Валентина Пилипюк тримає в голові образи сотень костюмів. Комусь, хто у її відсутність зайде в костюмерну, може легко телефоном пояснити, у якому ряду що висить, у якій коробці що зберігається. Нема чого дивуватися: завідує вона цим театральним царством у районному будинку культури майже 20 років.
У своїй роботі не бачить нічого особливого, можливо, тому, що це для неї давно звична справа. Хоч будь-хто, мабуть, погодиться, що від завершеності образу актора чи співака, від вдало підібраного наряду залежить навіть те, чи артисту повірять, чи захочуть далі слухати і на нього дивитись. Бо ж кожна деталь у магії перевтілення важлива.
Кабінет-гардероб
У невеликій, квадратів на 20, костюмерній, декілька рядів вертикальних стелажів, внизу, у коробках, теж одяг і взуття (червоні жіночі і чорні чоловічі чоботи, або ж білі туфельки). Місця, каже Валентина, звичайно, мало. Кожен костюм мав би висіти на окремому вішаку. Натомість їй доводиться їх вішати один на другий, для економії простору.
На господарстві 1271костюм. Та облік в першу чергу веде за загальною назвою (наприклад, «блуза жіноча хорова», «свита чоловіча танцювальна», «новорічний костюм Снігурки», «шапки для полонезу») – таких інвентарних номерів у її реєстраційній книзі 231. А вже наприкінці рядка вказано, скільки є тих блуз чи свиток – 8, 12 чи 23.
З плином часу, проводячи ревізію, бухгалтерія РБК деякі речі списує: якщо дуже старі і не підлягають ремонту. Та Валя їх не викидає: знає, що вони ще можуть згодитися. Який середній вік життя костюму, запитую. «Мабуть, років 30», – чую у відповідь.
Були часи, коли костюми виготовлялись частіше, на це вистачало коштів. Нині уже й не пригадує, коли востаннє централізовано замовляли якесь пошиття. Та було, що хорові костюми шились навіть у Луцьку, у швейному училищі, у волинській столиці майстрували і чобітки для танцю. У Володимирі ж до цього якось залучали студентів ВПУ, була співпраця зі швачками ательє «Жасмин». «Ось, – дістає Валентина накладну: – вони пошили нам Бабу-Ягу, Снігурку, Зайчика, плаття для ведучої…»
Колись величезна кількість костюмів потрібна була ансамблю народного танцю «Дружба». Його керівниця Марина Буховецька спеціально зверталась за ескізами для них до місцевих художників. Валентина охоче погоджується приміряти на себе один із таких нарядів, для газети. Розповідає, що часто таке жіноче вбрання середніх розмірів, десь 46-48. Хоч, звичайно, є чимало і більших – переважно для хорових колективів, де серед виконавців старші жінки, у них об’єми зазвичай крупніші. Деколи відшивались костюми на кожну жінку окремо – вони підписані їхніми іменами.
Є у костюмерній і старовинні вишиті сорочки: чоловічі й жіночі. Раніше їх приносили мешканці району, аби такі речі не пропали і була від них користь. Валя розповідає, що декілька сорочок презентував батько незабутнього нашого земляка, поета Анатолія Махонюка пан Петро з Овадного. Приходить час від часу Євгенія Ромащук – вона знімає для себе узори такої цінної національної вишивки. Окрім українських строїв, до речі, зберігаються й національні костюми інших народів світу, як то польські чи молдовські, або ж чоловічі мексиканські.
Костюмер – робота творча
Один із дієвих способів поповнення колекції – відвідування секонд-хендів. Разом з колегами за власні гроші можуть купити якусь перуку або ж яскраві індійські туніки насичених кольорів, щедро розшиті різноманітними блискучими елементами, що дозволяє їх використовувати як одяг певних народностей, водночас і як своєрідне святкове вбрання.
По суті, якщо немає у костюмерній потрібного строю, не біда. Його Валя наловчилась конструювати із того, що є. Ось готувались вони із режисеркою Оленою Шарко до вистави «Казка», то де не вистачало необхідного їм костюму, використовували з наявного щось схоже, а образ дотягували гримом. Тож їм вдавалося створити максимально близьких до реалій персонажів.
У цьому і полягає одна із взятих костюмером на себе функцій. Як тільки Валентині надходить замовлення на той чи інший костюм – вона робить усе, аби, в разі його відсутності, якось викрутитись. Ось жіноча сукня для виконання полонезу (старовинного бального польського танцю) – вона аж бігом підійде, щоб гарно вбрати якусь принцесу.
Мимоволі Валя й сама стала майстром: уміє легко виготовити атрибут, якого бракує, із підручних засобів – щось можна склеїти, якусь деталь пришити – і ось тобі новий костюм, якого точно немає у переліку. Нещодавно під час фестивалю «Коровай-сузір’я», аби забезпечити дівчат, які мали дефілювати перед гостями у віночках, брала у магазині звичайні обідки і фігурно обрамляла їх живим барвінком. Вийшло гарно. Доводиться щось нескладне і пошити. Ось, до речі, спідницю зробила техпрацівниця Марина Жаркова, вона із задоволенням деколи пропонує і свою допомогу.
У обов’язки Валентини входить також належна підготовка костюмів до виступу. Напередодні концерту чи якогось спектаклю вона цілий день щось підправляє, підшиває, прасує. Потім же, за лаштунками, артистам допомагає одягатись. Доводилось якось супроводжувати володимирську театральну трупу в Очаків: передбачалось багато перевтілень на сцені – без її допомоги було не обійтись. Вона пригадує і курйозний момент, як одній акторці поспіхом одягла сукню навиворіт. Пощастило, що глядачі цього не помітили. Подібні ситуації, безумовно, додають особливого драйву. Є що згадати.
Звичайно, їй доводиться ще і прати, вручну, у спеціальній мисці: головні убори частіше, сорочки – трохи рідше. Два-три концерти – і вперед. Вода тепла у будинку культури для цього є, у чайнику. Порошок на костюмерну спеціально виписують. Деколи артисти після концерту забирають костюми додому – перуть самі.
Кептарики напрокат
Костюмами користуються не тільки у РБК. Їх часто беруть для виступів у школи, дитячі садочки, фольклорні колективи сільських будинків культури, церкви (для вертепів). Святкових подій протягом року вистачає, та найбільше є попит на такі послуги костюмерної саме у новорічний сезон.
Святий Миколай або ж Дід Мороз, Снігурка,кептарики, полотняні сорочки чи штани пастушків, зайці, ведмеді (для дорослого і дитини), клоуни, усілякі карнавальні костюми – усе це можна взяти напрокат на новорічні ранки, на Коляду, для перебіранців на Василя, та й просто коли заманеться влаштувати собі і друзям свято. Дитячих костюмів не багато, переважно це національні сорочки і спіднички, є трохи звірят. І все це, без перебільшення, за смішні гроші. Оренда вбрання на добу коштує 20 гривень!
Зазвичай забирають костюм напередодні свята. Валентина записує у зошит телефони клієнтів. Щоправда, зрідка трапляються і не дуже добросовісні, які забувають чи не спішать костюм повернути, тож їх доводиться і розшукувати.
І співу не зраджує
Поміж виконанням обов’язків костюмера Валя не забуває про важливе хобі свого життя, що стало й професією. Співати вона дуже любить іще з дитинства, яке минуло у Рожищенському районі. Та після закінчення хорового відділення Луцького культосвітнього училища у 1982 році доля жінку закинула на Володимирщину, у Красностав. Там була спочатку художнім керівником будинку культури, потім – його директором. Вона й заміж вийшла за красноставця. Разом з Миколою, що присвятив життя службі у збройних силах, виховали чудових і творчих сина й дочку. Вікторія займається дизайном штор, має свій салон-магазин у Луцьку, а Ярослава багато хто знає у Володимирі і за його межами як талановитого ведучого та організатора святкових заходів.
Коли сім’я Пилипюків отримала у Володимирі квартиру у 1997 році, Валя ще довгий час розривалась між Красноставом і містом. Потім обрала-таки роботу у костюмерній РБК, до неї там працювали Тамара Олійник, а також уже нині покійні Тетяна Саган і Людмила Буток. Починала з 0,75 ставки, зараз трудиться вже на 0,5. Та це на якість роботи не впливає.
Отож вона ще й співає. Багато часу проводить на репетиціях, виступає разом із колективом РБК на концертах, приватних ювілеях, днями співали для солдатів, що повернулись з ротації. Вона також є постійною учасницею народного аматорського гурту «Джерело» будинку культури села Красностав. Розповідає, що із концертами разом з колегами раніше їм часто доводилось бувати у Польщі: у Грубешові, Краснику, Кентшині. Тепер ці подорожі лише у спогадах. «Якби не «культура», то і світу не побачила б», – каже вона, та не засмучується, бо характер має позитивний і теплий, уміє радіти тому, що день дарує сьогодні.
А чи отримує задоволення від роботи костюмера? Відповідає не задумуючись: «Я не тільки сама нею задоволена. Здається, я і людям приношу задоволення, коли знаходжу їм те, що треба. Люблю підбирати деталі для костюма. А нема усіх потрібних – беру і щось складаю!» І додає, усміхаючись: «Фантазію за роки практики уже натренувала».
Світлана КОШИРЕЦЬ.
