На головну Новини Без зв’язку, тепла і води: історія евакуації з Бучі

Без зв’язку, тепла і води: історія евакуації з Бучі

341

Передмістя Києва з перших днів війни прийняли на себе основний удар окупантів і перетворилися на осередки пекла на землі. Тижнями люди перебувають в окупованих містах без світла і тепла, часто і без їжі, під постійним ризиком обстрілу. Нам – тим, хто мешкає у відносно безпечному Володимирі, – важко уявити, що переживають мешканці Ірпеня, Бородянки, Бучі, відрізані від світу. Допомогти зрозуміти їхнє становище можуть розповіді тих, кому вдалося вирватися з окупації.

Серед них – лікар ультразвукової діагностики Дмитро Левінський, який працював у Київській міській лікарні, а зараз мешкає у Володимирі: вони з сім’єю  евакуювалися сюди до родичів дружини з Бучі, одного з найбільш постраждалих міст. Він розповів нам про життя в окупації і про те, як їм вдалося виїхати.

- реклама -

«До війни я морально був готовий, – каже чоловік. –  Вже коли Путін підписав визнання «ЛНР» і «ДНР», стало очевидно, що до цього все йде. Але в перший день війни ще поїхав на роботу. Увечері якось дивом  вдалося електричкою дістатися назад. Але з другого дня ми потрапили у пастку, відрізані від Києва, без шляхів до відступу. І на третій день орки пішли на наше місто».

Ранок війни почався із бомбардування Гостомелю, аеропорт якого – за три кілометри по прямій від будинку Дмитра. «Те, що почалася війна, я прийняв зразу», – каже він. – Першу колону окупантів наші військові розбили. Другій також далі відчутну відсіч. А далі мусили відступити. У місто зайшли «кадирівці». «Вони тягнулися вулицею, перпендикулярною нашій, і стріляли по всіх піддашшях, гаражах тощо. Розстрілювали всі об’єкти, які могли їм нести хоч якусь загрозу», – розповідає Дмитро. Також розстріляли водонапірну вежу, відрубали магістральні газопровід та лінію електропередач. І не дозволяли все це ремонтувати, навмисно створюючи гуманітарну кризу.

За кілька днів окупанти дозволили підлатати водогін, але воду дали тільки на лікарню. Також лікарні залишили генератори, а от всі, що були в населення, – конфіскували. Мобільний зв’язок інколи ледь-ледь пробивався на горішніх поверхах висоток.

Лише на п’ятий день окупації орки дозволили позбирати тіла загиблих з вулиць. Для цього з парку взяли екскурсійний “паровозик”, причепили його до карети швидкої та в супроводі БМД  їздили містом.

На другий чи третій день обстріляли пожежну частину. У рятувальників позабирали всі засоби зв’язку, в машинах порозбивали електроніку та злили всю соляру. І наостанок застрелили їхнього собаку. Також розстрілювали собак з приватних будинків, якщо вони “заважали”…

Життя в умовах відсутності тепла, світла і води нестерпне. У Бучі люди шукали різні способи порятунку: наприклад, ходили в пожежну частину і діставали воду з підземного резервуару. «У нас трошки лишалося води у підвалі, тож набирали звідти», – розповідає Дмитро.

З розбомбленого у перші дні «Епіцентру» під контролем тероборони, яка стежила за порядком, люди змогли розібрати необхідні речі – казанки, аби готувати їжу на вогні надворі, каремати, спальники. «Те ж саме було і з продуктовими магазинами: вцілілі харчі ділили ощадно, – каже чоловік. –  У нас під вікном був «Макдональдс», то звідти потроху видавали людям те, що можна було використати – булки, сир».

Весь цей час російські військові перебували безпосередньо в Бучі. Виходити на вулиці у світлу пору доби було можливо, але страшно. В окупації Дмитро Левінський із сім’єю провів 12 чи 13 днів, поки нарешті вони зуміли вирватися.

«Евакуація у нас була геть не організована. Мер не давав жодної інформації. Евакуацію оголосили з 10 до 11, народ збігся, почали під’їжджати машини. Автобусів чекали – їх нема. Чи можна їхати власними авто – не відомо. Так чекали до третьої дня, поки хтось комусь не передав, що з Гостомеля автоколона вже пройшла крізь наше місто і пішла на вихід з оточення. Народ почав хвилюватися, перехопили одного російського військового, той підтвердив, що рух приватного автотранспорту погоджено. Так всі, хто міг, посідали по автівках і поїхали», – розповідає Дмитро.

У їхню машину вдалося втиснутися ще одній сім’ї: разом дев’ять осіб і четверо котів. До Стоянки (село у Бучанському районі, за п’ять кілометрів  від Києва) діставалися п’ять годин, бо автоколона розтягнулася кілометрів на десять, а то й більше. «Хвіст» колони не встиг проїхати крізь блокпост окупантів, і його не випустили. Щоправда, кажуть, пропустили наступного дня.

На шляху крізь «зелений коридор», каже Дмитро, нарахували не менше десяти розстріляних цивільних автівок. «Не знаю, чи це було в цей день, чи десь напередодні, – зауважує він, – але такі випадки були. Розстрілювали навіть машини з наліпками «Діти».

Будинок, в якому мешкає Дмитро з сім’єю, відносно вцілів. Він входить до комплексу з трьох багатоповерхівок. В одній із них з десяток квартир рознесло вщент, а в їхньому лише кілька квартир пошкодило. У сховище в підвалі спускалися лише день-два, далі зрозуміли, що там надто некомфортно. Тож коли вибухало, ховалися біля шахти ліфта, поблизу капітальних стін. Незабаром навчилися на слух розрізняти, куди і що «прилетіло».

Дмитру Левінському із сім’єю пощастило виїхати. Каже, у Володимирі почуваються в безпеці. Щоправда, сирени трохи дратують: у Бучі їх не було. «Зрештою, сигнали тривоги не мали б там сенсу, – пояснює він. – Постійно точилися бої на землі і  в повітрі. Тож тривога мала би бути цілодобовою».

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

чотири × 2 =