Новини

Зі сцени народного театру клубу залізничників

Архів
32 переглядів

Тетяну Малінську її ровесники пам’ятають за дівочим прізвищем Ярмолюк. Минулого четверга ця привітна жінка зайшла до редакції газети «Слово правди» із примірником нашого часопису, в якому надруковано матеріал про відзначення Дня театру й історичні розвідки з цього приводу режисера Людмили Похожалової та учнів гімназії.
– Якщо це вас зацікавить, – запропонувала з порогу, – то я пам’ятаю народний театр клубу залізничників. Він був поблизу 42-ої школи й керував ним Андрій Дудко. Грала у п’єсі «За двома зайцями». Водночас зі мною там займалися Іван Зінкевич, Олексій Марчанчин, Юрій Мокрецький, Надія Турчин… У тій виставі грала роль старшої жінки, сам Андрій Іванович виконував кілька ролей – майстерно перевтілювався і швиденько перевдягався за кулісами. Виступали у Володимирі та у приміських селах.
За словами пані Тетяни, це був не єдиний осередок культури у тодішньому Володимирі. У повоєнний час у паспортах його жителів стояла особлива відмітка «2», чим «завдячували» прикордонному розташуванню – так позначали другу прикордонну смугу. Сім’ї офіцерів-прикордонників проживали на початку Устилузької, у двоповерховому будинку, що між капличкою волинських святих і профтехучилищем. А їхній клуб, який очолював Петро Капінос, розміщувався у будинку, де потім була організація ДТСААФ. Там також діяв драмгурток. Керівником його працювала Віра Сурміна, вона до того грала у Нововолинському театрі. Там займалися Євген Дідун, Віра Казмірчук, Данилюк, Володимир Андрощук та багато іншої молоді.
Окрилені успіхами на володимирській сцені, розповідає пані Тетяна, вони удвох із Володимиром Андрощуком після закінчення школи поїхали у Москву, вступати у ВДІК. Однак, зустрівши там значно доросліших й іменитіших від себе абітурієнтів, уже тоді виконавців головних ролей у провідних театрах Союзу (таким був потрібен лише диплом), вчорашні десятикласники зрозуміли, що приїхали дарма. І справді, після творчого конкурсу довелося повертатися додому. «Читала перед комісією якийсь вірш зі шкільної програми – тож хіба я могла конкурувати з професійними акторами?» – згадує Тетяна Василівна.
– Довелося влаштуватися на роботу. Узяли телетайпісткою у редакцію газети «Червоний прапор», часом допомагала коректору, інколи редактор Степан Чайковський доручав написати замітку до газети. А вечорами бігла на репетиції драмгуртка або до бібліотеки. Найактивнішим читачам найпершим діставалися новоодержані книги. Ми любили бібліотечні літературні вечори, присвячені улюбленим письменникам.
Згодом Тетяна здобула бухгалтерську спеціальність і працювала за цією освітою у будівельних, транспортних організаціях та на промислових підприємствах. Та завжди намагалася бути у курсі культурного життя міста, прищепила любов до мистецтва й дочці, котра згодом стала учасницею хорової капели районного будинку культури, що мала звання народного колективу.
Володимир Андрощук вступив до київського мистецького вишу, відслуживши строкову службу в армії і став, як і мріяв, кінорежисером. Зняв кілька десятків документальних фільмів та першу українську десятисерійну історичну стрічку «Час збирати каміння». Жителі Володимира пам’ятають його стрічку, присвячену 1000-літтю нашого міста – її час від часу демонструє місцеве телебачення. Помер і похований режисер у Броварах. У школі села Зимного, де він навчався, є куточок, присвячений його пам’яті. Подбала про це його дружина, письменниця Галина Тарасюк.
Іван Зінкевич згодом став директором швейної фабрики. Хто працював за його керівництва, пам’ятають, що він всіляко сприяв роботі клубу, турбувався і дбав про учасників художньої самодіяльності. Олексій Марчанчин залишився у Володимирі, Надія Турчин була знаною серед швачкою, шила навіть весільні сукні, Юрій Мокрецький проживав у Заріччі, через хвороби рано помер.
Про те, як склалося життя Віри Казмірчук, тепер доктора медичних наук, директора столичного інституту імунології, алергології та реабілітації, нещодавно розповідала наша газета.
Ці колишні актори народного театру, хоча може й не дуже довго займалися творчістю, завжди вирізняються з-поміж інших людей – за особливою манерою поведінки, обов’язковою харизматичністю, що видає духовну багатогранність, внутрішню культуру. Адже сценічне захоплення навчило постійно працювати над собою, впевненості, умінню спілкуватися з людьми різного віку й соціального статусу, не губитися, потрапляючи в екстремальні обставини.
Редакція газети «Слово правди» звертається до читачів з пропозицією – якщо ви також були акторами самодіяльних народних театрів, що у різні роки діяли у нашому місті чи районі, зголосіться за телефоном 2-16-56. Розказавши про це на сторінках газети, ми разом збережемо історію культури нашого краю.

Ірина НАДЮКОВА.

Коментарі
Теги: Ірина Надюкова, спогади, театр
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up