яка ж то радість була! «Та ще ж на базарі у Бердянську  все тюлькою завалено, бичками! – ото так студенти виживали», – згадує Іван Гаврилович.

Через два роки він закінчив природничо-географічний факультет. Третє липня 1949 року запам’ятав на все життя, бо у цей день і диплом одержав, і одружився із однокурсницею Марією. Дівчина родом із Новоспасівки, села за 20 кілометрів від Бердянська, звідки і славетна льотчиця Поліна Осипенко. «Між іншим,– хвалиться старенький вчитель, – це подружка моєї тещі».

    Увесь їхній випуск направили на Волинь. Згодом, уже заочно, обоє із дружиною закінчили Мелітопольський педінститут. Чому вступали не на Волині? Щоб була нагода навідатися на малу батьківщину. Чи не хотілося повернутися туди назовсім? «Батько інколи пропонував, – включається у розмову син Георгій, –  але мама казала, що нікуди звідси не поїдемо. Їй тут все подобалося – і люди, і природа, і клімат».

Педагогічну біографію молодий запорожець розпочав у другій, чоловічій школі. Першими учнями Івана Гавриловича були діти війни, майже  його ровесники, але він досі дивується їхній високій дисципліні. Це у жодне порівняння не йде із теперішньою Верховною Радою, обурюється старий вчитель, який не пропускає телевізійних новин. Серед тих його випускників – Ростислав Чапюк, котрий тривалий час керував нашим районом, київський професор Микола Хорунжий.

Прийняв без даху, а передав – із девятиповерховим гуртожитком

У 1954-му Івана Губаря призначили директором семирічки в Острівку, а потім перевели у п’яту, російську школу, яку очолював три роки. У грудні 61-го, напередодні новоріччя, його викликали до Києва, на затвердження директором педучилища. А слідом у Міністерство освіти прибула делегація вчителів п’ятої володимирської школи – із проханням не забирати від них Губаря, та ця поїздка залишилася безрезультатною.

Педучилище Іван Гаврилович прийняв без даху –  напередодні сталася пожежа. Із ремонтом, розповідає, допомогли – держава дала 700 тисяч карбованців, за ці кошти у приміщенні поміняли дах, підлогу, вікна. Іван Гаврилович завжди відчував підтримку земляка Владлена Рупчева, який тоді був першим секретарем райкому партії. За керівництва Івана Губаря  Володимир-Волинське педучилище докорінно змінилося. Воно стало першим в Україні таким закладом, де запровадили кабінетну систему.  Згодом відкрили відділення образотворчого мистецтва. Іван Гаврилович уклав угоду про співпрацю з Луцьким педінститутом, куди успішних випускників без екзаменів зараховували на подальше навчання. Училище почало носити  ім’я видатного українського вченого-мовознавця і поліглота, академіка Агатангела Кримського, котрий народився у нашому місті. Порівняно з іншими, тут вчилося найбільше хлопців, а це вважалося позитивом, адже у перспективі багато з них ставали директорами шкіл. Конкурс на вступ досягав восьми абітурієнтів на місце. А в училище приїздили за досвідом керівники й педагоги з усієї України. Одним із останніх своїх досягнень Іван Гаврилович вважає те, що зумів випросити у міністра освіти згоду і кошти на будівництво нового гуртожитку, у 86-му році це був перший дев’ятиповерховий будинок у місті.

   Вийшовши на пенсію у 1996 році, Іван Губар ще років з чотири працював на півставки,  викладав біологію й анатомію. Серед теперішніх викладачів коледжу чимало його вихованців.

У 80-х у педучилищі «викрили» націоналістку  

– Чи пам’ятаю Людмилу Ліщишин? – перепитує колишній директор і з подробицями розповідає історію, що мало не коштувала йому кар’єри. – Це дівча прибирало у кабінеті,  лаборантка, дружина майора, зробила їй зауваження, а воно огризнулося. Тоді жінка їй кинула:

– Ух ты, бандеровка!

А студентка у відповідь:

-Бандера – хороший чоловік. Чого ви мене обзиваєте?

Дізнавшись про цей випадок, директор викликав студентку до себе, каже, вона йому все розказала. Розпитав про родину, виявилося, батьки – залізничники, старший брат служить на кораблі далекого плавання. Цим фактом потім кегебістам і партійним керівникам він доводив випадковість інциденту. Адже, аби у цій сім’ї хтось був пов’язаний із ОУН чи УПА, хлопця у закордонні плавання не пустили б – стосовно цього  був суворий контроль.

Дівчину кілька разів викликали на допити у КДБ, виключили з комсомолу. На пленумі райкому партії доповідали, що у педучилищі викрили націоналістичну молодіжну організацію. А директору висунули вимогу:  поставити їй «двійку» на державному екзамені з суспільствознавства, щоб видати не диплом, а лише довідку про закінчення училища і направити на роботу для перевиховання на Схід України.

Пошкодувавши дівчину, котра протягом усього навчання мала високі оцінки з усіх предметів, перед останнім екзаменом Іван Гаврилович пояснив їй ситуацію і сказав: «Не знаю, як ти це зробиш, але йди і вчи підручник напам’ять».

Вона, пригадує старенький вчитель, на «відмінно» відповіла на всі основні й з десяток додаткових питань. Та коли голова комісії запропонував ставити випускниці «4» чи  «5», директор зізнався колегам: «Треба ставити «двійку», інакше завтра мене виженуть з роботи!»  Порадившись, все ж поставили Людмилі «трійку», завдяки цьому вона одержала диплом. А направлення їй виписали аж у Харківську область.

Торік володимирський краєзнавець Ярослав Царук розшукав цю випускницю. Жінка, котра проживає зараз у Червонограді, надіслала зворушливого листа, де описує ці події і називає Івана Гавриловича своїм ангелом-охоронцем.  А сам ангел-охоронець вважає, що тоді його не зняли з роботи лише завдяки сину, котрий служив у КДБ сусіднього райцентру.

Йому тис руку Брежнєв

Скільки має державних нагород? У 60-х роках став заслуженим вчителем України, на своє 50-річчя одержав орден Трудового Червоного Прапора, у 1986-му – орден Леніна.  Він почесний громадянин Володимира-Волинського.

Іван Гаврилович був делегатом всесоюзного з’їзду вчителів, під час якого бачив усю ідеологічну верхівку СРСР, там же за руку здоровався із самим Леонідом Брежнєвим. Трапилося це під час перерви, на перекурі, генеральний секретар ЦК КПРС підійшов привітатися з директором кременчуцького педучилища, з яким саме розмовляв Губар. Друзі потім жартували, аби не мив правицю.

У курсі подій завдяки сину й телевізору

Одружившись двадцятилітніми, із Марією Федорівною прожили у мирі і спокої 62 роки, виховали двох синів. Хлопці здійснили батькову мрію – стали офіцерами, а старший ще й материну. Бо у юності, вступивши до медінституту, вона не поїхала туди вчитися  через солідарність з подругою, котра не здала екзамен. Георгій закінчив медичний інститут та військово-медичну академію.

   Шість років тому дружина пішла у Засвіти, а Іван Гаврилович досі мешкає на вулиці Роксолани зі старшим сином, котрий, вийшовши на пенсію, повернувся на Волинь.

Колись мріяв, розповідає  старенький вчитель, завести хоч один вулик. «Я – пасічник з дитинства» ,-  каже про себе. Перед війною його батька преміювали  у колгоспі бджолосім’єю. Тож Іван ще підлітком звик і умів доглядати трудолюбивих комах, ніколи не боявся їхніх укусів. Мало не плакав, коли гітлерівці, відступаючи у 43-му році, принесли оберемок соломи й підпалили бджіл – аби забрати повні меду рамки. Згодом вдалося відновити вулики, після війни по шість відер меду за літо качали. На Волині свою мрію реалізував аж у1992 році. Тоді старший син почав будуватися у Вербі, там поставили кілька вуликів і, поки мав здоров’я, Іван Гаврилович пасічникував.

На свою малу батьківщину старий запорізький козак  в останнє їздив у 2004 році, коли помер старший брат. Зараз Іван Гаврилович залишився вже один із п’ятьох братів і сестер (крім них, ще двоє померли немовлятами). У Бердянську проживає багато їхньої рідні, розповідає Георгій Іванович. Хату баби Килини і діда Гаврила, що стояла перед сільською кузнею, продали, зосталася неподалік лише стара груша…

Як не прикро, але людині не дано протистояти часу. Хіба на балкон, на жаль, виходить тепер зі своєї квартири  міцний колись запорізький козак Іван Губар, котрий свого часу впевнено вистоював у суперечках із партійно-кадебіськими бюрокрами, гідно відвойовував інтереси свого педучилища. Та живе чоловік не лише спогадами, завдяки сину і телевізору він у курсі усіх політичних подій. Близько до серця сприймає війну на Донбасі, обурюється 88-річний Учитель діями політиків і дисципліною у Верховній Раді, радіє телефонним дзвінкам колишніх колег і друзів.

   Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -