Новини

Баба Галя має купу спогадів, як у Дігтеві церкву будували, і пише вірші з молитвами за Україну

Історія
398 переглядів

Усе своє життя я знаю бабу Галю Кашевську, ми жили в одному селі і наші городи перетиналися ледь не межами. Її чоловік, дід Лаврін, був героєм мого дитинства, бо за першим покликом приходив та лагодив наш старенький чорно-білий «Таурус» і втішені ми всідалися дивитися мультики та чергову серію «Династії».

Галину Кашевську у селі кличуть «Вєлічиха» за прізвищем першого чоловіка Величка. Тепер їй 84 років. Вона уже має карточку на пам’ятник і купу спогадів про те, як у селі будували церкву. А ще інколи пише вірші та пісні.

Батько Галини – Віктор був чоботарем, в Дігтеві – зятем. Мама Федора Калінчук, прожила лишень 50 років та встигла ще потішитися двома онуками.

– Був у мене брат, але помер при народженні, бо був обвитий пуповиною – тепер би врятували, – каже баба Галя. У школу Галина ходила уже по війні в Дігтеві – закінчила чотири класи, більше вчитися змоги не мала.

-Тато був чоботар, його тижнями не було вдома. Йшов на села, брав замовлення, там лишався та шив. Коли прийшов додому – став мені шити чоботи, не встиг їх закінчити, помер. Мав лише 45 років. Я зимою в тих недошитих чоботах пішла до школи, змерзла в ноги і злягла на тижнів три. Ледь одужала, але до школи більше не ходила. Мама з куфайки відрізали рукави та зробили валянки і так вдома ходила. Зі школи приносили завдання і вчилася вдома.

У 1953 році була люта, тріскуча зима. В садку росла така здоровенна яблуня її треба було вчотирьох обіймати. Пам’ятаю, лягли спати, але проснулися від того, що щось тріснуло. Мама встала, почала молитися каже: «Дитино, война знову». Ми посідали, обнялися, накрилися периною та чекаємо ранку. На двір вийти не можна. Сусід Тиміш Собчук прорізав до нас стежку і ще покликав чоловіків, повідкидати сніг від хати, як вийшли, побачили, що та яблуня тріснула, – пригадує жінка.

На старих чорно-білих фото, які показує пані Галина, вона молода та гарна з подружками то на випровадинах місцевих хлопців до армії, то у яскравих стрічках йдуть просити на весілля. Є її фото з будівництва шахти №8, яка розмістилася біля сіл Дігтів, Низкиничі та Хренів. Вже в листопаді 1959 року її введено в експлуатацію.

З усіх шахт Волині ця мала найскладніші геологічні умови розробки вугільних пластів. Проникнення підземних вод у робочі лави тут  було найбільш високим, що додавала труднощів вуглевидобутку, призводило до загибелі людей. Чимало мешканців Дігтева тут працювали, адже варто перейти металеву кладку через річку Студенку – і ти вже на роботі.

Про свого першого чоловіка Якова баба Галя каже: «Ми б з ним добре жили, якби він не випивав. Узяв позику на будівництво хати і згодом за пиятику його з роботи вигнали. Приїхав до мене директор восьмої шахти та каже: йди працювати, бо позику треба відробити. На копальні десять років відвантажувала породу. Вугілля транспортували стрічкою, а як траплялася порода, то її треба було вибирати та відкидати вручну. Бувало, так накидаєшся за зміну. Пропонували легшу роботу – телефоністкою. А я думаю: це ж стаж за шкідливі умови перерветься. Шкодувало мене керівництво шахтне і таки вмовило перейти  у телефоністки. Три роки була на комутаторі, згодом ще десять років пропрацювала в котельні і звідти вийшла на пенсію».

З Яковом у Галини народилося двоє хлопців та донька. Тепер жінка радіє, що має 16 правнуків та 10 онуків, двох, на жаль, довелося поховати.  Як і  Якова…

Зізнається, що лише за другим чоловіком, якого називає «Дєдушка», Лаврентієм Кашевським зрозуміла, як то добре у злагоді. 22 роки разом прожили, до останнього подиху називав її лише Галюнею.

Лаврентія розбив інсульт. Після трьох тижнів в лікарні, Галина викликала лікаря додому, він показав, як робити масаж. Всі процедури лягли на її руки. Потрохи чоловік почав сидіти, а за кілька місяців, правда, з ціпком, але й ходити.

Пережити довелося багато. Але попри все Галина Вікторівна завжди була активною мешканкою Дігтева. Пригадує, що коли люди зібралися у клубі, аби обговорити газифікацію села, то у неї та двох її подружок Марій – Рибки та Троцюк виникла ідея поговорити ще й за відкриття  храму. На той момент заклад культури уже не діяв. Жінки вирішили, що треба їхати у сільську раду та просити голову, аби віддав його під храм.

Уже 26 березня 1998 року у Волинській ОДА Галині Вікторівні видали свідоцтво про реєстрацію статуту релігійної громади Української Православної Церкви Київського патріархату. Кілька років храмом слугував клуб. Аби священник мав право служити повну літургію, в ньому встановили тимчасовий іконостас. Старостою обрали БорисаТроцюка – людину авторитетну та розважливу. Галина Кашевська сформувала хор і на багато років його очолила. Коли настоятелем храму став Борис Гідзінський, вчити церковного співу місцевих хористів взялась Любомира Стахів. Репетиції проводили у хаті Галини та  Анастасії Саць. Отцю Борису за те, що приїздив служити, грошима не платили – прихожани по черзі приносили продукти.

Люди тягнулися до церкви, збирали по копійчині, шукали спонсорів і згодом неподалік заклали фундамент майбутнього храму в честь Трьох святих.

Роки були складні, коштів не вистачало. В кінці дев’яностих тодішній голова колгоспу  Короляк вирішив віддати на храм гроші, отримані від продажу плит з будівель так званого комплексу. Та потрібною була і цегла. Короляк дозволив дігтівцям, а чимало з них мали майнові паї в тому комплексі, розбирати його на цеглу.

– П’ятеро жінок постійно ходили бити цеглу: я, Віра Собчук та ще три Галини – Іменицька, Сасага та Троцюк. Були побиті молотки, цвяхотяги, не раз кров струменіла з пальців, як промахувалися. Іскри летіли, коли цеглину за цеглиною вибивали. Саша та Сергій Москалюки щовечора цей будматеріал возили до храму. Було, що набиту цеглу нам і вкрали, але то на совісті тих, хто це зробив, – сумно зітхає баба Галя.

Фундамент під новий храм заклали у 2000 році, а вже через рік розпочалося його будівництво. Архітектором став Семен Троцюк, цеглину за цеглиною клали майстри з Бубнова. Їм обіди теж готували по черзі усім селом.

-Прогадую, майстри кажуть, що цегла закінчилася. Лишилося буквально один ряд по колу обійти і храм буде завершено. І тут в голову приходить думка: є ж дачі на Бузі, біля Нововолинська, де чи не біля кожного будиночка купи з цеглою. Ми з Анатолієм Сасагою та Миколою Москалюком вантажівкою їдемо туди. Стукаємо в перший будиночок, біля якого бачимо цеглу. Чоловік з радістю її віддав. Інші дачники теж віддавали і допомагали вантажити. Машиу завантажили. Церкву домурували, а цегла ще й лишилася, – пригадує жінка.

Коли активно велося будівництво храму, тут до Престолу Божого став його нинішній настоятель Юрій Кривіцкий. А вже 12 лютого 2008 рокумитрополит Луцький та Волинський Михаїл освятив церкву.

Зараз Галина Кашевська відійшла від активних справ у храмі, лише з ціпком ходить на богослужіння. На хори вже немає змоги піднятися, тож співає просто посеред храму.

Грамот та подяк за будівництво церкви баба Галя має багато, але жодної не показує. Лишень швиденько перекладає в нижню шухляду та каже, махнувши рукою, «то таке». Натомість демонструє невеликий блокнот – у ньому вірші, які пише, коли має настрій. Вони переважно церковного спрямування, сповнені прохання до Всевишнього захистити Україну та її багатостраждальний народ.

Чимало людей, які долучилися до будівництва церкви в Дігтеві, уже відійшли у Вічність. Відійшли зі спокоєм на серці, бо їх відспівали у храмі, який вони спорудили.

На завершення розмови Галина Кашевська побажала миру і закликала молитися: «Наша молитва мусить дійти до Бога і він розвіє наших ворогів». А ще зізналася, що коли почалось повномаштабне вторгнення росії, то написала ось цей вірш.

Ще не пройшла, ще не минула,
І ще кругом гримить війна,
І як ми чуєм, і як ми бачим,
Яка це страшная війна.
Скільки людей забрала війна,
Скільки будинків в людей нема,
Скільки дітей ми поховали,
Таких маленьких янголят.
Скільки синів не повернулись,
З такої страшної війни.
А їх матусі все чекають,
Щоб пригорнути до грудей.
Скільки батьків не повернулись
До своєї рідної сім’ї,
Вже не зустріне його дружина,
Як зустрічала його колись.
О, Боже, милий, милосердний
Ми приклоняємось Тобі.
Щоб Ти зробив наш світ спокійним
Ми дуже молимось тобі
О,Мати Божа, милосердна,
Ми щиро молимось тобі,
Щоб ти своїм омофором,
Охороняла нас на землі.
СвятіїАнгели Небесні,
Ми щиро молимо вас всі,
Моліть Бога за нас грішних,
Що тут живемо на землі.
Ще не пройшла, ще не минула,
Ще не закінчилась війна,
Ми просим Бога і Матір Божу,
Охороніть нас від цього зла.

Ярослава КОЛОСКОВА

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up