Новини

Баба Ярина

Архів
62 переглядів

«Висилаю вам своє оповідання. Розумію, що воно, скоріш за все, вам не підходить. Але оскільки опублікувати його на Волині у мене немає можливості, то я намагаюсь всіляким чином «включити», зберегти мову наших бабів та дідів. Мову, носіїв якої скоро не стане. Хочу, щоб прочитавши, люди дізналися про деякі факти історії нашого краю з перших вуст. Хочу, щоб почитавши, хоч деякі люди сказали: «отак говорила і моя баба».

Такою була преамбула до електронного листа, якого ми одержали  нещодавно. І попри сумніви автора і чималий  обсяг вирішили його надрукувати. Бо багато хто з нас  так і не знайшов часу, щоб вислухати і записати  спомини своїх бабусів і дідусів. Тому і Ярина видається такою близькою з  її колоритною мовою. Через ту її розповідь проходить ціла епоха.

А щодо автора, то він на прохання  розповіти про себе відповів:  «Радий.що ви згадали бабусю. Саме цього я й хотів.для всіх волинян. Це моя дань рідній землі. Зараз живу під Києвом. Публікуюсь в багатьох виданнях.. Родом я з села Битень. На Ковельщині. Олександр Мінович»

БАБА ЯРИНА

Бабі Ярині майже 100 років, точніше – 98. Суха, зморщена, з випаленим на сонці лицем, може цілий день провести на городі, який тримає в ідеальному порядку. Кожен камінчик визбирає, кожну бур’янину виполе та вирве, кожну грудочку розіб’є. Не город – а дослідна ділянка. Проте і городом його називати неправильно, скоріше – полем, бо має 25 соток.

На такому полі її ї застала комісія з району та сільради. Брали на облік як старожилку, якій скоро буде 100.

– Що це ви, самі город обробляєте, чи помагає хто?

– Та то якраз не мій гурод. Мій той, шо правіш. Я свому давно раду дала. А тут плимяннику пумагаю, бу забулів. Ніс нишкузбожа – та й спину схватило.

Коли  приїжджаю в село – обов’язково іду до баби Ярини поговорити. В неї чудова пам’ять. І мова. Та, яку скоро забудуть. Мова, якою говорили у селах діди і прадіди.

– Шо, вже приїхав? – каже баба. – Я ж твеї машини ни зубачила. Кудою то ти їхав? Шо, може пуза гуродами?

– Та ні, напевно кудись  відвернулись і не побачили.

– Як то не пубачила? Ти мині такого не гувори. Я ше все бачу і чую. Ундово бачу вже твую машину. Сьоня хулудно. Ти б вдєгся. Уно вузьми мую маринарку чи станіка, бу твуя журка якась тонка.

– Не замерзну. Краще давайте поговоримо.

– Пру шо? Я вже тубі сто разув пру все русказала.

-Ну давайте ще раз, бо мені цікаво. Коли народилися, які були тоді часи?

– Ни помню я туго, кули нарудилася. Знаю тико, шо якраз наши всеньким силом пувернулися з Росії.

За спогадами моїх односельчан царський уряд евакуйовував населення нашого та навколишніх сіл під час Першої світової війни на південь та схід України. Старі люди ці місця називали Росія з наголосом на першому складі, напевно тому, що там, в евакуації, місцеві говорили переважно російською.

– Нарудилася чи то у 18-му чи 20-му, сама ни знаю, – веде оповідь Ярина. – Метрики ни маю, ни виробила. Типеричка в паспурті записали, шо з 20-го, али мині здається, шо нє, брат мий з 22-го, а я за старіша біше, чим на 2 роки.

–  І що розповідали про ту Росію? –  продовжую питати у баби.

-Ничого ни помню. Тико в нас в силі на пумидори казали баклажани, нихто генчуї назви ни знав, а посля вже стали казати пумидори. Баклажани – то так там, в Росії, кажуть.

– А дальше що було?

– За Польщі рубили багацько, а жили бідно. В жнива в бодні кавалка жовтуго сала ни в кого ни було. Хіба в пуляков чи в Берка, шо жив кулу лісу. Я дівкою худила ду них худобу пасти чи пшаниці жєти, то бачила, шо в їх лєпши, чим у наших. Вуни тургували збожем. Накладуть хурманку і визуть ду Ковля.

– І що, мирно тоді жили наші з тими людьми?

– А чом нє? Людинучко добра, ни вуни ду нас діла ни мали, ни ми ду них. У школу польську худили. Штири кляси мали. Я то тико їден худила. Ниграмутна зусталася. Тико русписатися вмію. А жили мирно. То вже посля, як вуйна пучалася, то всі як пудуріли. То вже як німци прийшли – то туді пучали бити їден другого і палити.

– Як же то так вийшло, що почали воювати між собою?

– А я знаю, думаїш? Хулєра ясна знає, чуго вони схватилися. Хто їх там пуйме. Тико, знаїш, кажну нич стріляли. Але Берко, який все знав, навіття знав зараннє, кули вуйна пучнеться, мому батьку казав, шу то спициально сувєти наших стравили з пуляками, бу сувєти знали, шо будуть виртатися. Шоб люди пуд німцьом добре ни жили, ни привикали і шоб менши зусталося їх, бу треба буде в ти кулгоспи заганєти. А в сувєтув було багацько агентув і шпійонув…

Слово «агенти» баба вимовляє з наголосом на перший склад. Вирішив перевірити, чи дійсно було так багато радянських агентів у ті часи на Волині. Випадково знаходжу книжку: «Розвідка Судоплатова…», написану за архівними матеріалами трьома дослідниками – Карпакіді, Чортопруд та Вєдєнєєвим.

Виявляється, що органи НКВС «внєдрілі» в УПА та ОУН більше тисячі агентів, із яких 125 попали в центральні ланки підпілля, а 30 використовувались в Центральному Проводі ОУН.За роки війни НКВС УРСР сформував 677 оперативних груп, які вивели за лінію фронту. Тільки з листопада 1941-го по березень 1942 року на Західну Україну перекинуто 150 таких груп та 148 агентів. Закидали їх і в Польщу. В ті формування, які не підтримували Радянський Союз. У наших краях діяли партизанські загони, основу яких складали працівники НКВС. В 1944 році загін Ковпака повністю ввійшов до складу НКВС.Радянською спецслужбою створено 246 груп кількістю більше тисячі осіб, які перевдягалися та видавали себе за бійців УПА. Виявляється, що баба Ярина знала більше, ніж деякі історики.

– А совєти, що, були погані? – ведемо далі діалог з бабою Яриною.

-За перших сувєтув ни вельми пугано. Ше можна було жити. Али перед тим, як німци пришли, то сувєти людей забирали у тюрми, а посля – пустріляли. Манька Гаприщукова худила ду Луцка брата забирати, пустріляного. Казала, шо людей пубили стико, шо нихто пущитати ни міг.

Баба Ярина розповідає, як почалася війна в 41-му. Запам’ятала, як в небі летіли важкі літаки і десь далеко гриміло. Як з’явилися в селі перші німці – передовий загін, що пересувався на «роверах». Як німецькі солдати «попросили кварту води, а потім налили її в «жилізну бутельку, перемутали гунучі в чобутах, і поїхали далі». Розповідає, що більше німців ніхто не бачив, аж до того моменту, коли вже відступали, і тоді теж заходили води напитися.

«Німцюв ни було ни в силі, ни в нас на хутурі. Али вуєнних багацько. І власувци були, і чирвона партизанка, польські вуєнни заходили, бульбаші, пуліція. Всі з оружиєм худили, ми й ни всіх рузбирали, хто такі Найхужі були власувци і чирвона партизанка – то якісь чужи люди. Забирали все, шо бачили. Власувци застрелили пуд Гулобами муйого брата. Пуїхав ду млина, шось їм сказав ни так – взяли й застрелили. Нам з матирою пиридали, шо вже нимає брата. Худили юго хуронити. Там і пухурунили, бу ни було чим привизти дудом. Всі кони позабирали всякі вуєнни люди.

А наши бульбаши, то так ни рубили. Все ни забирали, бу свуї. Як їден хтів забирати устанню курку, то мати їму сказала, шо юго батька знає і тьотку. Шо вуна його впузнала, шо він з Вільки, то як буде забирати – то вуна пиридасть юго батькуві, шо він витвурає. То встидався і курки ни взєв.

А чирвона партизанка курову забрала. Мати плакала і прусила, шоб ни забирали, бу діти мали. І слухати ни схутіли. Наставили вінтовку і сказали, шо застрелять, як курову ни уддамо.

Баба Ярина згадує, як німці забирали її на роботу в Німеччину.Найсильніше закарбувалося у пам’яті, як з сільськими дівчатами мала роздягатися перед німецькими «духтурами». Для дівчат це було гірше смерті, бо ніколи ні перед ким не роздягалися. Стид, який тоді зазнала, залишився на все життя.

Коли баба Ярина пройшла медкомісію і була готова до відправки, хтось підказав, що її можуть відпустити додому. Тільки нехай скаже німцям, що залишилась в сім’ї одна, що брата забрали до Німеччини, а старі батько і матір без догляду. На великий подив, коли сказала про це німецькому начальнику, той її відразу ж відпустив.

Проте Ярина потім казала, що пожаліла, що не поїхала, бо сусідка Гантося повернулася з Німеччини «гладка і здурова», привезла «кучу плаття, пацьори і кульчики в вуха, такі хуроши, шо таких ніхто не бачив». Гантося потрапила до добрих господарів, де вела звичне господарство – поралася біля худоби. Як приїхала в село, то хвалилася, що «їла там кубасу, мнясо любиве і не клусте, пляцки та навчилася пити якесь кафє».

А баба Ярина майже всю війну прожила на картоплі, хлібові, цибулі та «гурках», бо скотину позабирали різні вояки або довелося зарізати, щоб не дісталася зайдам.

Баба Ярина згадує, що коли в 43-му чи то в 44-му до них на хутір прийшли радянській військові, то там вирішили розмістити штаб. Потребували, щоб всі хуторяни протягом двох годин покинули свої оселі. Визначили їм місце в сусідньому селі, до якого 15 кілометрів. Була зима, лежав сніг. Людям не дали зібратися гуртом. Кожен йшов пішки зі своєю сім’єю. Подорож по снігу в темну морозну ніч з клунками за спиною була дуже важкою.

Сусідка, що вийшла раніше сім’ї баби Ярини, була вдовою. Йшла з двома малими дітьми, яких треба було нести на руках. Десь через десять кілометрів так знесилилась і впала духом, що змушена була кинути одну дитину в снігу, а з другою йти далі, щоб хоч одна вижила. Баба Ярина натрапила на ту дитину, що плакала в снігу, і забрала з собою. Потім віддала матері. Коли та відійшла, то зрозуміла, що скоїла. Благала бабу ніколи і нікому про це не розповідати.

Таємницю тримали близько двадцяти років. Та дитина виросла в гарного хлопця. Коли його проводжали в армію, то вклонився матері, що виростила, а  та несподівано наказала так само вклонитися бабі Ярині. Всіх це здивувало, а таємниця так і не була розкрита.

Коли баба розповідала мені про це, тої жінки вже не було в живих.

– Коли ж ви повернулися до свого хутора?

-Чириз дві ниділі чи може то чириз три. Нам дали знати, шо вже тиївуєнні з тим штабом пушли далі.  Все було загажено в хаті, як ухливі. Шкрибли-мили, пурядки наводили три дні. Ни в хату було ни зайти, ни в двір. Тойштаб, шо то в нас був, ззів всеньку картоплю, буряки, моркву, шо в льосі була. Якби знаттє, шо то таке буде, то закупали б в земню. Добре, шо ни все пуклали в льох, а трохи батько тримав в кагатах – то те й їли, а то б з голуду пупухли б.

Ярина розповідає, що того ж року, як повернулися радянські війська, та як потепліло, погнали всіх дівчат з села та хуторів під Ковель окопи копати. Німці в Ковелі добре засіли, то місто брали довго. Як ставала ніч, то всіх заганяли в покинуту стару хату і ставили на дверях вартового з автоматом, щоб не повтікали. Просилися додому за харчами та одягом, але їм відмовляли.

Потім хтось із старших казав, що може відпустити, якщо якась з гарніших дівчат прийде до нього на ніч. Ніхто не згодився, але стало всім страшно, що почнуть над ними збиткуватися. Одна дівчина вночі «ходила до вітру», то солдати на неї напали та збезчестили. Вона гірко плакала, хотіла йти топитися.

– Худили ми гуртом ду кумандєра жалуватися. Тико він нас ни вельми слухати хтів. Сказав, шо рузбереться, али ти сулдати всьоравно всталися при нас, а нашу тую дівчину вутпустили дудоми. А ми ше довго були, аж пукуда наступлєнія ни пучалося. Вдома вже думали, шо нас і на світи нима.

–  А що було після війни?

– Пусля вуйни стало ше хуже. Їсти ни було шо, а вже чириз якісь час заставили нас іти в кулгосп. І з хутора сказали забиратися. Шоб всі в силі жили, на видноті, шоб начальство бачило і командувало. Батько хату мусив рузибрати та й пиривизти в сило. Сказали, хто ни буде слухатися – туго в тюрму пусадять.

-А шо то за начальство таке було?

– То якісь чужеї люди. Пупривозили здалека. Всі партєйні. Вельми вредни. Так вміли сала за шкуру залити, шей силлю пусипати, шо хоч ґвалт кричи. Стали таке рубити, хоч втикай світ за вочі. Али куди втикати? Хату ни киниш.

Мої односельці розповідали, що відразу після війни у волинські села був висаджений десант зі східних областей України. Ці люди багато років прожили вже під радянською владою і розділяли її політику. Голова колгоспу, директор школи, уповноважені від району та інші керівники обов’язково були з числа того десанту. Саме вони прививали соціалізм для наших людей і руйнували все, встановлене з діда-прадіда. Перш за все – церкву. Прийшлим давали хату і посаду, а за це вимагали безпощадно керувати селом.

Баба Ярина розповідає, що ще за Польщі її віддали заміж за Андрія Ситчукового. Він у дитинстві впав з дерева, тому був трохи «як не свій». Але батько заставив Ярину іти за нього заміж, бо мав добрий «кавалок  грунту», тобто був багатший, ніж бабина сім’я. В 1939 році Андрія забрали в радянську армію. Більше його ніхто не бачив. В Ярини народилася дитина, яка відразу ж померла. Після того жінка все життя жила вдовою. Після війни пробувала «дубиватися пенсиї за Гандрія», але відмовили, бо ніяких відомостей в військкоматі не було. Не зафіксували, що взяли його до армії.

А після війни в село переселили українців з Польщі. За ними закріпилася назва «забужани». Перевезли їх, як все робила радянська влада, силою і зброєю. Зігнали з насиджених місць, а нових не підготовили. У селі частину переселенців розмістили в напівзруйнованій хаті. А  багатьом і такого місця не знайшлось. Довелося декільком сім’ям копати землянки.

Забужани з переляком дивилися на кожного, хто наближався до землянки, бо зневірилися в людях і чекали від них тільки наруги. Село, на відміну від влади, знайшло в собі людяність та прихистило забужан, хоча само бідувало. Стали вони потроху вживатися в нових умовах. Але ще довго не могли зрозуміти, в чому вони, українські селяни, завинили, чому їх вибрали для такого знущання.

Баба розповідає про те, що, як німців прогнали, стали совєти воювати з українськими повстанцями. На хутір часто вночі заскакували радянські енкаведісти, яких називали «стрибками» (від слова «істребітєлі»). Вони ловили та стріляли по лісах місцевих хлопців.

– Як тико в хату зайдуть, так удразу пістулєта наставлєє на батька або матира.Кажи їм, де бандєровцев прячиш. Ублазять, убшукають все в хаті і надворі. І на гуру залізуть, і в льох, і навітя в кулодязь заглєнуть, бу може тамечка хто сидить. Вузьмуть в хаті, шо лучше є ззісти, і сунуть далі. А як наших пустріляють, то звозятьду церкви на упузнаніє. Мине раз заставили йти на те упузнаніє. Людочки добрі, як я те все пубачила, то ледь низумліла.

Після війни в селі стало майже втричі менше людей. Повтікали, хто куди зміг. Хто в ліси подався. Деякі потрапили аж в Канаду та Америку. Інших повбивали на фронтах та різних сутичках. Когось запроторили  до тюрем та у Сибір. Залишились в селі одні вдови. Такі, як баба Ярина. Їм судилося підіймати на ноги та оновлювати село, засівати колгоспне поле.

З колгоспами прийшли в село нові порядки.

Одного разу, коли баба Ярина ішла до церкви, її перестріли активісти з наганами та погрожували не пустили. Але героями вони були тільки до беззахисних жінок. Бо коли з тими наганами посунулися брати податки у бабиного брата Івана, який після довгого перебування на фронтах повернувся додому та був контужений, то нагани їм не допомогли. Сміливий та сильний Іван взяв сокиру, став поміж двома «уполномоченними» і сказав:

– Уто вам, хлопци, пудатки. Удного точно зарубаю. Ни встигните і стрельнути зу своїх пістолів. Я ше не таких бачив.

Уполномочені забралися і пішли та більше ніколи до Івана не заходили.

А якось зібралася баба Ярина на Спаса до церкви яблука посвятити. Спеціально відпрацювала ніч на току біля віялки. Якраз приїхав уповноважений з району, то донесли, що Ярина кинула роботу в жнива і посеред білого дня пішла в церкву. Прямо на току влаштували над бабою суд. Кричали, називали саботажницею, погрожували, що віддадуть під суд, почали складати протокол.

І тут баба Ярина спромоглася захищатися:

– Та я ж цілу нич рубила? Хіба ж то людина може рубити і день і нич?

Уповноважений з району запитав місцевих, чи то правда. Ті зніяковіло  підтвердили, що то таки так. Суд мусили припинити.

Колгоспу віддала баба Ярина всі сили і здоров’я. Працювала до глибокої старості. В перші роки після війни збіжжя  чоловіки – косами, а жінки – серпами. Цілий день підбирати скошене жито чи пшеницю, в’язати снопи та ставити полукіпки, цілий день тягнути серпа чи косу – треба мати велику силу і ще більшу витримку. Я, хоч привчений змалку до роботи, більше 4 – 5 годин не міг косити – повністю знесилювався.

– Бу то ти ни втєгнутий, – казала баба. Втєгнутися треба. І шоб руки зашкарубли – туді музулів ни буде. Мулудий кінь тоже ни може удразу добре тєгти, али звикне і тєгне. Так і людина.

Та  понад усе були цукрові буряки. Їх треба сполоти та прорвати 10 гектарів. А восени овклися колгоспні жінки в липкій грязюці щодня аж до темряви. А потім стояли, зігнувшись, щоб обрізати гичку. Бувало, коли розвезе дороги, в село закидали військових з сильною технікою. Але й вона не витримувала колгоспу і буряків.

Ярина була малограмотною, простою і наївною. Колись племінник вирішив пожартувати і розповів, що в сусідньому селі розбилися два трамваї і загинули люди. Сердобольна баба плакала і всім розповідала про «трагедію», поки хтось не роз’яснив їй, що ніяких трамваїв в селі не було і нема. А одного разу, коли болів шлунок і піднялося «давлєніє», племінниця дала їй вітамінів, бо інших таблеток не було. Ярина відразу видужала і сказала, що кращих ліків не пробувала.

Хоч не прочитала жодної книжки, вона знала стільки всього, на чому не знається моє покоління й, напевне, не буде вже знатися ніхто. Вміла майже точно визначати час за сонцем. Знала, якої погоди чекати ближчими днями. Взимку за інеєм на вікнах могла сказати, скільки градусів морозу надворі. Знала безліч трав і від чого вони помагають людям чи худобі. Вміла відрізняти за співом птахів, заговорювати дітей від переляку…

Баба Ярини жила ще в тому поколінні, яке було останнім, що вело натуральне господарство. Ці люди вміли робити все, щоб вижити без сторонньої участі. Вимочувати коноплі та ткати полотна. Робити з лика постоли, плести з лози кошики та колиски, шити чоботи, катати валянки, сушити, солити, доглядати худобу, обходитися без лікарів від народження до смерті.

Ярина не дожила до ста років. Ледь-ледь не хватило.За життя люди питали, у чому секрет її довголіття. Дехто пояснював це тим, що багато років жила сама. Ні з ким не сварилася, ніхто не вводив її в спокусу гніву. В  холодній хаті, навіть зимою не завжди в ній топила, а ще їла мало. Зо два рази на день скільки в пригоршню поміститься. Солодкого не вживала, любила посмакувати «силедцем».

Баба народилася в багатодітній родині. Її мати  пішла заміж за вдівця, в якого було восьмеро дітей, найменша ще грудна. Це була Ярина.Всіх цих дітей вона догляділа.

Часом задумуюсь над долею баби Ярини та її покоління, долею волинського та всього українського села і питаю себе: пройшовши через такі випробування, чи були вони щасливими?Так, були, попри всю наругу і зло, з яким довелося стикнутися. Хоч їх намагалися зробити нещасними лихі люди.

Щастя однолітків Ярини було в труді, в спільній праці, яка дає можливість радіти зробленому та легко засипати втомленими. Щастя було для них в єднанні з природою. Вони раділи, коли прилітали перші буслі, зозулі, бекаси, сумували разом з ними, коли приходила їм пора відлітати. Дивилися з великою радістю, як проростає чи виростає все насаджене чи доглянуте своїми руками. Щастя бути на святах в родинному колі, коли всі живі і здорові. Щастя бачити, як нащадки ідуть твоїм шляхом, що плоди твого виховання не пройшли марно. Щастя бути юним, молодим та мати повагу в старості.

За всілякі незгоди судилося так людям, які жили в ті часи, що часто минали їх різні хвороби. Не знали вони ні раку, ні діабету. Вмирали ходячи і в роботі. Відходили на той світ в спокої, бо прожили життя в труді, без великого гріху.

– Бабо Ярино,  то були и все-таки хоч трохи щасливими?

– А чом би й нє, людинонько добра, чом би й нє?

Олександр МІНОВИЧ.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up