На головну Новини Аби знову ожила краса, яку перекреслила війна: історія майстрині Лесі Лисак

Аби знову ожила краса, яку перекреслила війна: історія майстрині Лесі Лисак

127

   Леся Лисак має дуже красиве захоплення – дарувати вживаним речам нове життя, робити їх ошатнішими і красивішими. Їй і самій з початком війни довелося починати життя з нової сторінки – у Володимирі, місті, яке стало для їхньої великої сім’ї домівкою. Майстерня, в якій народжуються декупажні витвори Лесі, тимчасово залишилася у столиці, тож жінка працює над тим, аби якнайшвидше її перевезти сюди і продовжувати створення різноманітних дрібничок для інтер’єрного декору, які додають затишку будь-якій оселі. Тим часом ми розпитали її про творчість, улюблену справу і те, як прийняло їхню родину княже місто.

   Останні кілька років Леся Лисак із чоловіком та дітьми мешкали в Києві. Їхній родині вже 13 років, виховують трьох дітей-порічок – від восьми до десяти років. До Володимира перебралися не лише через війну – тут отримав роботу чоловік Лесі, який працює директором готелю. Тож і замешкали на перший час в одному з готельних номерів, поки не знайшли житло, де змогли усі комфортно розміститися. Але сам переїзд був радше вимушений, ніж спланований, – вибухи над столицею змусили до цього.

- реклама -

   Леся зізнається: до такого кроку були морально готовими вже давно, бо всерйоз сприйняли попередження про те, що росія нарощує війська біля кордонів, які лунали ще з січня. «Ми якось так були песимістично налаштовані, що коли їхали до батьків на зимові канікули, взяли з собою важливі документи на випадок, якщо не зможемо повернутися. Але коли наступ, який прогнозували на 16 січня, не відбувся, ми, збадьорені цим, повернулися. Діти ходили в школу, як зазвичай, ніхто їх не вчив, як діяти в разі війни. Напередодні, як і зазвичай, поставила будильник на шосту ранку, щоб зібрати дітей на уроки. Але збирати їх довелося не в школу…», – пригадує жінка.

   Вона зізнається, що не знала, як повідомити новину дітям, аби не викликати в них сильну паніку. Поки міркувала над цим і пакувала валізи, над будинком почали голосно літати літаки. «Зрозуміла, що мушу сказати правду. Заспокоїла дітей, що вороги поки що далеко, але нам треба виїжджати. Діти прийняли новину з розумінням, але все одно відчутно переживали. Спершу ми виїхали на кілька днів у Житомирську область, а тоді перебралися до Володимира. Місто прийняло добре. Мені тут дуже затишно, комфортно, бо у мегаполісі мені як творчій людині важкувато – потрібно менше шуму, більше спокою, природи, зелені довкола. Все це знайшла у Володимирі», – ділиться жінка.

   Коли більш-менш освоїлися, вирішила, що пора відроджувати майстерню, в якій створює декупажні шкатулки, ключниці, органайзери, дзеркала та інші, найрізноманітніше предмети декору.

    Міні-бізнес Лесі почався, як це часто буває з усіма творчими справами, із хобі. Але будь-яке захоплення – це досить великі витрати, тож аби бодай компенсувати їх і займатися справою у своє задоволення, жінка почала реалізовувати створені своїми руками речі.

   «Про декупаж у свій час  я дізналася зовсім випадково. А коли заглибилася в тему – пропала у цьому назавжди, – ділиться майстриня. –  Мені дуже сподобалася ідея, що будь-який предмет можна реставрувати, зробити редизайн і подарувати йому нове життя. Усе, від шкатулки до шафи,  усе можна зробити красивим».

   Поки діти були маленькі, своєму хобі присвячувала ночі. Чоловік підтримував і допомагав викроїти вільну хвилину на улюблене заняття. Незабаром сторінка в інстаграмі, де Леся виставляла свої вироби, набрала популярності,  з’явилися замовники. Починала зі шкатулок, картинок і ключниць. А зараз серед її виробів –  і великі дзеркала, й декор дверей та шаф ліпниною і «потертим» розписом у стилі шеббі-шик.

   Це, до слова, Лесин найулюбленіший стиль у дизайні інтер’єрів: пофарбовані в біле меблі із зумисними, ніби залишеними часом «потертостями», квіткові орнаменти, мережива… Коли творить суто для себе, комбінує ці елементи. Але замовники часто віддають перевагу декоруванню золотом. Зазвичай декупажні вироби купують для того, аби прикрасити інтер’єр помешкання, додати йому вишуканості і затишку. Але нерідко надходять особливі замовлення на речі, які використовуватимуться у фотосесіях, зокрема весільній фотозйомці. Наприклад, спеціально для такої зйомки майстриня виготовила вишуканий набір для будуарного столика нареченої, до якого входять шкатулочка, дзеркальце, гребінець, рамочка для фото, таця з дзеркальним дном і флакон для парфумів. Усе – біле з вишуканим золотим візерунком.

   Дивлячись на ці речі, важко й повірити, що вміння працювати з деревом та литою з різної сировини ліпниною жінка опановувала самотужки. Утім, кравчиня за освітою, Леся завжди мала потяг до того, аби створювати красиві речі власними руками. Розповідає, як до народження дітей займалася шиттям й отримувала від цього справжнє задоволення. «Але з малечею продовжувати цю справу було неможливо. Бо якщо шкатулку дитина десь замастить, то її можна витерти, перефарбувати, а коли ляпне чимось на тканину, одяг  вже не врятуєш», – пояснює Леся. Тож переорієнтувалася на те, аби створювати затишок – для себе і на продаж.

   Облаштувати власне помешкання на свій смак Леся поки не має можливості, але наповнює житло речами, які тішать,  – мереживними подушечками і шторами, пофарбованими в біле комодами й дзеркалами, ліпниною. Відколи взялася за цю справу, не лише відточила майстерність, але й вивчила чимало нюансів і навіть вдосконалила деякі процеси. Скажімо, молдинги – формочки для ліпнини – придумала сама, бо асортимент таких товарів в Україні обмежений, а замовляти вироблені в росії не хотіла. Тому якщо серед матеріалів не знаходила українські аналоги, придумувала, як зробити їх самотужки. Налагодила співпрацю з столярними майстернями, у яких купувала якісні дерев’яні заготовки. Тепер хвилюється, як буде далі: постачальники базувалися в Харкові, тож невідомо, чи продовжать роботу в умовах війни.

   Про деталі такої творчої власної справи Леся Лисак розповідає з відчутним теплом. «Я настільки люблю те, що роблю, що під час роботи просто поринаю у якийсь інший світ, – ділиться вона  – «Потім кожен виріб доводиться ледь не від серця відривати, такий він мені дорогий».

   Попри те, що життя після 24 лютого змінилося кардинально, Леся не опускає руки і плекає творчі плани. Зокрема, хоче спробувати налагодити продажі за кордон, в Європу, бо в Україні, міркує, зараз людям не до цих всіх симпатичних дрібничок. Ще планує взятися за більші об’єкти – наприклад, перетворити звичайні МДФ-шні шафи на вишукані, шляхетні, оздоблені ліпниною.

   Але найбільше прагнення майстрині –  проводити на регулярній основі майстер-класи для дорослих. «З дітьми займатися весело і драйвова, але з дорослими все-таки і цікавіше, і серйозніше. Хочеться створити таку, знаєте,  приємну, дуже затишну атмосферу, куди з задоволенням  приходитимуть творчі люди, – змальовує омріяну картинку Леся. – І от ми в цій красивій атмосфері кілька годин працюємо, творимо. Я їм передаю свої знання і показую, як зі шматка дерева можна своїми руками зробити крутецький витвір. Пам’ятаю свій захват і азарт, коли мені це вперше вдалося. Хочеться, щоб ці емоції відчували якомога більше людей. Вірю, що зможу цей задум втілити у Володимирі».

   Завершуючи розмову, Леся сумно зізнається: «Я – людина творчого пориву. А війна це все обірвала. Живеш одним днем і сумніваєшся: чи потрібна ця краса комусь взагалі?». Але потім усміхається оптимістично: «Поки буду намагатися потрошки пробувати. Сподіваюся, все вдасться».

Віталіна МАКАРИК.

   Якщо ви також починаєте нове життя у нашому місті і маєте власну справу, маленький бізнес або вмієте надавати професійні послуги, – пишіть на нашу сторінку, ми прорекламуємо вас абсолютно безплатно. Проект доступний для внутрішньо переміщених осіб.

Поділитися
- реклама -

1 коментар

  1. Особисто знаю майстриню. Леся – чудова жінка, мама та творча особистість. Бажаю їй успіхів на новому місці!!! Її витвори мистецтва – просто шедеври!

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пять × чотири =