– Там інший вимір життя. Якби ще й не було зв’язку, можна було б зовсім загубитися у часі. Відчуваєш спокій і умиротворення, замислюєшся про життя і його наповнення, – ділиться враженнями отець Іван Дячок зі Свято-Пантелеймонівської церкви села Льотниче, який більше тижня провів на Афоні. Враження про паломницьку поїздку на Святу гору в нього лишилися яскраві і глибокі.
Поїхати сюди у паломницьку поїздку – мрія чи не кожного православного священика і ревного мирянина. Двадцять православних монастирів, об’єднаних в автономну монастирську державу у Греції, діють під прямою юрисдикцією Вселенського патріархату і живуть за своїми законами. Щоб потрапити сюди, необхідно мати візу і бути чоловіком – жінкам в’їзд на територію Афону заборонений.
Отець Іван розповідає, що давно хотів і двічі навіть мав нагоду поїхати на Афон, але щоразу відкладав поїздку через нагальніші справи. Аж ось друг, православний священик, який служить у місті Слубіца в Польщі, на кордоні з Німеччиною, запропонував приєднатися до його паломницької мандрівки. «Він підтримує духовні зв’язки з афонськими монастирями, які надали йому підтримку у будівництві храму. У цій церкві моляться усі православні цього і довколишніх міст – не лише українці, а й молдавани, білоруси», – розповідає отець Іван.
Їхали як знайомі до знайомих, тому і в Пантелеймонівському монастирі, де дозволяють зупинятися лише на одну ніч, провели п’ять діб, долучившись до тамтешнього розпорядку життя. «Це не була туристична поїздка для огляду пам’яток, – підкреслює священик. – Їхали як паломники, тому більшість часу проводили в молитвах. Але зуміли відвідати більшість монастирів Афону».
Шлях до Святої гори долали різними видами транспорту: спершу, аби долучитися до решти паломників, отець Іван і прихожанин з його церкви поїхали в Польщу автомобілем. Далі літаком з Варшави у грецькі Салоніки, потім – кораблем до Афону, а на саму гору монахи підвозили мандрівників на мотоциклі.
У їхній групі було шестеро паломників: два священики і четверо мирян. З різних країн, кожен – зі своїм світоглядом, але усі люди освічені – професор психології, музикант, лікар та інші… Не всі однаковою мірою воцерковлені, але кожен мав сильну внутрішню мотивацію відвідати Святу гору. Священики трохи переживали, чи витримають миряни монастирське життя, де треба молитися і вночі, і вдень, та ще й виконувати послух. Але, на диво, вони дуже щиро перейнялися духовними справами, молилися і виконували всі передбачені тамтешнім уставом дії. Тим паче, паломник-музикант був на Афоні не вперше і, за традицією, долучився до монастирського хору.
Кажуть, паломництво на Афон змінює життя. Отець Іван підтверджує: кожен пережив своє маленьке диво – у когось після довгого ходіння скелястими стежками перестала боліти травмована нога, хтось отримав слушну пораду, яка допомогла переглянути стосунки з близькими, хтось зважився на рішення, яке довго не міг прийняти.
– Час на Афоні йде по-іншому, – розповідає священик. – Основні церковні служби відбуваються вночі – з пів на дванадцяту чи першій ночі. Монахи моляться практично всю ніч – кажуть, нічна молитва – найсильніша. Потім ідуть виконувати послух, тобто займатися різними господарськими справами. Сплять дуже мало. Спершу здавалося, що такий розпорядок нереально витримати. Але сили встигали відновитися і після короткого відпочинку. Час молитви минав дуже швидко, і здавалося, що ангели підтримують тебе. У храмах зазвичай є крісла, в яких можна відпочити – під час певних фрагментів богослужінь це дозволено. Але навіть нашим парафіянам, незвиклим до довгого стояння, сідати не хотілося.
Серед ченців Пантелеймонівського монастиря паломники зустріли чимало вихідців з України: з Калуша, Почаєва, Мукачева. Життя тамтешнє непросте – сплять мало, працюють і моляться багато. Але їхні обличчя, каже отець Іван, не виглядають стомленими чи виснаженими, навпаки – сяють якоюсь внутрішньою силою.
Трапеза у монастирі відбувається лише раз на день. Тож паломникам теж доводилося задовольнятися одноразовим харчуванням. Їжа проста, і в період Великого посту пісна, але насичує добре. Їли місцеві плоди – оливки, цитрусові тощо. Коли не постують, монахи збагачують свій раціон рибою і дарами моря.
Прочани мали можливість пішки відвідати ближчі монастирі і поклонитися православним святиням, яких тут зберігається багато. Вдалося навіть прочитати акафіст біля ікони Божої Матері Скоропослушниці, безпосередньо до якої зазвичай паломників не пускають. Побували у грецьких та грузинських монастирях – Симонопетра, Григорія, Ватопеді, Івероні та афонських обителях. І за кожним із цих місць – своя дивовижна історія. Навіть джерело з прісною водою, розташоване на рівні моря, – це не лише природне диво, а й місце, де з’явилася ікона Іверської Богоматері.
– Вражає те, що на цих скелях, у достатньо суворих умовах, збудували такі величні монастирі, – ділиться отець Іван. – Прямовисні стіни монастиря Симонопетра мовби виростають з каміння над урвищем. Тамтешні ченці розповідають, що будівничі в певний момент відмовилися продовжувати роботи, бо боялися страшної висоти. Переконати їх допоміг… нещасний випадок. Монах, якого послали до робітників занести їм воду і їжу, зірвався зі скелі. Та коли брати-ченці спустилися вниз, щоб забрати його тіло, то побачили його цілим і неушкодженим. Після цього, кажуть, будівничі уже не боялися, бо знали, що Господь їх вбереже.
Місцеві гіди, греки з материка, щедро здобрюють свої оповіді різними перебільшеннями: наприклад, про те, що, мовляв, не тільки жінка жодного разу не ступала у це місце, а й пташка жіночої статі не може на Афон прилетіти. Це вже, звісно, абсурдно. Але заборона щодо жінок і справді дуже сувора. «У наших церквах чоловіків меншість, – зауважує отець Іван, – тому спершу незвично було у храмі, де самі лише чоловіки, але моляться не менш щиро, аніж жінки в українських церквах. І співають дуже гарно». За час, проведений на Афоні, до цього звикаєш, тому коли мандрівники повертаються з гори у місто, то спершу дивуються такій кількості жіноцтва.
Звісно, і для туристів на Афоні є що подивитися – старовинні розписи, яким багато сотень літ, немовби просочені духом молитви. В історії Святої гори було чимало і трагічних сторінок: монастирі розграбовували і нищили. Але, на щастя, збереглося чимало святинь, а те, що зруйноване, потрохи відновлюють.
Та все ж Афон – це насамперед місце паломництва, де все, що може викликати спокусу, – під забороною. Але ті, хто мають дозвіл на в’їзд, гарантовано отримають прихисток у монастирі і можливість поклонитися святиням, шанованим усім православним світом.
Віталіна МАКАРИК.
