На головну Блоги Життєві історії – інколи чоловіки плачуть

Життєві історії – інколи чоловіки плачуть

Коли літак відірвався від злітної смуги летовища в Едмонтоні, Сашко не стримався і… заплакав. Як у дитинстві, коли старші хлопці відібрали у нього іграшкового зайчика, подарованого мамою на день народження. Так, чоловіки сильні, вони не повинні проливати сльози, але ж  обличчя мого друга зросило лише кілька гірких краплин образи. Плакало його людське єство, не чоловіче. Єство, розчавлене тендітною, освіченою, красивою іноземкою, що значилась у документах дружиною і матір’ю його доньки Сонечки. Так було до вчорашнього дня…

Закінчивши університет, канадійка українського походження приїхала у Київ, вирішила пізнати батьківщину батька й діда. Родина її матері мала норвезьке коріння, яке чомусь  значно менше зворушувало душу дівчини.

В Україні життя вирувало. Використавши діаспорні зв’язки, Надійка влаштувалась на роботу у престижну школу, викладала математику дітям дипломатів, писала книгу про подорожі землею предків, відвідувала мистецькі акції, гуляла Хрещатиком. Усе було гаразд, аж… Настали часи першого Майдану, Помаранчевої революції. Надійка гаряче підтримала прагнення народу свого батька до кращого життя, розливала гарячий чай у пластикові горнятка  протестувальників, розносила по барикадах канапки з салом, чистила помічні від грипу помаранчі.

Якось дівчину запросили стати ведучою одного із заходів, організованого канадськими волонтерами. Її партнером по сцені виявився симпатичний і не менш талановитий театральний актор. Майдан продовжував стояти, а в душі Надійки вже відбулась переможна революція емоцій. Їхнє  із Зеником кохання за якийсь час принесло плоди – небажану, неочікувану вагітність. Актор  такого розвитку сценарію явно не очікував, бо мав у паспорті запис про одруження на поважній пані та мале дитинча, тому  по-кіношному накивав п’ятами. З розпачу Надійка потрапила у лікарню. А там, з переломами обох ніг, лежав  мій друг Сашко, його у Києві збила автівка, просто на пішохідному переході. Вдома, на Волині, подейкували, що то помста його колишньої дружини, одіозно заможної Іри.

Як часто трапляється у купе потягу, чи  лікарняній палаті, Надійка відкрила незнайомцеві душу, розповіла про все, страхала, що від безвиході перерве вагітність чи вчинить самогубство. Бо дуже переживала: що скажуть батьки? Покритка! Це ж ганьба для побожної української родини навіть у XXI столітті!

Сашко перейнявся долею канадської Катерини-нової, переконав бути вдячною батькові дитини за можливість материнства, адже сам пережив біль у стосунках. Його  колишня дружина ще немовлятком відібрала у нього доньку Міру,забороняла спілкуватись, а коли вдруге вийшла заміж, то спонукала нового чоловіка усиновити дівчинку.

Надійчині пологи  минули спокійно. З лікарні її забирав Сашко, у ролі батька дитини. Треба ж було порядній дівчині створити ілюзію сімейної ідилії!

За якийсь час молода мама почала благати Сашка: «Поїдь зі мною у Канаду, знову зіграй роль мого чоловіка й батька дитини, врятуй мене від ганьби – одружись на мені на якийсь час. Я придбаю тобі квитки, буду вдячна до скону віку». Мій друг погодився, як справжній лицар. На дворі лютувала зима – не відпускати ж напівбожевільну жінку з немовлям  самих у небо, за океан?

Проте…  Сашко був звичайним хлопцем, не актором, роль свою грав невміло,  новоспеченим канадським батькам не сподобався. Мусив нести тягар їх зневажливих поглядів і реплік, а коли стало зовсім нестерпно, то відвідував безплатні курси англійської мови, чистив подвір’я й вулицю від снігу. Сусіди тільки мовчки дивувались такому заокеанському зятеві-трудівнику. Тим часом щаслива матуся бавила новонароджену донечку, забувши про життєві негоди, нікого й нічого не помічаючи. Саме так здавалось Сашкові.

Різдво. За українською традицією сіли за стіл, вечеряти. На великій таці лежить гроно  бананів. Мій друг їх дуже любить, тому з насолодою з’їв три. Третій мало не застряг йому у горлі – від погляду-удару бабусі його усиновленої донечки.

Наступного ранку подруга-дружина викликала його на відверту розмову: «Мама просила переказати: через те, що ти з’їв аж три банани, тато залишиться сьогодні без порції, бо ти спожив його частку. Наша родина купує  фрукти двічі на місяць  у великому магазині за десять кілометрів від дому, там дешевше. Наступного разу поїдемо туди лише через два тижні»… Сашкові здалось, що банан ще й досі стоїть кілком, гострим кінцем штрикаючи у самісіньке серце.

По обіді мій друг пішов у найдорожчу крамницю міста, купив  величезне гроно бананів, приніс у будинок і поклав на найвиднішому місці, посеред столу. Потім тихцем зібрав речі, замовив таксі до летовища – купувати квиток в Україну, додому. На рідній Волині не ростуть банани, вони теж тут дорогі, але, коли люди ними пригощають один одного, то не рахують спожитого. Принаймні, до трьох.

Невдовзі зателефонувала Надійка, сказала, що вже повідомила в поліцію про те, що, мовляв, Сашко фізично знущався над нею, що подасть на позбавлення його батьківських прав, що канадійська віза йому віднині не світить як українцям європейська…

Літак набирав висоту, перемелюючи гвинтами гіркоту образи. Сашко тряс наплічник у пошуках чогось їстівного. «Плюх» – випала пачка розпакованих чіпсів. Від смаку картоплі душевний біль знову пришвидшив кроки,  замлоїли  кістки обох ніг, а в горлі знову постав кілок. Три картоплини… Як давно це було? Два десятиліття минуло від тої вечері, а  спогад пече свідомість ще й досі. У разів двадцять довше, ніж тривав перший шлюб.

Іра готувала їсти, чистила картоплю. Мірі тоді ще й рочку не виповнилось, на час декретної відпустки  вони мешкали у квартирі його батьків, щоб було кому допомогти юній, недосвідченій дружині.

– Що ти плануєш на вечерю? – запитав Сашко, увійшовши в квартиру після роботи, а за ним за якусь хвильку – мати й батько.

– На вас не розраховувала, часу не мала зварити. Я Мірочці готую три картоплинки зі сметанкою, – спокійно прозвучало у відповідь.

Під кухонним столом мовчазним докором стояв кошик з картоплею на цілу родину. Напевно, це  стало останньою краплею у чашу розлучення.

«Нічого, до наступного Різдва рани загояться, і від картоплі, і від бананів», – нарешті майнула обнадійлива думка у Сашковій голові. Бо подумати «до наступного одруження»  йому було… лячно. До сліз.

Світлана Федонюк.

comments powered by HyperComments
- реклама -