Коли німці захопили Польщу, особливо страшні часи настали для євреїв. Без суду і слідства винищували на Прибужжі цілі сім’ї. Родичі моєї мами, які проживали під Грубешовом, тоді переховували у себе на городі, у півкопах жита, єврейську родину.
Серед тих нещасних був старенький дідусь, який хворів на астму й часто кашляв. Аби цього не чули й нічого не помітили сусіди та перехожі, господарі й собі у ці дні на подвір’ї голосно розмовляли, кашляли, покрикували на курей, сварили дітей, тобто зчиняли всілякий, який могли шум, аби лиш заглушити кахикання старого єврея. Усі знали, що фашисти оголосили наказ: якщо у тебе знайшли єврея, то його закопували під порогом – і так живи! Часто убивали і самих господарів. Тож остерігатися було чого. У напруженні й страху минуло три доби, потім уночі прийшов посланець, забрав і перевів євреїв кудись далі, у надійнішу схованку.
А приблизно за два тижні після того уночі убили обох – і мою тітку, і дядька. Як пощастило врятуватися їхнім двом донькам – невідомо. Старшу, Надю забрав на виховання наш спільний дідусь Андрій у село Бережниця, а Софію – сестра її мами. Про долю Наді, газета «Слово правди» нещодавно розповідала у нарисі «Три щастя Надії-Ядзі».
Життя Софії складалося також непросто. Коли українців депортували з Холмщини, вона вирішила залишитися, прийняла польське громадянство і виїхала на захід Польщі. Вийшла заміж за тамтешнього хлопця, стала пані Зосею, народила й виховала дочку. Дівчина виросла, також одружилася із місцевим. Та молодій сім’ї заробленого ледь вистачало на їжу, заробітки у соціалістичній Польщі були невисокими. Тому вирішили пошукати щастя у США.
Почувши про рішення доньки й зятя, Зося пригадала, що після війни саме із Америки одержала звістку від євреїв, яких врятували її батьки. Ті люди дякували за порятунок. Але їхня адреса у жінки не збереглася, вона пам’ятала лише назву штату, звідки надійшло повідомлення. Тож перед виїздом мама Зося дала доньці записку із прізвищем євреїв: «Буде тяжко – шукайте їх!»
В Америці Зосині діти, за порадою інших емігрантів, влаштувалися працювати на м’ясокомбінат, яким володів нащадок росіянина-білогвардійця. Платили там добре, тож помаленьку, як кажуть, ставали на ноги. Уже й автомобіль купили. Однак, добре не знаючи мови, ні чоловік, ні жінка не могли здати екзамену на водійські права. Згадали тоді про врятованих у війну євреїв. Як не дивно, але цих людей, точніше, вже їхніх онуків, вдалося розшукати! Саме вони допомогли одержати права на водіння автівки, поручившись за польську сім’ю, як надійних, адекватних людей.
Інша сестра розповідала мені, що Зося, котра на той час овдовіла, також мала намір виїхати до дітей в Америку, але вдруге вийшла заміж і залишилася у Польщі.
Так склалося життя, що я ніколи не бачив своєї двоюрідної сестри Софії-Зосі, про її долю довідався від Надії (Ядзі). Не знаю мотивів трагедії, що сталася з батьками дівчат. Чув, ніби їх убили поляки за те, що були українцями, та, можливо, це було помстою за переховування євреїв чи банальне пограбування . Але тоді усі мовчали, бо були такі часи, що убивці могли безкарно ходити поруч. Проте, гріє душу той факт, що так далеко від рідної землі, за океаном, добро і жертовність дідів повернулися їхнім онукам.
Анатолій СІДЛОВСЬКИЙ,
м.Устилуг.
