Написати про цю жінку попросили її колежанки із ради ветеранів війни і праці. Нещодавно вона відзначала 72-річчя. Але її запалу та активності може позаздрити будь-хто із молодих: у хорі «Пам’ять»два десятки років співає, пройшла вже усі курси Університету третього віку. А ще Євгенії Губерук, яка мешкає у гуртожитку поблизу автостанції, вдалось згуртувати людей та перетворити частину під’їзду в затишний і по-домашньому комфортний простір для проживання.
Якщо на інших поверхах відвідувачів зустрічають бляшані банки, пристосовані під попільнички, то тут – квіти на підвіконнях. За дверима з кодовим замком – довгий коридор, у якому по обидва боки розташувались двері десяти кімнат, на які розрахована одна кухня і два санвузли. Мешкають тут два десятки людей, мирно співіснують на кількох квадратних метрах. А ще власним прикладом доводять: гуртожиток – це коли усе робити гуртом, а не перекладати відповідальність на когось. І одним зі сполучних факторів стала Євгенія Губерук, яка сама ніколи не сидить, склавши руки, й інших мотивує до дій.
«Щоразу зарікаюсь, що оце востаннє, і… знову берусь за організацію якоїсь спільної справи. Вкладаю власні заощадження, замовляю матеріали, послуги чи роботи, а тоді ділю плату пропорційно між жителями. Всі ці процеси в нас прозорі», – розповідає Євгенія Василівна і показує зошит із записами, які починаються з 2011 року. Тоді зібрались мешканці крила гуртожитку і вирішили: пора подбати про домашній затишок. Одноголосно погодили, що починати слід із кухні. Але займатися організацією ремонту було нікому – більшість людей мусили ходити на роботу. Так головним «виконробом» довелось стати пані Євгенії, яка вже була на пенсії.
Тоді вдалось спільним коштом повністю оновити кухню. А наступного року якраз наближались чергові вибори, жінка разом із такою ж активною жителькою гуртожитку, тільки з сусіднього під’їзду, звернулась до кандидата в народні депутати Геннадія Честякова, і він не відмовив, допоміг фінансово – ось вже і лінолеум у коридорі переклали.
Ще за кілька років дійшла черга й до однієї з санітарних кімнат. Щоб її обладнати, навіть стіну перенесли. Роботи було багато, як і витрат, але знов, на щастя, на прохання про допомогу відгукнулись добрі люди. Так, підприємець Андрій Принда спонсорував встановлення дверей, а знайомий спеціаліст повністю «обшив» приміщення пластиком, працюючи лише у вихідні, працівники ЖЕКу безплатно встановили придбану людьми сантехніку.
Згодом назбирали грошей і на ванну та душову. Це був найбільш масштабний проект, загальна вартість якого склала майже 60 тисяч гривень. Роботи виконували самостійно кілька хлопців, які мешкали на той час у гуртожитку. Всі разом довго радились, як зробити краще, розглядали кілька варіантів, вирішили переставити вхідні двері, аби було зручніше. З метою економії і так значних витрат, пригадує Євгенія Василівна, вона намагалась розраховувати придбання матеріалів якомога точніше. Скажімо, коли перемуровували стіни, придбала будівельних блоків рівно на один більше, як було потрібно. А ще звернулась до місцевого представництва фонду «Тільки разом», де довго розглядали її заяву, але все ж допомогли оплатити аж чверть витрат із загальної суми.
А «останнім ривком» називає Євгенія Губерук облаштування сходового майданчика. Відбулось це перед минулорічним Великоднем. Знову ж таки долучився до допомоги мешканцям гуртожитку керівник місцевої філії фонду соцстрахування, офіс якого розташований на першому поверсі будівлі. Григорій Цаль-Цалко посприяв ремонту, так що доплатити за окремі послуги людям довелось лиш три тисячі – по триста гривень з родини. Аби встигнути до свята, але не відривати сусідів від хатніх клопотів, пані Євгенія сама взялась за пензель і всю суботу витратила на фарбування під’їзду. В кінці роботи вивела на вхідних дверях заклик зберігати чистоту до всіх, хто в них входить.
«Нам би ще газові плитки замінити, бо вже й духовки не печуть, і половина конфорок не працює, а так у нас все чудово», – каже Євгенія Василівна і веде показувати кімнати спільного користування. Усюди панує ідеальний порядок. Жінка розповідає, що кожен із мешканців шанує те, що зроблено, уважно ставляться до виконання графіка чергувань, охоче виходять і на загальні суботники. Окремо визначені відповідальні особи за збір коштів та оплату газо- та електропостачання, на кухні вивішена відомість збору грошей на різні дрібні побутові потреби. «Живемо ж у гурті», – зазначає пані Женя.
Вона мешкає тут уже 20 років. Знає, що були такі часи, коли гуртожиток був відключений від тепла протягом двох років, рік – без світла. Тоді багато його жителів покинули помешкання, а на приміщення поклала око керівниця відомого колись «Градобанку». На щастя, міська влада не згодилась на продаж будівлі, так і досі вона на місцевому балансі. Два десятиліття тому у кімнатах панувала розруха, ті кілька квадратних метрів, які дали жінці, мали лише три стіни, зірвану підлогу і вибите вікно. Вона, працюючи оператором котелень, а також у галузі громадського харчування, зробила все можливе, щоб її кімната стала затишною і красивою. Тепер тут усе заквітчане, багато елементів декору, виготовлених вручну – подушечки у стилі печворк та кашпо у техніці макраме, на поличках різноманітні фарфорові фігурки, а також фотознімки п’яти внуків та шести правнуків.
«От тільки килим не постелений на підлозі, а згорнутий у кутку, бо, знаєте, до мене багато людей приходить», – зізнається Євгенія Василівна. Виявляється, має вона особливі уміння – із молитвами спалює льон «від рожі та вітру», часом виливає яйце на переляк. Каже, багатьом це дійсно допомагає, висловлюють вдячність, а інколи й лікарі радять звертатись до неї. Навчила цього її свекруха, а природній дар жінка перейняла від матері, яка людям суглоби вправляла чи могла безболісно смітинку з ока дістати.
Та найбільш неймовірною є історія про те, як вона узагалі отримала кімнату в гуртожитку. «О, тоді я була зіркою усіх газет Волині і не тільки. У нашій родині трапилась страшна трагедія – майже з-під дому викрали мого дворічного внука, якого я сама розшукала аж через 5 років», – ділиться жінка. Вона розповідає, що було це у 90-х. Коли хлопчик зник, його шукали міліція та військові, прочісували кілометри навколо дому, оголошували всеукраїнський розшук, але все дарма. А вона кинулась по провидицях і астрологах, які брали шалені гроші та висловлювали різні версії, врешті відшукала у столиці лікаря-екстрасенса, який, як виявилось згодом, усе перебачив в деталях. Не цуралась їздити різними містами, писати листи до відділків міліції та в редакції, стукати у владні кабінети з надією, що хтось виробляв документи на таку дитину.
А його у цей час по вокзалах і ринках, переїжджаючи із міста у місто, водила за собою жінка, яка, вочевидь, через власну трагедію втратила розум і вбачала у ньому свого сина. Лише коли її зловили на крадіжці, вона навідріз відмовилась від дитини. Так занедбаний за ці роки хлопчик потрапив у лікарню в Запоріжжі, де провів шість місяців. А потім стільки ж – у інтернаті в Бердянську. Саме там і розшукала його бабуся Женя.
«Якби я була співробітником органів внутрішніх справ, отримала б високе звання за розшукову діяльність. А так мене покликали до міськради і запитали, яку нагороду я б хотіла. Добрі люди підказали попросити кімнату в комунальному гуртожитку. Так я за сприяння Петра Саганюка й оселилась у цьому куточку, окремо від доньок, у яких були власні сім’ї», – зазначає Євгенія.
Попри життєві труднощі, які випали на її долю, жінка не втратила силу духу і почуття гумору, й каже, що любить таких же позитивних людей. Заряджає інших власним оптимізмом і не уявляє життя без діяльності та без свого гурту, у якому, як мовиться, хоч не пишно, та затишно.
Юлія ПАШКОВА
