Артему Єгиазаряну за місяць мало виповнитися 38. І він найбільше мріяв тоді повернутись до рідної домівки з довгоочікуваною перемогою, обійняти дружину, радіти життю, будувати плани на майбутнє… Та не здійснилося.
Дитинство у хлопця було непросте, ріс без батька і тому завжди заступався за слабших, ділився з ближніми останнім. Однокласники пам’ятають його як відвертого, сміливого, який вмів самостійно долати труднощі. Після закінчення 9-го класу пішов здобувати професію електрика у Володимир-Волинське професійно-технічне училище (тепер регіональний професійний коледж).
Після строкової служби в армії Артем працював на різних роботах: у поліції ВДСО при УМВС України у Волинській області, водієм таксі, водієм-експедитором на гуртівні…
З Наталією познайомився у 2019 році на хрестинах у друзів і незабаром вони одружилися. В обох це був другий шлюб. На той час у Артема підростала донька Анастасія, а його обраниця виховувала сина Ярослава. Чоловік відразу знайшов спільну мову із хлопчиком, ставився до нього, як до рідного. У вільний час любив рибалити, ходити на полювання чи по гриби. Полюбляв машини і мотоцикли.
«У ніч на 23 лютого 2022 року Артем їхав у Чехію на роботу, але його повернули з кордону. О четвертій годині ранку він був вдома, а о п’ятій – росія вже обстрілювала наші міста і села. Не ставши чекати мобілізації, того ж дня сам пішов до військкомату. Я на колінах благала його не залишати нас з Ярославчиком, але він сказав, що не зможе спокійно сидіти вдома, коли ворог буде вбивати українців і топтати рідну землю. Єдине, про що просив, – виїхати у безпечне місце, допоки все не втихне. Як я не намагалася переконати, що нікуди не поїду, навіть слухати не хотів. Він вже й встиг домовитися з друзями, які проживають у Польщі, щоб прийняли мене з п’ятирічною дитиною, запевнивши, що так йому буде спокійніше. Пізніше прислав есемеску, що коли буду їхати, то його ключі від квартири щоб кинула в нашу поштову скриньку», – розповіла нам дружина Героя.
25 лютого в складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Артем Єгиазарян вирушив на позиції у Київську область. Обіймав посаду старшого стрільця, командира бойової машини. А вже 26 лютого написав повідомлення: «Їдемо Житомир відбивати».
Додому телефонував щодня і запевняв, що все добре, що хвилюватися не потрібно. Але з новин рідні знали, що там, на Київщині, йдуть запеклі бої за кожен клаптик рідної землі. Та він ніколи ні на що не скаржився. Інколи, у міру можливостей, розповідав про військові будні, зокрема про те, як ночували в окопах, про підтримку місцевих жителів, які приносили їм харчі, а одного дня принесли велику миску вареників. А ще, як волонтери привезли одному із його побратимів на день народження торт із патріотичною символікою і кричалкою про путіна. На жаль, скуштувати торт хлопцям так і не вдалося, бо потрібно було терміново виїжджати на позиції.
6 березня Артем зателефонував дружині і повідомив, що їхня друга механізована рота їде на завдання, куди – не сказав, але додав, що рухаються у саме пекло. Після повернення обіцяв передзвонити.
«Того дня серцем відчула, що трапилось щось недобре. На мої дзвінки Артем не відповідав. Тоді набрала номер до його побратима, але його телефон теж мовчав. Наступного дня продовжувала дзвонити чоловікові, гудки у телефоні вселяли надію, що з ним усе добре. Втішала себе думкою, що міг загубити телефон. За якийсь час мені подзвонили й повідомили страшну звістку. А ще попросили упізнати Артема по фото. Однак і тоді, побачивши знімок, відмовлялася вірити у його загибель, допоки не побачила тіло у морзі», – ледь стримуючи сльози, розповіла вдова Артема Єгиазаряна Наталія.
Як потім з’ясувалося, 7 березня наші військові поверталися на свої позиції. Єгиазарян та ще декілька хлопців сиділи зверху на БТРі, який їхав у голові колони. І тут Артем наказав земляку Тарасу Марходею пересісти на іншу військову машину і, як виявиться пізніше, завдяки цьому Тарас тоді залишився живим. Коли колона рухалася селом Дмитрівка Бородянської селищної громади, почався артобстріл. Ворог влучив у бойову машину, де був Артем. Наші військові прийняли нерівний бій з переважаючими силами рашистів, який тривав аж до ранку 8 числа.
Через сильні обстріли і через те, що Дмитрівка вже була окупована, тіло Єгиазаряна та інших загиблих воїнів не могли вивезти декілька днів. Вже навіть йшлося про те, що коли не вдасться цього зробити, то доведеться їх ховати на місці. Цим питанням зайнявся місцевий священник – отець Борис. Він вів перемовини з рашистами і просив їх віддати тіла рідним, які хочуть по-християнськи провести в останню путь своїх синів і чоловіків. І ті таки погодилися. Отець Борис тіла воїнів привіз до Житомирського моргу, а вже звідти їх забирали рідні.
«У нас був шок від страшної звістки про загибель Артема Ми запам’ятали його веселим, життєрадісним хлопчиком. Дуже любив спорт, завжди брав участь у різноманітних змаганнях. Добрий, працьовитий та відповідальний. Саме тому пішов захищати рідну Україну», – згадує класна керівниця Зоя Лизогуб.
Кортеж із тілом загиблого Артема Єгиазаряна володимирчани зустріли коридором шани, стоячи навколішки. Відспівування відбулося 12 березня у церкві Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії у Володимирі. Указом Президента України від 16 березня цього ж року року Артем Єгиазарян нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня (посмертно).
У Києві на Алеї Слави є фото нашого Героя, на платформі Пам’яті Меморіал теж є згадка про нього. У школі, де навчався Артем, оформлений стенд і альбом-пам’яті. 29 серпня 2023 року, у День пам’яті захисників України, у Дмитрівці Новокорогодського старостинського округу відбулося відкриття Меморіалу Героїв. Тоді до цього села у великій скорботі з’їхалися зі всієї України рідні, близькі і знайомі… Гранітна стела встановлена на місці, де воїни 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого у перші дні повномасштабного вторгнення зупинили російських окупантів. Загинуло 26 мужніх солдат і офіцерів, які захищали свою Батьківщину.
А весною наступного року на ставок громади, що знаходиться біля пам’ятника загиблим воїнам, які полягли у нерівному бою, прилетіли лебеді. Не два, не п’ять… а 26! Стільки ж загинуло хлопців. У рідних, які приїхали пом’янути воїнів у річницю їхної загибелі, в усіх присутніх на панахиді здивуванням світились очі. А 26 лебедів, гордо піднявши голови, плавали і тихо вели розмову…
Так, герої не вмирають. Вони просто відлітають… Тихо, не попрощавшись. Можливо, тому, що не збирались помирати.
Людмила МАКАРЕНКО,
завідувачка бібліотекою ліцею № 2
