28 березня зустрічає 75-річчя український поет Віктор Стельмах. Він народився у нашому місті, навчався у першій Володимир-Волинській школі, потім у львівському виші, служив в армії. Із-під його пера вийшли три поетичних збірки – «Листопадовий грім» (2000 р.), «Свавілля білого бузку» (2003 р.), «Грішна сув’язь» (2010 р.). Його твори увійшли до збірників віршів, казок та оповідань «Одеська читанка» та літературних творів одеських письменників «Одеська хрестоматія», виданих у 2016 та 2017 роках.
Зараз поет проживає в Одесі і є головою ревізійної комісії обласної організації Національної спілки письменників. Він частий гість бібліотек Одещини, із задоволенням зустрічається із читачами у школах, коледжах, університетах. Його творчий почерк вирізняється особливою майстерністю, поетичністю, чуттєвістю і у жодному випадку нікого не залишає байдужим – коли пише про особисто пережиті чи просто побачені за вікном реалії, про Свято-Василівську церкву у Володимирі, де його малим хрестили; і у своєму іронічному гуморі, і у добрих дитячих віршах.
Віктор Стельмах активний у соцмережах, де часто публікує нові творчі доробки, ділиться думками та спостереженнями, а ще світлинами одеських… котів, з якими у волинянина щира взаємна симпатія. І також багато і цікаво розповідає про своє хобі – українську нумізматику.
Вітаючи Віктора Анатолійовича з ювілеєм, газета «Слово правди» бажає шановному поетові доброго здоров’я, творчого натхнення і переможного чистого неба над рідними йому Одесою, Волинню і всією Україною. Пропонуємо читачам кілька віршів Віктора Стельмаха, опублікованих автором на його сторінці у фейсбуці.
Чорний день Одеси
Немає слів,
Нема пощади,
Немає білих прапорів…
І не чекаємо поради
У кого «кепку» вітер змів.
Заквітне сад, загоїм рани,
Непереможні ми усі,
А ворог згине цей незванний,
Як мертва пляма на стіні.
***
Вечір жаху,
заціпеніло
дерево
від страху.
Сухий листочок затремтів …
а ворог круком прилетів.
***
У похмурому ранку лютий.
Хвиля хлюпне, в ній море змовчить:
не спізнати цю долю люту,
спалах серця в ранкову мить,
коли лютий несе покуту.
Не заліплять сніжинки вій;
відійшли в забуття заметілі,
тільки спомин сьогодні мій,
а кіптява до болю біла.
Нурта долі – талан віків –
не сперечний дорібок сходу,
хто змовчати за гріх не зумів,
не знайшов суходолом броду.
І оголить плече платан,
листя чіпко тримає віття,
не рахуйте до дірок ран,
коли постріл у серце мітить.
Всліпло сонце і промінь укляк,
всиротіла узимку осінь,
сніг червоний, неначе мак,
а біда свій біль ще носить.
***
Чорний лелека;
Холод чи спека.
Птаха з ним біла
Теж прилетіла.
Вибрав незмінне:
Біле і чорне.
Хто з них покине,
Хто з них пригорне ?
***
Руді
жарт
Рудий дядько, рудий кіт
Бігли через кладку.
Заморочився їм світ;
Впали по порядку.
На рудого впав рудий, Ґвалт і писк рудячий.
І отой, і той живий,
Навіть, хвіст котячий.
Рудий дядько, рудий кіт
І руді сороки.
Цинамоновий вже цвіт
На чотири боки.
***
Моя то церква, де мене хрестили,
Моя там тулиться душа,
Моя порука. Намолили.
Моя і річка, і роса,
Моя надія і надалі,
Моя там радість і печалі,
Моя земля.
Моя сльоза на квіти впала,
Моя весна не замерзала,
Моя колиска і подвір’я,
Моя журба губила пір’я
Моя,
Моя …
А ще чия ?
