У Володимирі на початку 19 століття поруч Рогатки, а це місцина, де розходяться Зимнівський і Луцький шляхи, та вузької дороги, яка вела на міст через Риловицю, знаходився високий земляний вал (його розсунули при будівництві гуртожитку у 1980 році). За ними – великий і гамірний заїжджий двір зі старою корчмою під колоритною назвою «Пивники». Взимку однієї з найкращих страв тут вважалася тушкована капуста з телячими тельбухами або свинячими ребрами. Серед напоїв – пиво з місцевого хмелю й солоду, кисіль та житня горілка. Про цю колоритну корчму напишемо згодом…
На вулиці Луцькій, трохи вище Риловиці, у південному напрямку, перед зарослим дикими грушами та кущами, земляним оборонним валом розміщувався широкий настил з грубих дошок, на якому стояв низький стіл з кованими поручнями. Це було місце для публічного виконання судових вироків, які оголошував гродський суд місцевим злочинцям. Вірогідно, тут у 1803 році покарано і студента Данила…
В іншій частині міста, майже на околиці, стояла дерев’яна П’ятницька церква, зведена біля фортечних валів майже впритул до Зап’ятницької брами. За цими середньовічними воротами починався Пінський шлях. Поважний вік церкви визначали декілька пергаментних грамот, які зберігалися огорнутими в оксамитову тканину в окутій мідними полосами та кутниками дубовій скриньці у вівтарній частині, а ключі – у сховку за великим образом святої покровительки. Ці документ ще на початку 15 століття підписав великий князь Свидригайло. Грамота завіряла право церкви на земельні володіння. Ще дві пізніші підтвердні грамоти на власність були від короля Сигізмунда-Августа. У квітні 1798 року Волинська духовна Консисторія видала указ про знесення цієї будови через старість, але у казні не знайшлося на це грошей і церква простояла ще майже півстоліття, аж до великої пожежі, коли вигоріла частина північної околиці Володимира.
На початку 18 століття П’ятницьку браму розібрали, а заразом розгорнули і великий кавалок фортечного валу. Згідно з картографічно-планувальними кресленнями старого Володимира у ті роки ще де-не-де залишалися земляні насипи – залишки середньовічних укріплень. А ділянки, де вже розорали подвійний пояс валів, роздавалися міщанам для городів та зведення будинків. Назва Пінський шлях, ймовірно, наприкінці 17 століття змінилася на Ковельський. А дорогу, котра прямувала у північно-західному напрямку між двома оборонними валами і з’єднувала Ковельський тракт через колишню Завальську браму з вулицею Устилузькою, почали називати Завальною, пізніше -Підвальною.
За П’ятницькою церквою розлігся Великий ярмарковий майдан, що вузькою частиною витягся до дзвіниці костелу єзуїтів. Зі східної сторони пролягала Гостинна вулиця, на якій розміщувався Заїзжий двір – старий володимирський готель. Нині від неї залишився лише коротенький відрізок, на якому збереглось трохи старої бруківки. Це частина теперішньої Миколаївської вулиці з довгим цегляним будинком, у котрому в різні роки розміщувалися василіанська аптека та заїжджий двір – готель.
З появою після 1795 року російської влади почав змінюватися й уклад міста. У Володимирі почала діяти поліцейська дільниця, створювалася інвалідна команда (військові резервісти) з колишніх бійців імператорської армії. Записи у канцелярії, які до 1810 року велися латинською або польською мовами, писали вже російською. На посади міських урядників призначали росіян.
11 травня 1803 року володимирською поліцією за звинувачуванням у крадіжці грошей та цінних речей з П’ятницької церкви взято під варту колишнього студента Данила Жирицького. Справа розглядалася магістратом чотири дні. Від 12 травня подається роз’яснення Фоллюстія Булгаровського, ректора школи при василіянському монастирі, про те, як студенти затримали Данила. Поліцейський допитував злодія в магістраті у присутності священника Макарія Глоби та міщанина Себастіяна Гусарського. Через три дні і священик П’ятницької церкви Іван Сущевський розповідав депутатам про Данила. А 15 травня відбувся допит Анастасії Привіської, хатньої робітниці священика.
Іван Сущевський у церкві виконував пастирські обов’язки та з греко-католицьким священником Тимофієм Стемпковським співслужив в каплиці святого Йосафата. Проживав у церковному будинку, що поруч великого хреста на подвір’ї згорілої влітку 1774 року Миколаївської церкви. Отець Іван був похилого віку, часто хворів, тому останні дванадцять років за його господарством приглядала міщанка, вдова Анастасія Привіска. Вона готувала їсти, пекла щонеділі марципани, котрі полюбляв господар, а до святкового різноманіття страв та тістечок робила ягідні та фруктові вина та наливки.
Восени 1802 року у Володимир на лікування до шпиталю приїхав студент Данило Жирицький. Чим хворів хлопчина, невідомо, бо у справі сказано “внутрішня болєзнь”. Наближалася зима, і військовий лікар капітан Кантаровський порадив залишитися на лікування у Володимирі…
Данило народився в 1758 році у селі Ворончин Володимирського повіту в родині священика, до четвертого класу навчався у Волинській семінарії в Острозі. Знав кілька мов – латину, польську та російську. На п’ятому році навчання занедужав, хвороба виявилася затяжною, тож на зиму найняв житло у батькового знайомого священника.
У лютому Данило гуляв містом, як записано «був на проходці». На подвір’ї церкви помітив, що служниця Анастасія зайшла до храму. Не надавши цьому значення, пішов на прийом до лікаря Кантаровського на Завальній…
Сутеніло, годинник на башті магістрату та дзвін-дзиґар на дзвіниці Успенського собору майже одночасно пробили вечірню годину. Починалася завірюха, студент, вертаючись від лікаря, аби захиститися від вітру з мокрим снігом, йшов біля церковної огорожі. Забрів на засніжене подвір’я та хотів пройди через грушевий садок і цвинтар на старий вал. Але почув рипіння і побачив в дверях на бічному ганку, які то відкривалися, то закривалися, ключі… Прийшовши поночі до будинку Івана Сущевського, Данило взяв ключі на віконечку комірчини та зайшов до незамкненої церкви. Відімкнув великий куфр, взяв звідти грошей – срібла та міді – на сімдесят злотих. Запхав до торбини срібну, визолочену з написами чашу-потир. На жертовнику знайшов на рубль срібла. Відкрив скарбонку, з іншої, що на столику біля вхідного порталу, збив замок і теж вигріб чимало монет. Аби не нести до Сущевського торбу з церковним скарбом, пройшов повз костельну дзвіницю та вкинув чашу через підвальне віконце у крипту базиліянського монастиря.
Під час допиту у магістраті на запитання депутатів: «О котрій годині стався грабунок?», студент відповів: «Пам’ятаю, що дзвін пробив десяту годину вечора». Великий годинник на дзвіниці Успенського собору мав три дзвони, звуки яких було чути на околицях навіть у заметіль…
Після 1795 року у Володимирі почали дислокуватися російські військові підрозділи – на північній околиці розміщувалися казарми Чернігівського полку драгун. Військовики у вихідні традиційно розважалися у місцевих шинках, офіцери вечорами збиралися за гральними столами у Гостинному дворі. Наступного після крадіжки дня студент зустрів унтер-офіцера Семенова та його товариша, відставника Анфілова. Де і в кого вони грали в карти, невідомо, але, як описується у справі, «студент кілька тижнів програвав гроші та пиячив з цими росіянами»…
11 травня Данила, який звернувся до монастирського священика за дозволом оглянути підземелля, затримали студенти школи василіанського монастиря та передали поліції. Префект школи запідозрив його в крадіжці срібного келиха, якого знайшли у крипті. Ймовірно, Данила до сховку привів страх за скоєний гріх, бо, визнавши вину, зазначав, що хотів повернути гроші та чашу…
Через чотири дні на вимогу виконуючого обов’язки городничого прапорщика Єгорова свідчення давав священник Сущевський: «1803 року, травня 15 дня, на вимогу до мене городничого правління та депутата від духовної сторони, священника Макарія Глобова, на противагу показам священникового сина Данила Жирицького цим пояснюю: минулого, 1802 року, не пам’ятаю, якого місяця, приїхав священник Григорій до мне на квартиру домовлятися, аби син залишився до видужання у мене, де він і знаходився значний час. Цього ж року, січня місяця, 24 числа, їздив я в село Зимне для поховання мертвого тіла. Приїхавши, почув про крадіжку в церкві. То ж послав братчиків з церкви Теодора Матусевича, Василя Хомицького і Симеона Потрашевича дати знати ієрею. А сам пішов до поліції та до квартального. А до Данила пристати і запитати про чашу не міг, тому що не помічав за ним нічого поганого в поведінці. Куфр той в церкві поставлено у 1798 році. Чашу, яку Жирицький узяв, то вона придбана в давніші часи попередником моїм на Різдво, священником Іоаном Кулиновським. А мною пізніше визолочена і тому в моєму куфрі знаходилася, а не у братському. Тому що я в церкві спостерігач, а не приходський. То і не записав її до збудованої мною на цвинтарі каплиці. Так, як каплиця подалі знаходиться від міста, то остерігаюся там її залишати, а поклав до скрині». (Каплицю Іван Сущевський збудував на Михайлівському цвинтарі -автор).
Ректор школи базиліянського монастиря Фаллюстій Булгаровський дав таке пояснення: «У травні, четвертого числа, студенти школи ненароком вкинули… (в документі нерозбірливо) в гробівець, що під костелом. І, взявши ключі, зайшли в крипту, де знайшли срібну чашу-келих зі знаками на ній, принесли її префекту школи. Ксьондз монастиря подумав, що знайдене срібло залишене попередниками та забуте (єзуїтами). Тому не виникало потреби повідомляти поліцію… Цього місяця, 10 числа, Данило застав у кляшторній ксьондза Йосафата Малишевського і просив дозволу спуститися до підземелля. Нібито для пошуку паперів, що випадково у нього випали. Але відбувалася служба, то йому відмовлено… Четвертого травня за бажанням Жирицького студенти Йосафат та Іван Лущакевич спустилися до підземелля та знайшли там ці папери, які і передано пану прапорщику Єгорову, який є на посаді городничого».
Після цих заяв та опитування свідків зроблено запит до ювеліра. Срібну, визолочену всередині та зовні чашу-потир оцінено у 12 російських рублів. Під час останнього допиту Данило розкаявся, заявив, що мав наміри повернути чашу та гроші. Тому і вкинув у гробівець шлюбні та сповідальні книги, аби мати підстави зайти до крипт. Він до підвалу спустився і взяв свої папери, але монахи запідозрили його в нещирості, затримали й передали під варту… На вирок, напевне, вплинуло те, що, як сказано у документах, Данило цей злочин здійснив через молодий вік та слабку моральність, про що і зізнався. Раніше злодійства та інших поганих справ студент не здійснював, зі злодіями, грабіжниками та іншими підозрілими людьми не знайомий.
Гродський суд призначив за крадіжку цінностей з П’ятницької церкви студенту Данилу Жирицькому тридцять п’ять батогів у публічному місці для покарань.
Для написання нарису використано оригінальні документи Держархіву області.
Володимир СТЕМКОВСЬКИЙ,
директор Володимирського історичного музею імені Омеляна Дверницького
