Професійне життя тренерки з боксу і судді боксерських змагань Юлії Семко часто нагадує бій зі стереотипами. Обравши для себе “нежіночий” вид спорту, вона незабаром стала тренувати як хлопчиків, так і дівчат, а згодом подалася також у суддівство. Приводом для нашої зустрічі стало “суддівське” досягнення Юлії: вона стала першою українкою, яка отримала найвищу кваліфікацію рефері у боксі – три золоті зірки AIBA, які дають право судити чемпіонати світу й олімпійські ігри. Про розвінчування стереотипів у роботі та житті, жінок у боксі і шлях до професійної вершини – у нашій розмові.
Коли ти на рингу – ти спортсмен/-ка, незалежно від статі
– Спочатку я займалася більш, так би мовити, «жіночим» видом спорту – спортивною акробатикою, стала майстром спорту. Але акробатика – це дуже «молодий» спорт, як і гімнастика, вона має вікові обмеження. У 17 років ти вже фактично завершуєш кар’єру, і постає питання – що далі. Поряд з нашим залом був боксерський, спочатку зайшла туди з інтересу. І так і лишилася, – розповідає про свій шлях до професійного боксу Юлія Семко.
Насамперед дівчині було цікаво. Коли Юлія лише починала займатися цим видом спорту, поняття «жіночий бокс» сприймалося радше як виняток. Менше було боїв, змагань. Але їй пощастило з колективом, тож отримувала задоволення від поїздок на чемпіонати, від можливості відкривати для себе нові міста.
“Бокс дійсно вважається “нежіночим” спортом. Бо він потребує певної агресивності, войовничості, яка начебто не притаманна жінкам. Так вважають деякі тренери, які у своїх підопічних спортсменок намагаються “витягнути” оцю маскулінність. Я ж вважаю, що компетентний тренер має знаходити особистісний підхід і дозволяє їм розвивати спортивні якості, не змінюючи характер та особистість”, – ділиться міркуваннями Юлія Семко. Зауважує: про її вихованках десь на вулиці ніхто й не скаже, що вони займаються боксом. Свою майстерність дівчата демонструють винятково на ринзі.
“Внутрішня сила, я б сказала, важить навіть більше, ніж фізична міць, – продовжує тренерка. – В єдиноборствах часто вирішальним є психологічне налаштування, те, наскільки людина готова іти до перемоги. Для того, щоб виходити на ринг на змаганнях, дійсно потрібен міцний внутрішній стержень. Його можна у собі виховати. Наші дівчата, які мають великі спортивні досягнення – кандидати в майстри спорту, учасниці збірних, – коли тільки прийшли у бокс, не були налаштовані на перемогу, хотіли займатися суто для себе. Але через рік-півтора усвідомили, що їм подобається цей вид спорту і відчуття перемоги”.
Чи можна вважати володіння боксерськими прийомами бонусом для жінки? “Ми іноді жартуємо, що це великий плюс: тоді можна захистити свого хлопця, якщо хтось причепиться, – сміється Юлія. – А якщо серйозно, бокс дає впевненість у собі, якусь внутрішню силу. І коли ти свідома цієї сили, то значно менший ризик, що хтось посміє причепитися чи спровокувати. Тому просто не доводиться битися, бо ніхто не ображає”.
За час спортивної кар’єри Юлії не раз доводилося стикатися з упередженнями. Бо хоч у рідному колективі однаково ставилися як до дівчат, так і до хлопців, на виїздах спортсменки відчували зверхнє ставлення від колег чоловічої статі. “І коли я обрала професію тренера, ніхто не вірив у те, що я буду тренеркою з боксу. Дивилися згори: така маленька дівчинка, що вона зможе? Вважали, що мої вихованці не досягатимуть таких висот, як у тренерів-чоловіків, це ж «чоловічий» спорт. Але то лише міф. Мої вихованці їздили на міжнародні змагання, чемпіонати Європи, чемпіонати України, щороку серед них є учасниці національної збірної. І зараз двоє дівчат готуються до відбору на чемпіонат Європи”, – зауважує тренерка. З упередженнями боролася в єдиний спосіб: просто добре виконувала свою роботу. І продовжує так робити.
Тренування дівчат і хлопців у спортивному клубі “Любарт”, де працює Юлія, відбуваються однаково. “У залі ми не ділимо боксерів за статтю. Якщо ти вийшов на ринг – ти спортсмен, незалежно від статі. Я сама дівчинка і, звісно, розумію фізіологію дівчат, інколи на тренуваннях можу знизити якісь навантаження. Але чемпіонати України і Європи під наші біологічні цикли не підлаштовуються. Тому ми маємо бути готовими в будь-який час вийти на ринг”, – пояснює вона. Особистісний підхід до кожного, звісно, потрібен, але не з точки зору статі. Для боксерів дуже важливим критерієм є вагова категорія. І, готуючи їх до змагань, тренери частенько коригують, скажімо, харчування, аби вони вписувалися у свою категорію.
Втім, з точки зору тренера, відмінності таки є, зауважує Юлія. Дівчата часто емоційніші, більше залежать від думки соціуму, а у хлопців самооцінка стабільніша. Тому коли працюєш із юнками, потрібно бути не лише тренеркою, а й трішки психологинею. А щодо дисципліни, то і дівчата, і хлопці її дотримуються, тому на змаганнях на виїздах тренерка часто чує компліменти від організаторів за виховання спортсменів.
“Ми налаштовуємо їх на те, що потрібно читати книжки, пізнавати нове, розвиватися. Бокс – це не самоціль. На першому місці людина, особистість, її людські якості. Бокс рано чи пізно закінчиться, не всі стануть чемпіонами. Вони мають виходити в життя освіченими людьми”, – пояснює свою позицію Юлія.
Повернути у бокс справедливість
Новий етап у спортивній кар’єрі Юлії Семко настав тоді, коли вона паралельно із тренерською роботою пішла у суддівство. Поштовхом стало бажання боротися з несправедливістю, яку раз по раз бачила щодо своїх вихованців і вихованок. “Бокс – спорт до певної міри суб’єктивний. У нас немає секунд, чітких фінішних ліній. Є правила, і не завжди судді дотримуються їх. Коли я була тренером, було дуже образливо за своїх вихованців, коли вони вигравали, а перемогу їм не віддавали. Тоді я вирішила, що хочу бути суддею, щоб повернути у бокс справедливість”, – каже вона.
Щоб стати рефері, треба проходити навчання. Спочатку здобувається перша категорія, що дозволяє судити на рівні маленьких турнірчиків, міських змагань. Потім, коли у рефері є певний досвід, він чи вона проходить навчання на національну категорію, що дозволяє судити чемпіонати України. Тоді відбувається вихід на міжнародний рівень. Для цього отримати першу зірку AIBA (Міжнародної боксерської асоціації), що дозволяє судити міжнародні товариські зустрічі, матчі. Потім – друга зірка, яка дає право судити юніорські, молодіжні чемпіонати континентального рівня – Європи, Азії. Третій рівень, третя зірка, – найвищий, дозволяє судити чемпіонати Європи, світу, а також Олімпійські ігри.
Нещодавно Юлія Семко стала першою українкою, яка отримала три зірки AIBA. Шлях до них був важким. І не лише через кваліфікаційні вимоги, а й через гендерні упередження. “ В Україні існує стереотип, що жінка не має цим займатися. Я знаю, що було багато противників того, щоб я їхала здавала іспити на кваліфікацію AIBA, і дехто докладав зусилля, щоб цього не відбулося. І – так, це були не жінки. Але завдяки підтримці української федерації боксу, яка багато робить для розвитку жінок у спорті, отримала “добро”. Проходила курс в Об’єднаних Арабських Еміратах. Спочатку лекції, потім письмовий екзамен. Також ми судили бої на чемпіонаті Азії серед дорослих, за що здобували оцінки. Треба було набрати певну кількість балів, щоб отримати кваліфікацію.
Загалом для того, щоб отримати зірку AIBA, треба не тільки досконало знати правила, а й уміти їх застосовувати на практиці. Бокс не дає часу щось змінити. Коли перебуваєш на ринзі, маєш контролювати ситуацію, боксерів, дуже швидко приймати рішення. Багато рішень рефері можуть дуже сильно вплинути на результат бою, тому мають бути коректними, зваженими. Також ми повинні берегти здоров’я боксерів, уважно стежити, щоб не завдавали травм. Це дійсно дуже важко” – розповідає Юлія. Також обов’язковою умовою є знання англійської, адже й іспити, і вся комунікація на ринзі відбуваються лише цією мовою.
Серед “зіркових” суддів Юлія Семко – наймолодша в Україні. Каже, це ще одна причина, чому деякі колеги не були в захваті від того, аби вона здобувала кваліфікацію: мовляв, надто молода, хай би досвіду набралася. Рефері погоджується з тим, що досвід – річ потрібна, тому планує найближчим часом поїздити в ролі судді на чемпіонати Європи та Азії. Але головна її мета – судити бої на Олімпійських іграх.
Професійний спорт розширює кругозір. І рятує.
Хоча спорт і займає більшу частину життя Юлії Семко, вона має й інші інтереси. Коли випадає вільний час, любить читати класичну літературу – романи Віктора Гюго, Емілі Бронте. А ще використовує подорожі, якими насичений її робочий графік, для того, щоб максимально пізнати світ і розбивати стереотипні уявлення про інші країни і культури:
“В інтернеті, буває, начитаєшся цих стереотипів про певні нації. І коли їду в іншу країну, дуже цікавлюся її культурою, традиціями, побутом у різних сферах життя. Люблю пізнавати це все не з якихось сторонніх джерел, а саме від представників цих культур. Мені дуже подобається у Фінляндії – їхня система освіти, цінності Зараз часто їжджу на чемпіонати Азії і з великою цікавістю відкриваю для себе культуру арабських країн».
Власне, і коли у її рідній Макіївці у 2014 році розпочалися незрозумілі рухи, Юлія ні на мить не повірила рупорам кремлівської пропаганди. Бо їздила на змагання у різні куточки України, зокрема й Західної, і чудово знала: насправді все зовсім не так, як говорять по телевізору.
“Я сказала, що не буду жити в такому варіанті дійсності. Внутрішньо цього не зможу. Хочу, щоб мої діти жили у вільній країні, вільному соціумі. І попередньо для себе прийняла рішення, що якщо все піде не так, я не залишуся. На Волині не маю жодної рідні. Коли в нас почалися бойові дії, а над хатою полетіли ракети «градів»… Я не могла дозволити, щоб моя дитина жила у такому пеклі. Тоді знайомий рефері з Луцька написав: маю батьківську хату в Турійському районі, яка стоїть пусткою, бери дитину й приїжджай, щоб перечекати це все. Я взяла рідних, і ми поїхали в село. Думала – на кілька місяців, і все минеться. Але збіг час, і я почала шукати тут роботу. Все, що завгодно, але дитину туди повертати не хотіла, це дійсно страшно: коли ти йдеш вулицею, а земля двигтить…”
У Володимир-Волинській школі-інтернаті (тепер ліцей “Центр освіти”) якраз шукали тренера з боксу. Так Юлія і переїхала у Володимир – маленьке затишне місто, яке стало для неї домівкою.
Тут вона вже випустила у світ багато вихованців і вихованок. Деякі з них відкрили свої зали і тренують дітей, возять на змагання. “Я дуже пишаюся ними, – зізнається Юлія. – Зокрема тими, які, може, і не досягли високих результатів у спорті, але тепер самі тренують дітей і кажуть: нам сподобалося, як ви нас виховували, і ми вирішили стати тренерами. Це найбільша подяка і визнання, що я все роблю правильно”.
Віталіна МАКАРИК.
Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.
