На головну Новини Жінка-слюсар, що реанімує електродвигуни

Жінка-слюсар, що реанімує електродвигуни

   Троє дітей, шестеро онуків та понад тридцять років підприємницької справи із ремонту електродвигунів, які поєднуються із роботою на дачі та 20-ма гектарами орендованої землі. Ось така математика життя 60-річної володимирчанки Галини Войтюк. Важко повірити, що ця доглянута усміхнена жінка з акуратною зачіскою та манікюром на нігтях щодня бере до рук важкі металеві електродвигуни, що вийшли із ладу, та повертає їх до життя, отримуючи від цієї роботи неабияке задоволення.

    Побудували будинок на місці свого знайомства

- реклама -

Галина та Сергій Войтюки одружені уже сорок один рік. А знайомі значно довше, іще з юнацьких літ, адже жили неподалік – в районі школи-інтернату, а нині ліцею «Центр освіти». Майже пів століття тому територія стадіону навчального закладу була значно більша, ніж тепер, а місцеві діти любили тут проводити свій час, особливо на літніх канікулах. Пані Галина розповідає, що саме тут вперше зустріла на три роки старшого Сергія. Того дня йшов  сильний дощ і усі діти поховались під великим крислатим деревом. Між молодими людьми зав’язалась розмова та  одразу виникла симпатія, яка за деякий час переросла у серйозні стосунки та сім’ю.

А за декілька років, коли вже не було цього баскетбольного поля, на місці, де росло те саме доленосне дерево, Войтюки звели власний будинок, де народилось троє їх дітей. Тепер на це обійстя, що по дорозі до ліцею, не можливо не звернути увагу – дбайливо підстрижений газон, квітучі клумби, ландшафтні скульптури та дивовижний екзотичний кактус милують око. А поруч із цією красою – сільськогосподарська техніка, що свідчить про те, що тут живуть справжні господарі.

Біля будинку Войтюків майже завжди людно, адже саме сюди, у великий гараж, де знаходиться майстерня, звозять звідусіль зіпсуті електродвигуни, які ремонтують тендітні жіночі руки. Постійні клієнти знають – пані Галині можна довірити найскладніший механізм, адже з усім вона впорається і зробить так, що комар носа не підточить.

Від учня слюсаря до власного бізнесу

У приміщенні гаражу – цілі купи, як із поломаними, так і уже зробленими електродвигунами, на стінах – мотки дротів та роздруковані мотивуючі написи:

«Хто хоче працювати, той шукає засоби, хто не хоче працювати, той шукає причини». І в цьому царстві металу пані Галина усьому дає лад.

– Пересічна людина, яка вперше заходить до майстерні і бачить ці гори залізяччя, сприймає це як металобрухт, але для мене це не просто залізо, а речі, які можуть працювати та приносити якусь користь, – каже, усміхаючись, жінка.

Після закінчення бухгалтерських курсів Галина Войтюк працювала три роки в ощадкасі, що колись була у поштовому відділенні селища цукрового заводу. А після народження середньої донечки змушена була шукати іншу роботу, де субота вихідний день, адже часу на родину уже з двома дітьми потрібно було більше.

Тож у вересні 1985 року влаштувалась у сільгосптехніку, де працював і її Сергій, а ще раніше –  батько. Потрапила до електроцеху учнем слюсаря. На той час там працювало 60 людей, половина з яких були жінки. Галина дуже швидко опанувала новий фах і вже за лічені місяці вправно перемотувала дроти електричних двигунів. Підприємство обслуговувало не лише наш район чи область, а навіть і білоруських клієнтів, які привозили сюди двигуни.

– У 1993 році роботи було вже менше, а заробітну плату не виплачували місяцями. А в нас на той час уже було троє дітей, яких треба було чимось годувати. Подивившись на колег, які відкрили підприємницьку діяльність, наважилась і собі на власну справу. Вклали з чоловіком у необхідні матеріали усі сімейні заощадження, ризикуючи залишитись без кусня хліба. Та вже невдовзі отримали першого клієнта – колгосп села Привітне Локачинського району, – розповідає пані Галина.

Деякий час новоспечений підприємець поєднувала свою діяльність із основною роботою у сільгосптехніці, звідки приходила ввечері і, приготувавши вечерю та виконавши інші домашні справи, далі займалась двигунами в обладнаному під майстерню гаражі. За два роки пані Галині повідомили, що вона, як слюсар із найнижчим розрядом у цеху, потрапляє під скорочення. І хоча жінка проходила підвищення кваліфікації, отримавши четвертий розряд, цю відомість чомусь не внесли у її трудову книжку.

Новину про звільнення Галина сприйняла спокійно, адже тепер у неї було більше часу для розвитку своєї справи. Хоча зізнається, що підприємцям у 90-х роках було дуже непросто. Особливо легко було «вилетіти у трубу» через інфляцію, адже можна було придбати матеріали за високими цінами, а вже за місяць витрачені кошти перетворювались у копійки.

На щастя, клієнти у добросовісної і трудолюбивої Галини не переводились – спочатку це були колгоспи, потім фермерські господарства та місцеві підприємства. Зараз майстерні Войтюків довіряють свої електродвигуни такі потужні підприємства як «Гербор-холдинг», «П’ятидні»,  «Універсам», а також хлібозавод і багато інших.

Найбільш гаряча пора з ремонту електродвигунів  у жнива, коли активно працюють зерносушки, та в опалювальний період, коли найчастіше потребу у цім мають котельні. Кожен несправний двигун пані Галина розбирає, виймаючи звідти погорілі дроти, далі ізолює пази та намотує нові дроти того чи іншого діаметру за відповідною для кожного двигуна схемою. Робота ця дуже кропітка і вимагає неабиякої терплячості, уважності і посидючості. Відволікатись не можна навіть на те, щоб комусь «добридень» сказати, адже весь процес підрахунку схеми потрібно починати спочатку. На один механізм може піти як декілька годин, так і декілька днів роботи.

Та далеко не усі електродвигуни можна повернути до життя, зауважує пані Галина. Найчастіше це сучасні китайського виробництва, які навіть не розраховані на те, що їх можна розібрати та відремонтувати. Утім, і їх жінці-слюсарю вдається приборкати, замінивши низькоякісні дроти на більш довговічні мідні.

Попри усі складнощі роботи, Галина Войтюк зізнається, що ця справа приносить їй моральне задоволення, а деякими двигунами опікується, наче дітьми, навіть після ремонту  телефонує і запитує, як вони себе поводять, чи добре працюють. Каже, що звикла роботи свою роботу на совість, скрупульозно та високоякісно, адже інакше навіть не уміє.

– Людину можна обдурити раз чи двічі, а залізо не обдуриш, тому усе потрібно виконувати точно. Як і в кожну справу, сюди потрібно вкладати свою душу, відчуваючи кожен дротик та кожну деталь пучечками пальців, – додає жінка.

Відпочинок в бджолиній хатинці та справа, яку нема кому передати

Більшість роботи в майстерні Галина виконує сама. Каже, що інколи допомагає і чоловік, але він до інсульту більше займався полями, а їх у Войтюків було чимало – брали в оренду 20 гектарів землі, де вирощували і зернові, і буряки, і картоплю, і моркву, і цибулю. Реалізований восени врожай допомагав їм вивчити дітей у вищих навчальних закладах. Окрім цього, тримали свиней, бичків та іншу домашню живність.

Найкращим відпочинком та антистресом для жінки-підприємця є дача у Горичеві, де мають великий сад, город, пасіку з двома десятками бджолосімей та власний апітерапевтичний будиночок, який придбали три роки тому. З весни і до осені Войтюки на дачі щодня – після 18.00 зачиняють майстерню і їдуть у село, де на них чекають грядки та бджоли. Пані Галина каже, на роботі напружує мізки та ще й дихає випарами горілого, а на дачі на свіжому повітрі їх розвантажує.

Усі троє дітей Войтюків уже мають свої сім’ї, але нікуди не повиїжджали, живуть недалечко від батьків.  Та кому передати свою справу пані Галина не знає, адже з усіх дітей найбільш схожу професію обрав лише старший син, який теж підприємець, який нині заробляє на життя ремонтом холодильників. А брати якогось учня чи найманого працівника жінка теж не хоче, адже коли сама виконує роботу, то може бути впевненою за її високу якість.  Якщо ж її робитиме хтось інший, тоді вона за неї вже не ручатиметься. Сподівається, що може хтось з онуків, коли підросте, то теж зацікавиться цим ремеслом, хоча нав’язувати свою професію нікому не хоче.

Тетяна ІЗОТОВА.

 

 

 

comments powered by HyperComments setImmediate$0.9264260836484925$1
- реклама -