Новини

Архітектор-фрілансерТарас Дукельський: «Через надмір яскравої реклами Володимир не справляє враження історичного міста»

Архів
12 переглядів

Молодий архітектор Тарас Дукельський досить недавно замешкав у Володимирі, але вже встиг перейнятися питаннями благоустрою міста. Проект реконструкції скверу біля історичного музею імені Омеляна Дверницького, який він представив кілька місяців тому, викликав жваве обговорення. Тож ми вирішили ближче познайомити наших читачів із автором цього проекту і поговорили про його роботу для західного ринку, архітектурні тренди і про те, яким має бути обличчя Володимира-Волинського.

– Тарасе, найперше розкажи трохи про себе і про те, що привело тебе в архітектуру. 

– Я родом із села Поромів, що біля Нововолинська, навчався в Нововолинському ліцеї, а потім у Києві, в Національному авіаційному університеті на архітектурному факультеті.  У шкільні роки займався у художній школі, дуже любив малювати. І коли постав перед вибором професії, то варіантів бачив всього два: або дизайн, або архітектура.

– Знаю, що ти створюєш багато проектів для закордонних замовників. Як вдалося вийти на міжнародний рівень? 

– Із самого початку в мене був принцип: працювати виключно за професією, тобто архітектором. Тому починаючи з третього курсу йшов до цієї мети, брав участь у різних архітектурних  конкурсах у Києві. Часто вигравав їх. Переважно це були  невеликі локальні конкурси під забудову житлового комплексу. Із такого виграного проекту клубного будиночка у ЖК, по суті, і почалася моя кар’єра. Паралельно трохи працював в одного київського архітектора. А коли надійшов час дипломного проекту, звільнився з усіх робіт, бо диплом був пріоритетом, і після цього взявся шукати роботу, яка дозволить і працювати, і присвячувати час навчанню. Так я став архітектором-фрілансером.

Певний час – задовго до війни – я працював над російськими замовленнями. Замовлення шукав на спеціальних сайтах – так званих «біржах» для фрілансерів. Але з того часу, як почалася війна, вирішив переорієнтуватися на інший ринок – спершу український, а потім і західний.

– Наскільки розумію, твоє завдання як архітектора – зробити проект, показати його візуалізацію, але не рахувати детальну вартість?   

– Це так. Кошторисною документацією займаються спеціальні люди, які так і називаються – кошторисники. Звісно, архітектор має орієнтуватися на певний бюджет, так само, як і на технічне завдання. Але без заглиблення у фінансові нюанси.

 – Над яким з іноземних проектів було найцікавіше працювати? 

– Створював пропозицію для забудови у США – готель у вигляді висотки, яка ніби «закручується» по спіралі. Вважаю його одним із найкращих своїх проектів. Він робився з великим натхненням. Цей проект хотіли придбати представники міжнародної компанії, яка володіє великою мережею готелів. І хоч із ними у нас угода не склалася, проект їм дуже сподобався, тож  думаю, що він ще знайде свого забудовника.

Я роблю досить багато проектів для США, але не всі вони зрештою втілюються. Чому? Бо  там існує така практика: місто під забудову виділяє певні території, і на ці території потенційні забудовники подають дуже багато різних пропозицій, а спеціальна міська комісія визначає, які з них найкраще відповідають потребам і уявленням тамтешньої громади і можуть бути втілені. Перші два роки, відколи вийшов на західних замовників, часто працював над такими проектами, створював різні варіації для окремих ділянок забудови.

 – А втілених проектів маєш багато?   

– Так, доволі багато, зокрема і тих, що створював у студентські роки. Усі їх відстежувати не можу, адже кожен забудовник працює у своєму темпі й ритмі. Але знаю, що є чимало таких. Переважно це якісь заміські котеджі, торгові центри тощо. Є інтер’єри, які були створені за моїми проектами, – їхньою розробкою також іноді займаюся.

Недавно працював над розробкою курортного містечка в Домінікані. Це еко-вілли, розташовані серед джунглів. Проектував на замовлення однієї з найбільших у Домініканській Республіці туристичних організацій, яка займається розбудовою відпочинкових комплексів і створенням нових приваб для туристів. Ці вілли уже в процесі спорудження – дуже цікаво за цим спостерігати.   Один із проектів, який виграв конкурс в Україні, теж потихеньку втілюється: один будинок вже є, інший добудовується.

– Як фахівець, який працює із західним ринком, який динамічно розвивається, ти мусиш орієнтуватися у найновіших архітектурних трендах. Розкажи, що там нині у моді? 

– За моїми спостереженнями, у світі мода на мінімалізм – простота кольорів, ліній, наближені до природніх матеріали. Певний час у моді була біонічна архітектура, яка максимально гармонійно вписується у довколишній ландшафт, повторює його вигнуті лінії, округлі форми. Але зараз  бум її популярності закінчився. Тепер актуальнішими  стали  прості лінії, мінімум акцентів, контрастні кольори. Щоб не виглядало нудно, мінімалістичний дизайн розбавляється цікавими яскравими нотами, але їх небагато. Важливе значення має використання природних матеріалів – каменю, дерева, цегли.

– Ти в Володимирі мешкаєш відносно недавно, але місто знаєш. На твою думку, який його куточок є потенційно цікавим для туристів і якого «обрамлення» йому не вистачає? 

– Оскільки саме місто є історичним, то якщо воно виглядатиме достойно, уже буде приваблювати мандрівників. Що мене неприємно дивує у ньому – величезна кількість яскравої барвистої реклами. Недавно на своїй сторінці у Фейсбуці я показував німецький будинок, над реконструкцією якого працюю, і дехто в коментарях звертав увагу на те, що там немає реклами – є лише невеличкі вивіски, виконані в одному стилі, які пасують загальній стилістиці будинку.

У Володимирі ж досить звернути увагу на одну з центральних вулиць, Ковельську. Недавно тут тривала реконструкція ТЦ «Володимир», і я спостерігав за нею. Будинок виглядав дуже красиво – до того часу, поки вікна нижнього поверху не заліпили рекламою. А міг би бути дуже ефектним – великі вікна, пастельні кольори, один стиль.

Якби вся вулиця була виконана в одному стилі, без кольорової реклами – виглядала б дуже привабливо. Не обов’язково усі будинки фарбувати в один колір, але достатньо, щоб хоча б у кожній окремо взятій будівлі поверхи були витримані в межах стилю. Бо коли тут шматок червоного, тут фіолетовий, тут жовтогарячий – це страшенно відволікає і зовсім не створює враження історичного міста. Хоча на цій вулиці є досить багато старих будівель, початку ХХ століття і давніших, на це ніхто не звертає увагу, засліплений кольорами реклам.

– Тобто почати слід із впорядкування вивісок і зовнішньої реклами загалом? 

– Можна звернутися до практики Львова і Києва, де активно ведеться боротьба проти засилля реклами. Львівська реклама мінімілізується, яскрава реклама якщо і є, то займає невелику площу, фасади оголяються і відновлюються. Львів справді дбає про це, а місцева влада вимагає у підприємців дотримуватися певних стандартів щодо зовнішньої реклами. Тож для міста впорядкованість у цій сфері – це найперший і найдешевший крок, який, поза тим, може суттєво його прикрасити.

 – А якщо говорити про окремі міські локації, то яка із них тобі як архітектору виглядає цікавою і перспективною? 

– Коли я вперше приїхав у Володимир, мене вразив Слов’янський парк. Так припав мені до душі, що я одразу полюбив це місто. Він справді і цікавий, і привабливий, хоча зараз і перебуває у дещо занедбаному стані. Було б добре, якби його постійно розвивали, щороку бодай трохи вдосконалювали, поліпшували. Бо наразі тенденції до цього я не бачу.

 – А чого в ньому, на твою думку, не вистачає, і що б ти там зробив насамперед? 

– Щоб фахово про це говорити, треба докладно про ньому пройтися, відмітити багато речей, підготуватися. Але скажу головне: в кожному сучасному парку мають бути сучасні місця для відпочинку дітей. Так, у Слов’янському парку є дитячий майданчик, але він настільки примітивний… Парки мають бути багатофункціональними: хтось приходить погуляти, хтось – почитати книгу, хтось побавитися з дитиною. Це місце, де кожен містянин може проводити свій час, тому у ньому мають бути створені умови для відпочинку різних людей.

 – Коли ти презентував свій проект реконструкції скверу біля історичного музею, то звучали аргументи, що він надто сучасний як для тисячолітнього міста. Тож чи можна поєднати ультрасучасну й історичну складові, і як це зробити, щоб усе не перетворилося на кіч? 

– Звичайно, треба підкреслювати історичність. Але ми не можемо відновити усе достеменно так, як було кілька століть тому. Тож треба додавати сучасні елементи, іти в ногу з часом і зі світом. Ми вшановуємо пам’ятки, але поряд із  ними варто робити і якісь цікаві речі.   Не сказав би, що мій проект аж надто сучасний – міг би зробити його ще сучаснішим. Хотів знайти компроміс між одним і іншим. Те, що його не всі сприйняли, можливо, пов’язано із тим, що люди не дуже орієнтуються, як це робиться у світі, у тій же Європі.

 – Яке місто з тих, в яких ти побував, видається тобі найцікавішим з архітектурної точки зору? 

– З українських міст таким однозначно є Львів. В Києві останнім часом почали розвиватися і втілюватися цікаві й сучасні проекти, які враховують європейський досвід. Чого, на жаль, не помітно у Володимирі. Якщо порівняти багатоквартирні новобудови, то в Києві, де, здавалося б, земля дорога, кожен забудовник при спорудженні будинку враховує собі у плані якийсь багатофункціональний дитячий майданчик, створюють сквери чи навіть цілі парки. У Володимирі земля явно дешевша, ніж у Києві, але, схоже, на ній більше економлять. Зводячи нові будинки, не особливо дбають про благоустрій. Ніби й планують дитячі майданчики, але якщо дивлюся на будинки, зведені п’ять-сім років тому, то благоустрій як такий там відсутній.

– Чи є в тебе якась “архітектурна” мрія? 

– Основна моя мрія – постійно займатися архітектурою і жити за рахунок неї. Це моя улюблена справа, і я хочу, щоб вона приносила і моральне, і матеріальне задоволення. Хочеться, щоб вона не перетворилася на рутину, а максимально довго дозволяла насолоджуватися цікавими проектами. Звісно, цікаво було б попрацювати в Європі, спроектувати житловий комплекс чи щось більше. Рік тому отримував таку пропозицію від американського замовника, який будує містечко в Африці. Він пропонував приїхати і попрацювати там із ним. Але я відмовився – у мене маленька дитина, та й Африка трохи далеко. А от десь у Європі над таким завданням попрацював би із задоволенням.

Розмовляла Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up