Новини

«Бути поруч»  – два вагомі слова на капеланський шевронах

Разом до перемоги
772 переглядів

«Бути поруч» – це основне гасло військових капеланів, яке вишите на їхніх шевронах і закарбоване у свідомості як дороговказ. Бути поряд під час підготовки до бою чи після відводу підрозділу на відпочинок, в окопі чи нашвидкуруч облаштованій світлиці, під час воєнних буднів і великих релігійних свят. Це та місія, яку виконують капелани, перебуваючи у зонах бойових дій разом із підрозділами українських воїнів. Шлях бути поряд з військовими обрав ще у 2015 році священник з Устилуга Юрій Здебський і відтоді є духовним наставником для наших захисників. Про те, як волонтерський бус перетворився на церкву, про молитву під обстрілами і панахиди за загиблими побратимами на передовій – у нашій розмові з капеланом 55-го батальйону 100-ї бригади територіальної оборони ЗСУ.

Стати капеланом вирішив, коли бус перетворився на церкву

Знаковим для отця Юрія Здебського стало цьогорічне 25 травня. У свято Вознесіння Господнього його парафія в Устилузі відзначала храмовий празник, а священник, який на деякий час полишив капеланське служіння, очолював літургію. Якраз посеред служби отримав повідомлення від дружини: «Вітаю, дідусю, з онуком». Клубок радісних емоцій підкотився до горла аж так, що не зміг продовжувати правити, тож попросив підмінити отця Василя з П’ятидень. Після завершення богослужінь поспішив у пологове відділення провідати доньку з немовлям, а дорогою отримав дзвінок зі столиці: «Вітаємо з присвоєнням офіцерського звання», а це означало, що він – молодший лейтенант капеланської служби і відтепер може розпочати душпастирське служіння у 100-й бригаді ТрО.  Відтоді отець Юрій – на передовій разом із добровольцями так званого володимирського батальйону. Каже, служити поряд із земляками, людьми, з якими знайомий особисто, дуже відповідально і водночас значно простіше, адже довірливі стосунки вже вибудувані.

Душпастирським шляхом отець Юрій іде вже понад два десятиліття, вісім років  надає духовну опіку захисникам. Його на цьому шляху підтримує дружна сім’я. Дружина Анна сім років служила на прикордонній заставі, а донька Олександра до декретної відпустки була військовослужбовицею 14-ї бригади. Цьогоріч закінчив навчання у виші й зять Олександр – майбутній офіцер ЗСУ. Визначається зі своєю життєвою дорогою 11-річний син Роман.

Рішення стати капеланом отець Юрій прийняв, коли під час антитерористичної операції з волонтерською місією разом із іншими священниками району відвідував українських захисників на Донбасі.

– У лютому 2015-го я з отцями Віталієм Іванівом із Зорі та Борисом Наумчуком із Верби повезли гуманітарний вантаж на Донеччину. Дорогою до нас приєднався отець Василь Максимович, який на той час служив у Дніпрі, а зараз – у П’ятиднях. Він був супровідником, адже знав ті території. Спершу відвезли допомогу до воїнів в Авдіївку, серед яких був і житель Устилуга, який служив медиком, а далі хотіли підтримати бійців 128-ї бригади, які так хоробро у запеклих боях долали ворогів в районі Дебальцевого. Земляк розповів, що деякі підрозділи уже відводять до військової частини, тож порадив їхати в Артемівськ. Тоді я вперше відчув, як це, коли повсюдно чутно, як свистять кулі й вибухають міни, – пригадує отець Юрій. –  Під’їхали до частини й побачили українських захисників – стомлених, змерзлих, голодних, в обдертій формі. Просто чорних. Вони їхали на техніці, що рухалася на голих дисках без гуми. Ми, вбрані у підрясники, з хрестами, стояли біля свого авто, а воїни, не заходячи на територію, підходили та просили їх посповідати. У той день наш бус став маленькою церквою. Тоді я зрозумів, що священник в армії потрібен, особливо, в умовах воєнних дій.

Коли за рішенням Священного Синоду УПЦ КП був створений інститут капеланства, отець Юрій Здебський разом із Ігорем Бігуном першими на Володимирщині зголосилися надавати духовну підтримку воїнам ЗСУ. Отець Юрій опікувався спочатку 1-м окремим мотопіхотним батальйоном «Волинь», що згодом увійшов до складу 14-ї бригади. Тож і священник невдовзі став духовним наставником князівських воїнів.

 У той час духовні отці багато уваги приділяли спілкуванню з військовими, надаючи їм підтримку та можливість просто виговоритися. Згодом, коли ситуація в зоні АТО/ООС стала дещо стабільнішою, капелани у місцях дислокації підрозділів облаштовували молитовні куточки, кімнати. Першу каплицю отець Юрій організував у Красногорівці. Пригадує, бійці встановили польову палатку, де священник розмістив ікони та інше церковне начиння. Щоранку там звершувалися богослужіння, хтось приходив посповідатися, хтось посвятити натільного хрестика.

– У кожному підрозділі облаштовували місця, де могли відслужити літургію. Також часто приходили до бійців на позиції, щоб поговорити, вислухати їхні потреби, при можливості – допомогти. Коли бригада перебувала у місці постійної дислокації у Володимирі, за кожної нагоди навідувалися до воїнів для душевних розмов та звершення богослужінь, – розповідає священник.

Благословення на захист Батьківщини та служба Божа за кермом

Коли розпочалась повномасштабна війна отець Юрій був на полігоні разом із  князівською бригадою. Коли військові рушили давати відсіч ворогові, капелани, а тоді пліч-опліч з отцем Юрієм служили Ігор Бігун та Володимир Мицько, приїхали у місце постійної дислокації 14-ї ОМБр й працювали увесь день з мобілізованими та добровольцями, а 26 лютого одягли каски й бронежилети та рушили на територію бойових дій – у місто Малин Житомирської області, де наші воїни тримали оборону від ворогів, що сунули з боку Білорусі.

 – З початком великої війни робота капелана стала кардинально іншою. Коротка розмова з воїнами і благословення – діяти на захист країни – це те, що могли робити у таких умовах. Службу Божу правили в машині, доки їхали від підрозділу до підрозділу. Тоді наша основна місія полягала у доставленні воїнам допомоги, що надійшла від волонтерів, – пригадує капелан. – На той час не було чіткої лінії фронту,  до місця призначення потрібно було швидко мчати. Не завжди знали: це село наше, чи окуповане. Коли одного разу з Малина їхали у напрямку Коростеня, нас заледве не перепинили два зелені «уазики» – це російські вояки заблукали. Ми встигли проскочити та повідомили про ворожих зайд наших захисників. Коли якось приїхали за завданням командира у Макарів, то  вперше побачили, як ведуться вуличні бої – тоді воїни 14-ки  і 95-ї окремої десантно-штурмової бригади звільняли  селище від ворогів.

Київщина, Миколаївщина, Харківщина, донецький напрямок… Де б не перебувала князівська бригада, капелани – поряд із воїнами, намагаючися підтримати й допомогти.

– Старалися хоча б розрадити. Не скажу, що всім допомагали, адже не кожен чекає такої допомоги, – каже отець Юрій. – Є вислів – невіруючих в окопах немає. З одного боку, дійсно, люди у часи небезпек починають звертатися до Бога, а з іншого – дехто може запитати: то де ж Бог, якщо робиться отаке?

Порятунок з-під обстрілів

Капелан на війні – не воїн зі зброєю, однак він у вирі подій і бувають ситуації, коли бере на себе відповідальність за порятунок людського життя. У такі карколомні моменти трапляються героїчні вчинки. Про один із них нещодавно згадав отець Володимир Мицько і написав у фейсбуці, розмістивши фото медалі «За оборону міста-героя Харкова», яку трапилася нагода передати отцю Юрію під час зустрічі на курсах з підвищення кваліфікації – їх нещодавно капелани проходили у військовому інституті Київського університету імені Тараса Шевченка. Як виявилося, на момент вручення цієї нагороди отець Юрій уже перебував із 39-м ЗРП, яким духовно опікувався, на запорізькому напрямку, тож не мав змоги її забрати особисто і попросив це зробити колегу.

– Торік у вересні наші воїни виганяли ворога з Харківщини, успішно проводячи контрнаступ. Я заїхав в селище, де базувався один з підрозділів. Бував там не раз, адже відвозив допомогу, харчі 25 людям, які ховалися у підвалі дитсадка. Це селище було повністю розбите, без світла, зв’язку. Одного разу, коли їхав до наших військових і розпочався обстріл, рушив у цей підвал, але там були лише  молода мама з 5-річною донечкою Настею. Вони правдами-неправдами змогли виїхати з окупованої території й знайшли цей сховок. Та обстріли стали все ближчими – вороги нещадно гатили по селу й усе навколо двигтіло – у підвалі тряслися плити, перекриття осипалося на голови. Я запропонував виїздити. Одягнув дитині каску, взяв її на руки й ми побігли уперед, а мама – за нами. Навколо щось вибухало, та попід хатами рухалися до автомобіля, припаркованого за пів кілометра… Коли дісталися Харкова, я через інтернет на два дні орендував квартиру для мами з дитиною, щоб перепочили, і зв’язалися з ріднею, – пригадує священник. – Дівчинка всю дорогу плакала. Ніяк не могли її заспокоїти, ні цукерками, ні забавлянками. Ця жінка з дитиною, коли жили під окупацією, бачили свавілля росіян. Розповідала, що ці нелюди відбирали майно й харчі, люди подекуди голодували. Тож населення, яке досить лояльно ставилося до росії, відчуло всю «братню любов», зрозумівши що Україна – це людяність, мораль, духовність, взаємодопомога.

Має капелан чимало нагород за свою службу. Окрім згаданої медалі, нагороджений також відзнаками президента «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», нагрудним знаком від командування сил ТрО та «Срібним хрестом» від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, іншими. Та про них капелан неохоче розповідає, адже переконаний, що найвищих нагород і людської шани заслуговують захисники, які у надскладних умовах на полі бою долають ворогів, рятуючи нашу країну.

На передовій служать панахиди за загиблими побратимами

З 12 червня отець Юрій Здебський духовно опікується воїнами 55-го батальйону 100-ї бригади ТрО.

 – Наші захисники – це сталеві воїни. Вони насправді дуже відважні й незламні, які, попри фізичну та емоційну втому, виконують поставлені перед ними завдання. А ще – вони дуже побожні, – каже капелан й наводить чимало прикладів на підтвердження своїх слів.

Отець Юрій розповідає, як приїхав в один із підрозділів, щоб освятити автівку й читав молитву у той час, як тривав ворожий обстріл – військові молилися, ніхто з місця не зрушив. Пригадує, що деякі воїни перед сповіддю просять молитовника й навіть у воєнних обставинах намагаються до цього таїнства підготуватися. Приходять військові на вранішню службу в капличку, яка облаштована у місці, куди їх відводять на кількаденний перепочинок – тут можуть свічку поставити, тут служать панахиди за загиблими побратимами – на дев’ять і сорок днів світлої пам’яті.

На Преображення та Маковея бійці володимирського батальйону збиралися на службу, щоб освятити яблука, груші та мед. Фрукти, які напередодні кухарка зі священником купили на ринку в Слов’янську, склали за уже армійською традицією у каски. У деякі підрозділи, які на той момент були залучені до виконання завдань, отець Юрій згодом відвіз освячене, щоб кожен військовий міг скуштувати. Священник каже: такі моменти важливі для бійців, вони не лише частувалися фруктами, а й робили світлини, які відправляли рідним.

Воїни часто звертаються до священника з різними питаннями чи проханнями. Наприклад, був випадок, коли один з них запитував, що йому робити, адже часто сниться загиблий побратим. Священник порадив посповідатися і служити за загиблим панахиду. Траплялося, бійця огортав страх і тривога, тож просив помолитися за нього. Не раз виїздив капелан із захисниками на «нуль». Каже, бувало, допомагав заряджати кулемета і в той час вів душевну бесіду.

– Бійці кажуть, що їм молитва допомагає, тож часто підходять помолитися перед виходом на завдання, – каже отець Юрій і пояснює, що капелан не може нав’язувати віру чи спонукати до молитви або спілкування. Він просто намагається бути повсякчас поряд, і захисники знають, що можуть звернутися до нього у моменти, коли цього потребують. Звернутися як до духовного наставника, побратима, земляка чи друга.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Коментарі
Теги: ЗСУ, капелан
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up