На головну Інтерв'ю «Живе першоджерело» славного шляхетного родоводу

«Живе першоджерело» славного шляхетного родоводу

   – Ви спілкуєтеся з живим першоджерелом- так каже про себе при зустрічі  Наталія Грабарчук. І має на це повне право. Бо це вона відкрила для світу дослідника Волині, вченого-археолога, краєзнавця, історика професора Олександра Цинкаловського, старшого брата своєї матері. Завдяки їй широкому загалу став відомим і родовід цієї шляхетної володимирської сім’ї, багатьох їхніх предків від 18-го століття з чисельними розгалуженнями аж донині.

На усій цій великій родині і на її власній долі глибоко відобразилися неспокійні і повні трагічних перипетій історичні катаклізми. Пані Наталія, котра від своєї матері прийняла роль берегині роду, й сама загартована тяжкими випробуваннями і болем втрат, сильна особливою духовністю, одержаною у спадок від своїх рідних. Їй притаманний невловимий, але відразу, з першої зустрічі відчутний особливий шарм, що поєднує живий гнучкий інтелект, незважаючи на роки, нев’янучу класичну і витончену жіночність і вроду, життєву мудрість і високу порядність та принциповість. Ця, здавалося б, звичайна вчителька-пенсіонерка – насправді людина неординарна. Спілкуючись з нею, наче читаєш найкращий підручник історії України, але живий, справжній, пронизливо щирий, чистий від перекручень і фальші.

- реклама -

Днями Наталія Назарівна зустріла  своє 85-річчя. Сердечно вітаючи  і бажаючи шановній ювілярці міцного здоров’я, пропонуємо читачам газети «Слово правди» фрагменти із розмов із нею про те, що довелося пережити їй особисто, про близьких їй людей, про наше місто, про життя…

 

   Моя мама  одна із восьми дітей титулярного радника акцизного управління Волинської губернії Миколи Цинкаловського та його дружини Христини Павлівни (з Нітецьких). У 20-х роках  вона вчителювала у родині поміщиків Бобків, де росла глухоніма дівчинка.

Батько – син селянина із Хмелівки, колишній студент-юрист, у революцію встиг послужити шифрувальником у більшовицького командарма Боженка. Потім розчарувався, побачивши відкритий бандитизм і пиятику. Розповідав, то були страшні часи – ставить на площі бочку одеський биндюжник, вилазить на неї і кричить: «Я– народний прокурор!».  Люди збираються, слухають і, не дай Боже, кому йти або в окулярах, з портфелем, чи в капелюсі – зразу стріляють! Отака була революція…  Тому він пішов у числі інших київських студентів й гімназистів захищати Київ від Муравйова. У бою під Крутами був тяжко поранений, довго лежав у комі у шпиталі Білої Церкви. Мав від того бою сильно покалічені руки. Повернувшись на Волинь, працював у конторі володимирського адвоката Сапригіна. Вінчалися батьки у дерев’яній церкві у Будятичах. Винаймали квартиру на вулиці Василівській, у Жуйводів. А потім, з допомогою материного брата Володимира, добудували хату, в якій і зараз живу.

Мама мала туберкульоз стегна, ходила з ціпком, але ніколи не виглядала нещасною. Унікальну на той час операцію їй зробив львівський професор і описав цей випадок у науковому журналі.

   У сім’ї усі мали різні політичні погляди. Дідусь Цинкаловський був переконаним монархістом, а його сини –  Микола – колчаківський офіцер,Олександр – український буржуазний націоналіст, Борис прийняв католицизм, Олексій понад усе любив коней, бджіл і собак, сільське господарство, книги і музику (з гітарою заледве  не спав, дуже гарно співав, добре копіював Вертинського),  Володимиру вся політика була «до лампочки» – він знав свою улюблену столярну справу і те, що мусить заробити й допомогти батькам. Але, незважаючи на розбіжність поглядів, конфліктів у хаті ніколи не було, кожен поважав думку іншого.  Мене на Різдво дідусь брав з собою у «Русскоє благотворительное общество», а тато з мамою – у «Просвіту». Частими гостями у нашому домі були активістки Союзу українок Ніна Річинська, пані Озерова, вчителька-галичанка красуня Леся Паєвська. А вечорами до нас сходилися знайомі та друзі, казали, що на чай, а насправді, щоб дізнатися про події у світі, бо не багато володимирчан  мали тоді радіприймач «Філіпс».

   За маминими словами, її брати більше боялися не батька, а матері й підкорялися їй навіть дорослими. Коли дядя Володя був червоноармійцем і бабця Христина Павлівна дізналася, що його послали з продзагоном забирати у селян хліб, вона прийшла у штаб, там було якесь керівництво, його товариші. Сказала лише два слова: «Володя, додому!»  Він встав і пішов за своєю мамою, на цьому його служба у червоних скінчилася. Якимсь дивом його не шукали і не розстріляли за дезертирство. Бабця з дитинства виховувала своїх п’ятьох хлопців у суворому дусі, цікавилася, що діти читають? Як бачила детектив, не питала, чия це книжка, відразу дерла її  – вважала, що детективи не дають нічого корисного, а тільки навчають жорстокості, а цього її дітям не треба. Заохочувала до класичної літератури.

Серед моїх колежанок були єврейка Кляра, дві сестрички Гупаловські, полячки, росіянка Маша Зубович,  дівчата-українки,  ми розмовляли різними мовами, але дуже добре одне одного розуміли.  Мої друзі приходили у наш великий сад, що скоріше нагадував ліс чи парк, бо так любив дідусь Нітецький, під ліщиною в нього росли фіалки, під березою – барвінок. Сусіди-євреї казали: «Пані Цинкаловська, можна у вас хапенць свєжи воздух?» – це означало, чи можна в суботу прийти  й полежати на травичці, подихати?  Поряд, у пані Ліпінової росли зимові яблука, такі зелено-сині, тверді. То що ви думаєте? Ми, дівчата й хлопці, виламали дошку з дерев’яного паркану і збирали оті яблука. Але ж їх не можна було вкусити, то ми били їх об стіну і тоді вони наливалися соком і це було дуже смачно.

Перед Другою світовою війною жили, як усі містяни. Тримали свиней, курей.  Як зараз пригадую, десь мама купила овечку. Але згодом виявилося, що це баран. Він виріс такий гарний, доглянутий, викоханий, розкішний. Мама все дивилася й казала: «Ой, що ж то, Наталю, будемо робити?», – бо  ходив собі, як пес домашній, пропускав на подвір’я усіх, а коли виходили – то наставляв роги, а це вже було  страшно. Та одного разу гнали по Луцькому тракту овець і наш баран, як почув своїх – побіг за ними і вклинився в отару. А мама так зраділа, казала, слава Богу, бо  не треба буде його різати.

За німців, як й інші мої ровесники, ходила до фахово-підготовчої школи, де вчили дубити шкіри, писати ділові папери, робити свічки, вона була біля собору, у замочку,  де тепер єпархія. Ідучи туди по Кафедральній вулиці (тепер Соборна) вулиці, ми зліва бачили гетто, а праворуч – концтабір для військовополонених офіцерів.  У листопаді ті нещасні стояли в дірявих шинелях, крізь які світилося голе тіло, і просили: «Дєточки, хлєбушка, помилосєрдствуйтє!…»

І ми крізь колючий дріт кидали їм хліб. У єврейському гетто жінки нічого не просили, вони лише дивилися повними смутку й  жаху єгипетськими очима, до цього часу пам’ятаю це, вони теж хотіли хліба.

Удома тоді їли ячмінний, розсипчастий хліб. Тато звідкись привіз великий котел патоки, то нею його й мастили.  Мама запропонувала своїм знайомим, що  вчитиме дітей звичним шкільним дисциплінам, аби батьки платили крупами – хто скільки міг. Назбиралося зо 12дівчат і хлопців, у нас вдома був великий стіл, там і займалися. А з тієї крупи у нас на кухні у великому казані варили кашу для в’язнів. Тільки то було щось таке густіше, твердіше, бо ту кашу різали на куски і у великих кошиках несли на Кафедральну. Ставили посеред вулиці,  коли саме мали виганяти тих нещасних на роботу. І, хоча їх били прикладами і польські, і наші поліцаї, вони вихоплювали ту їжу.

Коли з табору дозволили брати українців, то і мама, і її подруги Марія Зелінська, Жуйвода, Шиманська привели військовополонених.  Тоді  я вперше побачила не просто худу людину, а з обличчям опухлим, як драглі. Мама відразу хотіла його як слід нагодувати, але пані  Зелінська, медсестра, пояснила, що так він умре, треба давати страву по краплині, поступово. Одужавши, він пішов на Схід.

А у 44-му, коли знову повернулася радянська влада, заходить до хати гарний стрункий офіцер: « Олено Миколаївно, я прийшов!»… Ми спершу й не впізнали, що це врятований нами чоловік. Запитав, чим допомогти, та мама подякувала й відмовилася, вона вчила хлопців, аби їх не відправили на Донбас, тому мали сільські продукти. Той офіцер подивився на портрети Шевченка і Франка, між якими у нас на столі лежав  паперовий тризуб, і каже: «Сховайте це, бо дитина сиротою залишиться. І спідничину ту зніміть з дочки (я бігала по двору у червоній з кольоровими стрічечками), пошийте їй щось інше…  Очевидно, знав, що тата вже заарештували.

Про неприємності від радянської влади попереджав батьків і німецький офіцер, який у нас квартирував. Перед своїм від’їздом звернувся з незвичайним проханням: «Віддайте мені Талю. Ми не маємо своїх дітей, дружина поїде з нею у наш маєток у Швейцарії, дівчинка буде всім забезпечена, житиме щасливо, подбаємо про хорошу освіту. А у вас тут скоро буде непереливки і ще довгий час житимете дуже тяжко…»  Звичайно, батьки не погодилися.

Тут, на Волині,  жило чимало емігрантів, колишніх білогвардійців, які розуміли, що для них війна – це шанс потрапити в Європу. Адже  за гітлерівської окупації кордону між Україною і Польщею не було. Не раз (як гостювали у Караваєвих, чий будинок стояв над рікою) на власні очі бачила, як люди перепливали Буг, заходили в воду лише у трусах, на голові – одяг, документи і вплав перебиралися на той бік. Потім одягалися і йшли собі далі. У 43-му до Польщі виїхав і мамин брат, Олександр Цинкаловський з дружиною, хоч усе життя фанатично любив Волинь.

– Гдє єврейскоє золото? – кричав міліціонер і дер наш  старий плюшевий диван після батькового арешту.

– Якби мали золото, то тут би не залишилися, – відповіла мама. Тоді він ударив її й перебив ключицю. Прийшов очевидно після заяв євреїв, яких тато рятував, переховуючи від гітлерівців на горищі магістрату. Ті люди хотіли його захистити, але натомість він одержав 10 років таборів. Таких знущань цілі покоління зазнали, ми – одні із тих людей.

До нас на квартиру поселили вчительку-москвичку, вона завідувала дитячим садком, де зараз гімназія. М’ясо з дитсадківської кухні вона солила й відправляла посилками на Москву, а якось я застала її сварку  з прибиральницею – тягли кожна до себе свинячі кишки. Отакого прислали «досвідченого педагога».

     У 5-ому класі подруга подарувала мені своє фото і підписала: «На спомин Талі. Коли покинеш шкільні мури, і підеш, куди судила доля, то не забудь цих трьох слів: любов народу, вірність, воля».  Отакі ми були. Не думали, що тоді за цю листівку можна було поплатитися волею…

Щоб уникнути Сибіру, у 44-му втекли з мамою до Луцька, винаймали маленьку комірку, в  якій взимку вранці зі стіни згрібала мотикою іній, жили без продуктових карток.  Мусила турбуватися про хвору маму, врятував лікар на прізвище Омельчук,  дав грошей на ліки. Я мала багато товаришів, вони допомагали пиляти й рубати дрова, які давав сторож редакції газети «Волинь», куди згодом лаштувалася працювати мама.

– То як вона? Як вважаєте, можна їй давати ту книжку? – почула за спиною у перші дні в луцькій школі шепіт однокласників у моєму 7-А.  Мене скоро визнали своєю, тоді прочитала, наприклад, і «Чорну раду». А за неї  Колю Цьовха посадили в тюрму, бо вчителька помітила, що читає на уроці, забрала і занесла книгу директору.

Виключили з першого курсу Львівського медінституту. Пішла на російський факультет Луцького педагогічного. Знаючи, що до мене ставитимуться особливо вимогливо, розуміла, що можу взяти тільки знаннями, але й треба співати в унісон владі. На вступному екзамені розповідала про журнали «Звезда» і «Ленинград» та письменників, які тоді потрапили в опалу, говорила,  які погані ці журнали, як Зощенко нашу радянську дійсність паплюжив, вже і «стішата» якісь там прочитала, взялася до Ахматової… Викладачка дивиться на мене і каже: «Девочка, ты умничка, я тебе поставлю «пять». Но, чтобы когото осуждать, в частности писателей, надо много читать. Побольше читай…»

   Школяркою писала вірші, і прорадянські теж. Якось за 45 хвилин склала вірш про звільнення від польського гніту, досі його пам’ятаю. Любила першотравневі виступи, хоча розуміла фальш державної ідеології, адже наша сім’я зазнала через це багато горя.

   У студентські роки познайомилася  із молодим поляком. Якось йшли  вулицею, побачили похорон – він зняв конфедератку, і стояв, поки процесія не минула, мене це приємно вразило. Перед від’їздом прийшов попрощатися в інститут і поцілував мені руку. Випадково це побачив ректор. На лекції  кричав» «Ганебне явище! Дозволити, щоб нашій радянській студентці цілували руку, та ще й чоловік з  іншої країни,  це сором, буржуазні  пережитки.  Хай вона встане і пояснить свій вчинок!»  Я не встала і нічого не розказувала. Потім мене покликав парторг: « Наталю, напиши пару віршиків патріотичних», – хотів мені допомогти. Відмовилася, сказала, на замовлення писати не вмію.

У юності та й пізніше була надто принциповою. Тепер розумію, що, мабуть, неправильно вчинила, відмовившись переїхати до Києва, куди кликала дружина маминого брата. Вона щиро переконувала: і вчитимешся, і жити матимеш де. Через нерозумну гордість сказала, що не хочу бути на правах бідної родички. Через цю принциповість після розподілу поїхала на роботу у село, а не залишилася у місті, як будь-якою ціною, переступаючи  всяку порядність, чинили інші дівчата. Не шкодую, бо зустріла чимало добрих і цікавих людей. Та й Луцьк нікуди не втік, багато літ, до пенсії викладала у школі, училищі, опанувала шрифт Брайля.

Червоного диплома не одержала, бо на державному екзамені з історії КПРС, коли викладачка запитала, скільки у наступній п’ятирічці буде давати приплоду свиноматка, відповіла, що то не мене, а кнура треба питати. Через це у виписці до диплому у мене «відмінно» з усіх предметів і «удовлетворительно» з історії КПРС.

Я звичайна собі людина, але буваю вдячна сама собі за гідні вчинки. Одного разу у Луцькій бібліотеці гардеробник, колишній військовий, приймаючи одяг, каже: «І сумку здавайте, бо такі як ви йдуть у читальний зал, ховають книжку в сумку і обкрадають державу». Взяла я книжки, але через таку образу працювати не могла. Повернулася, знову відстояла чергу в гардеробі, а, одержавши свою сумку, відкриваю й висипаю з неї усе, перевіряю. Він:

– Что ви делаєте?

– Дивлюся, чи все є, бо тут такі, як ви, забираєте сумки, а потім обкрадаєте.

-Как  ви смеєтє?

– А ви як смієте? – Публіка була на моєму боці.

До Володимира повернулася доглядати стареньких батьків, квартиру у Луцьку залишила синові й невістці, вони у 90-х виїхали до Німеччини. Цей будинок, де живу, тікаючи до Луцька, мама здала в оренду Новицькому. У середині 50-х років з каторги на прибалтійських шахтах повернувся батько.  Я вже вчилася на першому курсі Луцького педінституту, а мама вчителювала, аби доробити до пенсії у Локачинському районі.  Тато не міг влаштуватися на роботу, тому мама свою зарплату ділила на нас трьох. Батько вирощував на присадибній ділянці й продавав городину, зелень, аби заробити хоч яку копійку. Помер у 80-х роках, мама у 90-х.

   Мама зі всіх своїх братів була найближча з дядею Сашею. Як ангел-охоронець, їздила з ним до Києва, коли планував видати в Україні двотомник «Волинь і Волинське Полісся». Незважаючи на заборони радянської влади, під час його приїздів на Волинь все ж відвідувала з ним його знайомих і друзів – і до Караваєвих їздили, й до Вовків, і до Коровіцьких. Мама звикло розмовляла російською, а дядя Саша – виключно українською, за це тато жартував: «Ви – як Штепсель й Тарапунька».

У сім’ї казали: «Саша у нас – розумник, але далеко йому до Колі». Дядя Коля (загинув під Запоріжжям у Другу світову) дуже добре знав і любив фізику й математику, які викладав у Луганську, і музику, грав на струнних  інструментах. Вони були дуже різними – Коля міг одягнути шапку козирком назад, а Саша – з дитинства одягався суперакуратно, елегантно, придивлявся до кожної ниточки, ґудзика, все йому мало пасувати, личити. Повчав, що і вмебльовуючи житло, треба дотримуватися одного стилю…

    Із колишніх жителів Володимира  памятаю Шуровських, Березовських, Будневського, Сотнійчука, він до нас приходив, добре співав. На вулиці Молодіжній жили Крихи – брат і сестра, вроджені актори, у радянський час грали в Львівському драматичному театрі. Коли помер тато, мені було дуже сутужно з грішми, донька Березовського, з котрою були ледь знайомі, принесла чималу суму: «Візьміть, вам зараз конче треба».

У Німеччині, у невістчиної тітки побачила на стіні потертий старенький килимок, вона перехопила мій погляд і каже: «На той килимок у Казахстані моя мама працювала п’ять років – тому повісила його на стіні. А на коклюшках для в’язання  виплела  будку, щоб діти мої знали, де вони народилися, – там, у Казахстані, у землянці.  Бо зараз їм дуже добре живеться».

У моїх внуків інше, своє життя. І це правильно. Сергієві вже 30 років,  торік возив мене по Європі. У  Парижі показав історичні пам’ятки, визначні місця. Коли минали розкішне російське консульство, попросила показати українське. А він каже, бабцю, я тебе туди не повезу, ось бачиш консульство Парагваю – хатина собі і якийсь прапорець висить. То українське – ще гірше.  Нам буде прикро.

Старший внук українську мову знає, до Києва приїздить, має там товаришів.  З молодшим, 23-річним Робертом, спілкуємося лише російською. Але каже, бабцю не переживай, я ще буду їсти український хліб і володіти українською мовою.

Записала Ірина НАДЮКОВА.

comments powered by HyperComments
- реклама -