Новини

Андрій Мельницький урятував побратимів, попередивши про напад ворогів

Скорботним буде цьогорічне Різдво для родини загиблого воїна Андрія Мельницького – 25 грудня минає рік, як він поповнив ряди воїнів Небесного легіону. Останній бій старшого солдата 63-ї окремої механізованої бригади відбувся у Бахмуті. Він устиг попередити побратимів про російських вояків, що наближалися до позицій українських військових, і вступив з ними у запеклий бій. У цім протистоянні наш захисник отримав смертельне поранення… Йому навіки – 27 років.

Минулого тижня під час пленарного засідання сесії Володимирської міської ради дружина Героя Валентина з чотирирічною донечкою Софійкою отримали підписану президентом України відзнаку – посмертний орден «За мужність» ІІІ ступеня, котрим нагородили їхнього дорогого чоловіка і тата, хороброго воїна ЗСУ, який до останнього подиху мужньо боровся за мирне майбутнє для своєї країни й найдорожчих людей.

Андрій добровольцем став на захист Батьківщини, коли на українські землі прийшла повномасштабна війна. Дружині сказав, що отримав повістку, адже знав, що їй не просто буде відпустити коханого. 26 лютого чоловіка викликали з речами у військкомат і відправили на виконання завдань. Наступного дня вороги окупували його рідний Ірпінь, де здійснювали люті знущання з жителів міста і навіть дітей, з якими чоловік колись жив в одному будинку. Цей факт розпалив неабияку лють до ворогів, тож Андрій у телефонній розмові сказав дружині, що  робитиме усе можливе, щоб не допустити більше таких звірств. І дотримав слова – до останнього подиху боровся зі знавіснілими окупантами.

Андрій Мельницький – із Ірпеня, що на Київщині. Він, на той час військовий Національної гвардії України при президентові України, познайомився з володимирчанкою Валентиною, коли та була студенткою університету Державної служби України й паралельно підпрацьовувала в одному з торгових закладів. Вона часу на побачення не мала, тож відмовляла юнакові у зустрічах, та він засипав її квітами, робив компліменти й поволі підкорив дівоче серце. Вони були такими несхожими за характерами, але так гармонійно доповнювали один одного. Пропозицію зустрічатися Андрій зробив на концерті Ольги Цибульської у день народження Валентини, який збігся із Днем міста. Від тоді молоді люди були нерозлучними.

Зігравши весілля, подружжя вирішило оселитися на малій батьківщині Валентини. Уже тут з’явилася на світ їхня донечка Софійка – мамина радість і татова втіха. Чоловік влаштувався на роботу на місцеву птахофабрику. Молода сім’я мріяла про власне житло, тож стали відкладати на нього кошти, економлячи на всьому. Валентина вийшла з декретної відпустки й теж влаштувалася на роботу, працювала в одному з місцевих банків. Так, спільними зусиллями молоді люди зуміли втілити свою мрію й придбали невеличку квартиру – безмежно тішилися цьому. Ростили дитину, будували плани на майбутнє, аж поки в нашу країну не прийшла широкомасштабна війна. Вже у перший день Андрій прийняв рішення стати на захист Батьківщини.

Воював у лавах 63-ї бригади, бійці якої хоробро й відчайдушно долали ворогів у найзапекліших боях у Херсонській та Донецькій областях. Ніколи не розповідав дружині про те, що коїться на фронті, не хотів хвилювати, заспокоював, що у нього все гаразд, і не втомлювався повторювати, як їх із донечкою любить. Теплими і щирими були їхні розмови по відеозв’язку…

За рік служби Андрій лише раз зміг вирватися у нетривалу відпустку додому – наприкінці листопада. У той період якраз захворіла донечка й Валентина деякий час провела з нею у лікарні в Луцьку, а чоловік постійно був поряд. Коли дівчинку виписали, батьки організували невеличке свято з фотосесією в одному з дитячих розважальних центрів.

Коли настав час прощатися з дорогими людьми, Андрій казав, що не переймається.

– «Мені є що після себе залишити: тебе і Софійку» – це були останні слова коханого перед тим, як він знову поїхав на фронт, – пригадує Валентина. Вона відпустила його, але дуже хвилювалася, молилася. Купила біблію, читала псалми, поклала між сторінок фото коханого.

З дому Андрій вирушив у Бахмут, де точилися найзапекліші бої. Коли мав можливість, присилав вісточку про себе. Останнє його повідомлення жінка так трепетно береже й постійно перечитує – воно закарбоване на їхньому фотоколажеві: «Все добре, бережіть себе. Люблю тебе, моє сонечко. Все, я уже точно буду йти».

Дзвонив додому Андрій нечасто – раз у кілька днів. Вони з Валентиною спілкувалися вранці 25 грудня. Чоловік розповів, що кількома днями раніше довелося немалу відстань пройти пішки, рушаючи на завдання, тож він стер до крові ноги, тому просив у чергову посилку вкласти деякі мазі. Це була їхня остання розмова. Більше коханий на зв’язок не виходив.

Того дня близько обідньої пори воїн Андрій Мельницький вийшов оглянути займані позиції й помітив російських військових, що наближалися. Він миттю повідомив про це побратимів і розпочав бій, у якому отримав смертельне поранення. Тоді загинув ще один воїн. Згодом, уже після похорону, один з побратимів Андрія зателефонував до Валентини й розповів, що цей вчинок її чоловіка урятував життя багатьох інших захисників. Вони знищили того дня усіх нападників.

Страшну звістку про загибель коханого жінка отримала через кілька днів. Вона забігла у їхню квартиру, щоб залишити надруковані знімки з недавньої сімейної фотосесії й спішила у дитсадок за донькою, з якою уже деякий час проживала у батьків. І коли зачиняла двері помешкання, до неї підійшли представники військкомату з повідомленням, що вибило землю з-під ніг. Її чоловіка не стало.

Щодня жінка приходить на могилу коханого, приносить квіти, запалює лампадки. У їхньому домі безліч світлин дорогої людини. Їх Валентина дуже береже, як пам’ять про щасливі миті разом. Розповідає про тата-Героя їхній донечці.

-Я прожила щасливі п’ять років із найкращим чоловіком, який мене цінував, підтримував. Ми могли пожартувати, могли помовчати. Він був дуже добрим і товариським. Сильним і мужнім. Він був готовим допомогти, коли цього потребували друзі чи рідні. Не мав заздрості до чужих успіхів, а брав ці досягнення за приклад для наслідування. Він умів приймати правильні рішення, робити кроки, на які я б не зважилася – усе для добробуту нашої сім’ї. Андрій був посланий мені Богом. І я вдячна за нього й за наш час любові та теплоти. Пам’ять про нього житиме вічно, – каже Валентина.

Валентина ТИНЕНСЬКА 

 

Коментарі
Теги: Андрій Мельницький, Загиблий Герой, ЗСУ
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up